Як здійснити навколосвітню подорож: особистий досвід українського мандрівника

Побачити та пожити у 26 країнах світу, здійснити десятки авіаперельотів та проїхати близько 60 тисяч кілометрів автостопом – і це все за два роки! І хто ж знав, що на таку подорож українського мандрівника надихне така річ, як звільнення з роботи.

Рішення вирушити у подорож для Андрія Ніколаєва прийшло досить спонтанно завдяки тому, що в житті щось не пішло не так. В один момент він зрозумів, що його нічого не тримає в Києві, і так почалася яскрава та довга подорож, яка дивує і захоплює водночас.

Ніколаєв розповів в інтерв’ю для сайту "24" про те, що сталося з ним під час подорожі, як заробляти в дорозі і яка країна стала для нього справжнім домом. А ще трішки про місцевих жителів Камбоджі, індіанців в Еквадорі та як він ледь не загинув, намагаючись побачити світанок на вулкані.

Якщо я не помиляюсь, то кругосвітня подорож для тебе стала першою такою довгою мандрівкою за все життя. І далеко не всі можуть на таке зважитися. Що ж трапилося у тебе такого, що змусило тебе кинути все і поїхати, не знаючи навіть дати повернення?

Зрозуміло, що я хотів подорожувати й раніше. Та всі, напевно, про це мріють. Але по факту, в мене просто так склалися обставини. Я працював у банку. Будував кар’єру, в мене була хороша посада та стабільний дохід. Сам би я роботу навряд чи кинув, однак я потрапив під скорочення. А через два місці цей банк взагалі "тріснув". У мене були довгі стосунки, ми зустрічалися із дівчиною 5 років. І мене все влаштовувало – робота і дім. Однак, ми розійшлися. І я зрозумів, що більше нічого мене в Києві і не тримає. В цей момент і прийшла думка вирушити в подорож.

При цьому, хотілося це зробити максимально швидко, бо вже починали надходити пропозиції щодо нової роботи. А я розумів, що якщо погоджусь, то потім здійснити задумане – буде дуже й дуже складно.

Є дуже популярний міф, що подорож – це завжди шалено дорого. І на мандріку треба довго і скрупульозно відкладати гроші. Твоя подорож спонтанна. Чи завадила твоїй мандрівці відсутність відкладених грошей чи якось стартового капіталу?

Я вважаю, що можна подорожувати і без грошей. Тому є маса прикладів і без мене. Однак в мене був стартовий бюджет – 1 400 доларів, які я взяв з собою. Мені було комфортно розуміти, що на перший час в мене є гроші, а що буде далі – вже вирішиться по ходу. По-друге, в мене була квартира у Києві, яку перед від’їздом я здав в оренду. Тому кожен місяць я також отримував якусь частину грошей. Інша справа, що, наприклад, дуже бюджетні туристи відмовляють собі у культурній програмі. Тобто, не відвідують музеї, ще якісь цікаві місця, де потрібно платити за вхід. Я весь свій бюджет віддав якраз на те, що ходив у музеї, картинні галереї тощо. В цьому я собі не відмовляв. Ще я дуже люблю пиво. В кожній країні я намагався купувати пиво, порівнювати смаки.

А де найсмачніше пиво?

У цій подорожі не було європейських країн. Тому, якщо не рахувати Європу, то найсмачніше пиво в Україні (сміється). Серйозно!

Ще також плюс витрати на візи. З урахуванням цього всього, мені мого бюджету не вистачило, тому я періодично підробляв.

А чим ти підробляв у дорозі? Будучи банківським працівником – варіантів не так і багато.

Ясно, що в банку не попрацюєш. Бо треба й більше часу, й віза робоча. Я підробляв офіціантом, в готелі, викладав англійську мову й футбол, працював вантажником та знімався в Боллівуді.

Яку найбільш екзотичну роботу тобі доводилось виконувати?

Напевно, це зйомки в Боллівуді. Я знімався, як актор другого плану. Нам дали готель, забезпечили триразове європейське харчування та трансфер на місце зйомок. Ми проводили на зйомках 6 годин на день, але реально знімалися по 4-4,5 години.

Можна ці фільми десь побачити?

Я пробую знайти їх у мережі. Я знявся у двох фільмах, але десь втратив їхні назви. Але є контакти з іншими людьми, які там знімалися. Якщо знайду – буде дуже цікаво поглянути.

Ти шукав роботу чи вона сама тебе знаходила?

Якщо конкретно про роботу в Боллівуді – на той момент я працював кухарем у центрі реабілітації для залежних від алкоголю та наркотиків. Але планував вирушати далі, щоб знайти кращу роботу та зібрати гроші на переліт (бо у пакистанській візі мені відмовили).

Однак знайомі запропонували знятися у фільмі і заробити таким чином. Отак я і поїхав на Північ, хоча до цього збирався вирушати на Південь (сміється).

Скільки країн ти проїхав за всю подорож?

Якщо так нормально – то 26. Всі інші країни – або транзитом, або провів там лише трохи часу. Це навіть не рахується.

А що рахується? Скільки часу ти жив у цих країнах?

Так, звісно, я пожив там певний період. Мінімум – це місяць.

А яка з країн тобі сподобалась найбільше?

Раніше, коли мене про це питали, я не міг відповісти. Але зараз, обдумавши все, я зрозумів, що моя найулюбленіша країна – це Еквадор (країна в Південній Америці, на заході омивається Тихим океаном, – "24"). А друге і третє місце – це Індонезія та Гаїті.

Чому Еквадор?

Як на мене, там добре все (сміється). Якщо з точки зору природи – то там є вулкани, гори, джунглі, океан та Галапагоські острови. Немає хіба пустелі. Захотів – пішов у гори, захотів – валяєшся на пляжі, захотів – зайнявся дайвінгом біля островів. А ще там чудово поєднується туризм зі звичним місцевим розкладом життя. Наприклад, туристи та місцеві індіанці, які розмовляють на мові кечуа, чудово живуть разом. Індіанці там, до речі, вдягаються у національний одяг – дуже колоритно.

Зазвичай, я не дуже люблю столиці. Але столиця Еквадору – Кіто – мені дуже сподобалася. Для прикладу, там у різних частинах міста розташовані 7 величезних спорткомплексів, відвідування яких – безкоштовне як для місцевих жителів, так і для туристів. Там є басейни, бокс, карате, тенісні корти, футбольні, баскетбольні майданчики, тренажерні зали. Тобто, є все-все. Я дуже люблю футбол і ходив туди грати. Просто отримуєш абонемент (безкоштовно) і ходиш собі.

Не розглядаєш в майбутньому варіант переїхати туди?

Звісно, я думаю над цим.

Однак, ти не просто плануєш поїхати в Еквадор, а ще поїхати з України. Звісно, зрозуміло, що там "все для людей" і взагалі дуже круто. Чого бракує в Україні?

В Україні теж можна себе реалізувати. Яскравий приклад тому – мій брат. Він чудово себе почуває і в фінансовому плані, і в сімейному. У цьому плані (переїхати тобто) він мене не дуже підтримує. Але є така штука – місце, де тобі легше дихати. В багатьох країнах, які я проїхав, було круто. Але мені здається, що своє місце я знайшов саме в Еквадорі.

Зараз ти повернувся в Україну, пробував знову повернутися в банк, але наскільки я розумію – не дуже вдало. Зараз ти зайнявся організацією подорожей. Розкажи детальніше про це.

Це групові подорожі у віддалені місця планети. Тобто, це не просто поїздки, скажімо, в Європу. Це складніший формат. Та й самому досить складно орендувати машину чи корабель, погодься. Моя "фішка", якщо так можна казати, це – Гаїті. Якщо ввести в пошуку Гаїті російською мовою, то виявиться, що не так багато людей там побували і написали відгуки. Та і ті блогери, які писали про Гаїті, побули там в столиці (або просто в одному місці) дуже мало часу. Так, Гаїті входить до трійки країн із найнижчим рівнем життя. Ці блогери це підтверджують і пишуть, що там просто жахливо, а люди якісь дурники.

Я проїхав усю країну – від сходу на захід. І я побачив там місця неймовірної краси! Тому в своїх організованих подорожах я спробую показати людям зовсім іншу країну, ніж нам нав’язують в мережі чи медіа. І що люди там добрі і відриті. В Гаїті я грав з місцевими жителями в шахи. Люди ділилися зі мною книгами. Пишуть, що там можуть напасти з ножем і забрати останній цент. Мені ж безкоштовно пропонували манго, воду та навіть підвезти. По Гаїті я подорожував автостопом – і стопити там краще, аніж, наприклад, в сусідній Домініканській республіці.

Також організовую подорожі в Індонезію, М'янму, Еквадор і Гренландію.

Автостоп був твоїм основним видом переміщення?

В основному, так.

А що стосується небезпек під час стопу. Чи траплялися з тобою якісь погані випадки чи конфлікти з водіями?

В мене було декілька неприємних ситуацій, але не критичних. Про небезпеки в автостопі писали багато, але все зводиться до чого – до того, що ти сам намірено вибрав такий вид подорожування, правильно? Якби ти поспішав, то було би розумніше обрати орендовану машину чи автобус. Але ти вирішив стопити. Ти зупиняєш машину, а там троє "стрьомних" чуваків – щоб не псувати собі нерви і не створювати проблем, просто не сідай в машину.

Подякуй водію і почекай ще. В цьому вся фішка – ніхто не змушує тебе сідати в машину, в яку ти не хочеш. Навіщо тобі їхати 200 кілометрів і переживати, що щось піде не так.

Якщо порівняти тебе до і після подорожі... Не буду казати, що людина сама по собі дуже змінюється після мандрівки, але все ж таки якісь зміни відбуваються. За собою щось таке помітив?

До подорожі в сім’ї до мене не було особливої довіри. Якось так вже сталося, що всі важливі рішення за мене приймали батьки і старший брат. З моєю думкою мало хто рахувався. Але коли я повернувся, то моє рішення ніхто більше не оскаржував.

Вони повірили, що я можу робити те, що мені хочеться, і що своє життя я можу і проживу по-своєму. В цьому плані я отримав певну порцію свободи.

І це дуже приємно усвідомлювати. Навіть якщо я прийму якесь неправильне рішення – воно все одно моє. Мені можуть порадити, але тиснути на мене – такого зараз немає.

Хотілось би отримати декілька порад для тих, хто зараз сидить в офісі і тільки мріє про подорожі, однак стабільна робота та дохід завжди заважають зірватися. Тому й виходить, що молоді люди "просиджують" свої найкращі роки свого життя, навіть не побоюсь цих слів.

Останнім часом дуже часто чую такі слова, як "вихід із зони комфорту", "кинь усе і починай мандрувати" тощо. Але я не дуже підтримую такий підхід. Якщо людина має постійну офісну роботу і хоче подорожувати, то я б не рекомендував кинути все і їхати хтозна-куди. Я підійшов би до цього питання виважено. Варто подумати про те, що ти будеш (можеш) робити наступний рік в подорожі. Ринок праці сьогодні дуже відкритий. Можна писати блоги про свою подорож, знімати фотографії та продавати їх в мережі. Я навіть шкодую, що коли сам їхав, то не підготувався до цього. Проїхавши багато країн, в мене не залишилось фотографій, чи відео. Хоча для роботи вони би зараз дуже знадобились.

Подорож – це можливість себе реалізувати. Це можливість розвиватися як психологічно, так і розумово. Тому я би радив витратити хоча би місяць на підготовку.

Ще один важливий момент. Мені було комфортно подорожувати, знаючи, що мені є куди повертатись. Знати, що коли я повернусь, то в мене буде дах над головою. В людей, які не мають власного життя, тут складніше, і про це також варто подумати заздалегідь. Тому рубати кінці раптово і повністю – я би не рекомендував.

А чого цікаво ти навчався під час подорожі?

По-перше, я не знав англійської мови. Я навчився спілкуватись англійською і потім її навіть викладав. Можу підтримувати розмову іспанською, бо півроку провів в іспаномовних країнах. Багато що переборов. Раніше боявся собак, зараз цього немає. У дитинстві була психологічна травма – батьки хотіли віддати мене вчитися грати на гітарі, однак вчителька сказала, що я безнадійний, що в мене немає слуху. І до 24 років я взагалі не думав про музику, це було табу. Але під час подорожі я взяв у руки гітару, барабан. Звісно, я не розвинув це до якогось високого рівня. Але на тусовці щось простеньке зіграю. Пробував малювати, хоча раніше думав (та й зараз), що не вмію цього роботи (сміється).

Стежити за новими подорожами Андрія Ніколаєва можна в Instagram.

Якщо брати до уваги звичайний робочий графік, а це 20 днів відпустки на рік, то люди намагаються в ці дні втиснути максимально багато і побачити якомога більше міст/країн. Як тобі здається, це правильний підхід?

Я думаю, що кожна людина відчуває, скільки йому треба провести часу в певній країні чи місті. Я це відчував чисто на емоційному рівні. Бувало, що я планував залишитися в якомусь місті довше, але мене не поперло, і я їхав звідти швидше. А було таке, що планував лишитись на 2-3 дні, а лишався аж на декілька тижнів. Взяти для прикладу, Київ.

За декілька днів можна побачити всі туристичні місця, а якщо маєш більше – то можна знайти цікаві, але не популярні серед туристів місця, відчути, чим місто живе взагалі. Потрапити на домашні вечірки, навіть побувати в студентському гуртожитку.

Звісно, якщо приїхав з Києва у Львів – то гуртожиток може видатись не таким вже й цікавим місцем. Але я зупинявся, для прикладу, в студентському кампусі в Бразилії – це була бомба!

А який там кампус?

Це цілі апартаменти, як наші квартири, певно. Я приїхав, заселився, а ввечері до мене завалився японець зі смаколиками різними. Ще через півгодини прийшли дівчата з тортиком. Бо їх раніше повідомили, що приїде людина з України. Той самий японець потім радо показував, як він живе.

Або ще дуже цікаво пожити в сім’ї. Наприклад, в Кіто я жив у сім’ї. Планував на декілька днів, а вийшло, що аж на 10 днів залишився там. Ми, наприклад, говорили про різні і спільні речі між Еквадором та Україною. Для прикладу, ми поїхали з ними до бабусі та дідуся – на кордоні з Колумбією.

Дід повів мене на поле і показував моркву, бо думав, що в нас в Україні морква взагалі не росте і що я здивуюся такому овочу. От в цьому кайф! Не просто потусити в якихось туристичних місцях, а доторкнутись та відчути, чим живе місцеве населення.

Ще в Еквадорі я жив серед індіанців. В них є комуна, і всі здають зароблені гроші главі общини, а той потім видає рівну зарплату усім, незалежно скільки ти сам заробив. Вони будували трекінг недалеко від общини, а я фотографував та заливав фото в мережі, у блогах про це писав. Я жив у них в домі, і це було дуже круто.

А що ще такого екзотичного з тобою траплялося?

Ще запам’яталося, як я жив у Камбоджі. Я три місяці провів у будинку для бездомних та дітей-сиріт. Уяви собі будинок, весь в дірках, там все продувалося. Бігають павуки, змії лазять, гекони. Не було душу і питної води. Там було озеро – в ньому купалися люди й тварини, там прали, цю воду потім використовували і для приготування їжі. Тому у волонтерів часто виникали проблеми зі шкірою та шлунком, і вони там довго не затримувались. Там я викладав англійську та грав з дітьми у футбол.

Був дуже показовий один момент. Коли я приїхав і почав знайомитися з дітьми, то вони мене спочатку уникали і не говорили. Спитали лише, як надовго я приїхав. Коли я сказав, що на тиждень, то вони всі відверталися. Але коли пройшло трохи часу, вони звикли до мене, ми почали разом гратися та спати навіть.

Діти кажуть, що таких "туристів" дуже багато, які приїжджають і дуже скоро їдуть. Місцеві жителі мене запрошували на весілля, похорони, поминки.

Наприклад, якось поклали дітей спати. Прийшли двоє місцевих із пляшкою якогось віскі – шмурдяк якийсь (сміється). Вони не говорять англійською, але ми сіли разом, розлили це і сидимо собі, мовчимо. І так класно. В цей момент відчуваєш себе частинкою цього населення, своїм "пацаном".

Була ще історія про вулкан Мерапі в Індонезії, де ти мало не загинув. Розкажеш?

Щоб піднятися на вулкан – треба було заплатити, а я, ясна річ, не захотів. Кинув рюкзак у кущах і вирішив вночі пройти пункт охорони і зустріти світанок на вулкані. У мене не було теплого одягу, лише світер. А ще ліхтарик під час підняття. Однак цей ліхтарик погас. Я вже розумів, що я дуже високо і вулкан десь зовсім поруч і вирішив не ризикувати, щоб не обвалитися десь. Присів і заснув. А прийшов до тями, коли мене вже будила група англійців, які кололи мені адреналін. Я взагалі не відчував свого тіла. Коли вони мене привели до тями, то зрозумів, що до самого вулкану я не дійшов лише метрів 250. І що зупинитися – це було дуже правильне рішення, бо там ширина стежки десь метр. Я впевнений, що міг би провалитися.