Сергій Жадан: з патріотизму роблять бренд, на якому можна непогано заробити
Vgoru
Автор
Поширити:
22 березня 2016 06:22
290
Поет, прозаїк і публіцист Сергій Жадан - одна з постатей, з якими асоціюється сучасна українська література. Його творчість знаходить відгук і в масової аудиторії, і в більш вимогливих інтелектуальних кіл.
Жадан займає активну громадянську позицію. Він був діяльним учасником Евромайдану в рідному Харкові. Зараз письменник багато їздить Донбасом зі своїми виступами.
Про проблему "штучного патріотизму", інформаційну війну, поствоєнну літературу та про багато іншого Сергій Жадан розповів у ексклюзивному інтерв'ю "Обозревателю".
- Під час інтерв’ю 2011 року вас запитали, як ви ставитеся до тези Юрія Андруховича про те, що, можливо, має сенс відокремити Крим і Донбас як регіони, які сильно відрізняються від решти України. Ви відповіли, що не треба будити "драконів сепаратизму". Через декілька років потому цих "драконів" все ж розбудила Росія. А Україна, на ваш погляд, приклала до цього руку?
- Знаєте, не думаю, що Юрко потребує моїх адвокатських послуг, але все ж мені здається, що у всій цій ситуації перекладати провину за появу російських танків на Донбасі саме на Андруховича, як на мене, дещо смішно. Якщо вже дійсно шукати винних серед громадян України, то краще поставити питання деяким політикам, які на початку весни 2014 року говорили за весь Донбас, чи, скажімо, представникам силових структур Донецької та Луганської областей. Або новій українській владі, яка зайняла свої кабінети внаслідок революції.
Київ нікому не приділяв уваги: ні Криму, ні Харкову, ні Львову. Та й нині ситуація не надто змінилась, попри події останніх двох років.
Сьогодні всі займаються пошуком винних. Іноді ці пошуки відверто нагадують полювання на відьом, коли всі підозрюють усіх. Доводиться навіть чути, що ось якби Київ більше уваги приділяв Донбасу, усе було б інакше. Але будьмо відверті. Київ нікому не приділяв уваги: ані Криму, ані Харкову, ані Львову. Та й нині ситуація не надто змінилась, попри події останніх двох років.
Тому говорити, що сепаратизм виник, скажімо, через те, що на Донбас не приїжджали українські письменники та музиканти, - це перекладати проблему з хворої голови на здорову. Вони нікуди не приїжджали. Така в нас культурна політика, і такий у нас інформаційний простір. Добре, що хоча б сьогодні у прифронтові міста Донбасу приїжджають українські митці. У нас усіх ще дуже-дуже багато роботи. І за нас її ніхто не зробить.
А стосовно "драконів сепаратизму", гадаю, що головним чином їх будили все ж таки з території сусідньої держави.
- Ви багато їздите на Донбас, спілкуєтеся з людьми. За вашими спостереженнями, проросійські настрої там зменшилися за ці 2 роки?
- Ну, знову ж таки, якщо говорити відверто, я спілкуюся переважно з людьми, в яких подібних настроїв ніколи не було.
Не думаю, що в пропагандистських війнах можуть бути переможці.
Люди з проросійськими настроями на українські літературні вечори не приходять - це зрозуміло. Тому спілкуватися зазвичай випадає з відверто проукраїнськими мешканцями Донбасу. І їх зовсім не мало. Скоріше навпаки.
- Як можна зруйнувати стіну непорозуміння між мешканцями Донбасу, на яких впливає російська пропаганда, і жителями інших регіонів України, які не завжди розуміють, що саме відбувається на сході країни, адже ЗМІ можуть показати лише частину правди?
- Так, погодьтеся, що іноді ЗМІ свідомо показують лише частину правди. І не вигадують нічого кращого, ніж російській пропаганді протиставляти свою власну. Не думаю, що в пропагандистських війнах можуть бути переможці. Мені здається, непорозуміння та відчуження можуть зникнути тоді, коли зникне свідоме (чи підсвідоме) небажання почути іншого, небажання перейти від монологу до діалогу.
Війна стосується всіх. І відбудова теж буде стосуватися всіх.
Я не говорю зараз лише про потребу "почути Донбас", я говорю про обидві сторони. Ось цей ефемерний "Донбас" часто теж прикриває власними образами та претензіями елементарне небажання порозумітися. Себто, проблема спільна, оскільки суспільство у нас єдине, і країна єдина, і немає жодних, окремо взятих проблем, які б стосувалися Сходу й не стосувалися Заходу. Війна стосується всіх. І відбудова теж буде стосуватися всіх.
- Певно, що Україна значної мірою програє Росії інформаційну війну. Ми ще можемо взяти реванш?
- А в чому вона її програє? У тому, що не може перебрехати? Так я й не думаю, що слід цього прагнути.
Можливо, якби українська держава мала чітку й послідовну позицію стосовно того, з ким саме вона воює, питання інформаційної війни не стояло б так гостро.
Мені здається, Україна в багатьох випадках просто робить вигляд, що цієї війни не існує. Взяти, скажімо, наш інформаційний простір. Іноді це все має дивний вигляд: українські військові сидять під російськими обстрілами, а українські цивільні в тилових містах дивляться російські серіали про Сталіна. Можливо, якби українська держава мала чітку й послідовну позицію стосовно того, з ким саме вона воює, питання інформаційної війни не стояло б так гостро.
- Ви піднімали проблему "штучного патріотизму". На ваш погляд, він з'явився в результаті популістських маніпуляцій українських політиків чи природно: після Майдану та народного піднесення люди побоювалися стати "інакшими", якщо, скажімо, не носитимуть синьо-жовту стрічку на рюкзаку?
- Та я не думаю, що проблема в стрічках чи прапорах. Проблема в тому, що з патріотизму справді роблять бренд, на якому можна досить таки непогано заробити. Скажімо, провівши до парламенту свою фракцію.
Сьогодні для декого прапор більше, ніж просто державний символ, а для когось іншого - просто елемент суспільної кон'юнктури.
А поява такої кількості прапорів на балконах та парканах цілком зрозуміла - країна другий рік веде війну. Питання самоідентичності, приналежності до цієї країни, відчуття її в якийсь момент перестали бути суто теоретичними та абстрактними. Інша річ, що сьогодні для декого прапор більше, ніж просто державний символ, а для когось іншого - просто елемент суспільної кон'юнктури.
- Останнім часом українські політики полюбляють прикривати відсутність реформ війною на Донбасі, анексією Криму тощо. Суспільство починає від цього втомлюватися. Де знаходиться межа народної терплячості, і що буде у разі її перетину? Третій Майдан?
- Не знаю, я не політолог. Я уявляю (принаймні, сподіваюсь, що уявляю), де проходить межа мужності й віри. А про терплячість краще говорити з людьми, які знаються на електоральних настроях.
- Ми вже можемо спостерігати деяку систему: Майдани в Україні перемагають, але після них до влади приходять люди, які досить швидко розчаровують народ. Чому так? Немає кращої альтернативи, тому українці звикли вибирати "менше зло", чи причина в іншому?
- Ну, почекайте, що значить "приходять"? Вони не приходять, їх і приводить до влади той самий народ, який потім швидко розчаровується.
Можливо, у нас усіх зависокі вимоги? Або закоротка пам’ять. Або відсутність відповідальності, коли ми готові демонструвати розчарованість замість того, аби виявляти наполегливість та послідовність. Ми ж маємо відповідати за дії обраної нами влади, чи ні?
- Останнім часом стало з'являтися багато творів, присвячених бойовим діям на Донбасі. Наприклад, "Аеропорт" Сергія Лойка, "Художник війни" Максима Бутченка та інші. Деякі вважають, що це своєрідна експлуатація народної трагедії. Інші кажуть, що писати про це необхідно заради осмислення останніх подій. Якої думки дотримуєтеся ви?
- Не думаю, що хтось із колег-письменників свідомо експлуатує цю тему. Гадаю все ж, що авторами рухає бажання щось осмислити чи, принаймні, зафіксувати.
Війна потребує проговорення, фіксації, оприявлення в суспільному просторі.
Мені здається, про війну писати, поза всяким сумнівом, потрібно. Про неї потрібно говорити - різними голосами, у різний спосіб. Вона потребує проговорення, фіксації, оприявлення в суспільному просторі. Інакше багато речей, деталей та імен ризикують бути втраченими, забутими, не поміченими.
- Реакцією на світову війну стала поява літератури "втраченого покоління". Чи може щось подібне сформуватися в українській літературі?
- Цілком можливо. Сьогодні на східному фронті воює велика кількість сильних і розумних людей із власним розумінням світу, із власним баченням ситуації. Підозрюю, багато кому з них буде що розповісти.
- Ви підтримуєте контакти з російськими колегами? Чи заважають "світоглядні прірви"?
- Серед моїх російських колег є велика кількість тих, хто в цій ситуації виступає проти окупаційних дій своєї країни, цілком підтримуючи Україну. З ними контакти, звісно, підтримую.
- Ви досить багато їздите Європою? Не з'являються думки про еміграцію? Бо зараз в Україні серед творчої інтелігенції посилюються такі настрої.
- Ні, у мене такі думки не з'являються.
Автор:
-
Алина Купцова
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
-preview.webp)
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів