«Герої Херсонщини» майже без херсонців. Як Росія створює міф про «своїх» на чужій землі

У 2025 році Росія запровадила програму «Герої Херсонщини», щоб підготувати учасників і ветеранів «СВО» на керівні державні посади в окупаційні адміністрації регіону. Кремль прагне вбудувати їх до своєї адміністративної системи як найбільш лояльний і перевірений елемент. Учасники проходять безплатні навчальні курси, які включають ідеологічну складову та основи російського державного управління. Програма приваблює російських військових стабільною зарплатою, соціальними гарантіями та карʼєрним зростанням. Успішне завершення «навчання» гарантує їм працевлаштування на цивільні та муніципальні посади в окупаційних структурах. Правда, деякі фіналісти ще до конкурсу мали високі посади, деякі отримали їх вже у процесі «навчання».

На участь у програмі подали нібито понад півтори тисячі заявок, а переможцями стали 25 чоловіків. Щодо кількості фіналістів, які у вересні розпочали це «навчання», в окупаційних джерелах озвучують різні цифри (то 12, то 15), наголошуючи, що решта ще воює на боці окупантів і приєднається пізніше. Найімовірніше, до першої групи увійшло все ж 12 чоловіків – саме стільки людей постійно фігурує на фото з проєкту.

Скриншот сторiнки проєкту

І хоча назва програми створює враження, що йдеться про жителів Херсонщини, насправді семеро учасників – громадяни Росії, троє  – кримчани, які також мають російські паспорти і проросійські погляди. Херсонцями можна назвати лише двох, та й то відносно, бо один з них пов'язаний з нашим регіоном лише за фактом народження і давно живе в Росії.

Хто саме увійшов до цього списку – читайте далі в розслідуванні «Вгору». У ньому пролито світло на 12 фіналістів окупаційної програми «Герої Херсонщини», серед яких є як відомі обличчя, їх діяльність уже привертала увагу української преси, так і зовсім маловідомі особи. Розслідування не лише встановило їхні імена та біографії, але й докладно відтворило життєвий шлях багатьох фігурантів. У цих історіях є зв'язок з криміналом, наркотиками, збройними нападами, неонацистським середовищем і корупційними схемами.

Артур Таланов – «московський козачок» з кримінальним минулим

Артур Таланов, фото з окупаційних джерел

Три вищих освіти і 10 років роботи на керівних посадах — так окупаційна преса пише про Артура Таланова. Випускник Київського вищого військово-морського політичного училища багато про що не згадує, представляючи себе. Не згадує, що навчався у Києві на початку 1990-х (це може викликати підозри у недостатній надійності або таємних зв'язках з українською стороною? чи суперечить наративу про те, що він є «своїм» або «ідеологічно правильним» кадром, вірним «русскому міру»?). Не згадує і про причетність до отруйної речовини «Новічок», про збройний напад на інкасаторів. Про цей кримінал йдеться у розслідуванні Радіо Свобода, яке досліджує «латвійський слід» можливого отруєння Олексія Навального «Новічком», і не тільки.

У 1995 році Артур Таланов, який тоді був громадянином Латвії та колишнім бійцем ризького ОМОНу, став ключовою фігурою у справі про вбивство банкіра Івана Ківеліді. В мобільний телефон жертви було вмонтовано ватний тампон з бойовою нервово-паралітичною речовиною. Вона стала широко відомою світовій громадськості як «Новічок» у 2018-му – після отруєння колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки Юлії у британському місті Солсбері. Один із розробників «Новічка», хімік Леонід Рінк, визнав, що продав Таланову ампулу з речовиною, схожою на «Новічок», навесні 1995 року. Таланов стверджував, що хотів використати отруту для самозахисту від конкурентів, але, за однією з версій, перепродав ампулу через свого знайомого чоловіку, якого звинуватили у вбивстві банкіра. Тоді Таланов виступав на суді як свідок.

«За версією слідства, до Рінка звернувся колишній ризький омоновець Артур Таланов, який розшукувався у Латвії за здійснення низки злочинів, у тому числі вбивства, він буцімто знайшов Рінка і купив у нього дві ампули отрути за 5 тисяч доларів», – йдеться про Таланова в іншому розслідуванні, проведеному російськими журналістами.

Скриншот статті-розслідування російського медіа «Компромат ГРУПП»

У травні 1996 року Таланов був поранений та затриманий в Естонії за участь у збройному нападі на автомобілі, що перевозили велику суму грошей для розміщення на депозиті в банку. У 1997 році суд у місті Пярну засудив Таланова до 7 років позбавлення волі умовно з випробувальним терміном у три роки.

Не пізніше 2005 року Таланов переїхав з Латвії до Росії. Ймовірно, навіть раніше, бо у себе на Фейсбуці він фіксує 2002-й як рік початку навчання у Російській академії державної служби при Президентові РФ.

У 2009-2013 роках Таланов був індивідуальним підприємцем з досить широким спектром діяльності: від виробництва продуктів харчування до гуртової торгівлі й будівництва. У російських реєстрах зараз можна побачити, що Таланов був засновником 3 компаній та директором юридичної фірми. А за даними Радіо Свобода, на нього було зареєстровано понад 10 юридичних осіб, що займалися торгівлею та послугами, переважно в Підмосков'ї.

Скриншот російського реєстру

У 2013 році Таланов раптово став власником 51% акцій ВАТ «Городские маршруты» (пасажирські перевезення) в Бурятії. У місцевих ЗМІ його називали «Московский казачок». Його поява була розцінена як частина схеми з доведення підприємства до фіктивного банкрутства з метою захоплення міського майна. В цей же час регіональна філія центрального російського видання писала про Таланова як досвідченого бізнесмена, який має амбітні плани щодо модернізації, але стикається з хронічними фінансовими проблемами, спричиненими несплатою платежів з боку муніципального партнера.

Таланов вступив до партії «Единая Россия», у 2016-му переміг на попередньому голосуванні партії на посаду голови міського поселення Роднікі. Вибори він не виграв, але став заступником голови поселення, а пізніше недовгий час обіймав посаду виконувача обов'язків голови поселення.

У 2019-му, коли Таланов був заступником голови адміністрації поселення Роднікі, у соцмережах відбувалася публічна суперечка щодо прозорості та ефективності роботи місцевої адміністрації, зокрема і самого Таланова, та наявності реальних документів на заплановані роботи. Як виявилося, Таланов збрехав своєму співрозмовнику, що начебто існує проєкт реконструкції водойми навіть «шукав» її в паперах. Згодом виявилося, що розробка документації лише планується. Випадок начебто незначний, але показовий.

У вересні 2019 року ім'я Таланова фігурувало у статтях про місцеві вибори, на яких він намагався перешкодити спостерігачам від партії «Яблоко» спостерігати за голосуванням. Він був головою дільничної виборчої комісії від «Єдиної Росії». Тоді ж комісія під його головуванням порушила процедуру підрахунку голосів на користь «Єдиної Росії».

У 2021-2023 роках Таланов був начальником управління ЖКГ, дорожнього господарства і транспорту у Бронницях – місті Московської області, і, що найцікавіше, його ім’я досі є  в переліку адміністрації містечка.

Скриншот зроблений у листопаді 2025 року

Про «участь в СВО» йдеться лише у заявах самого Таланова та в статтях окупаційних медіа про фіналістів проєкту. Начебто «син фронтовика Артур Таланов не бачив іншого шляху. Його рішення було свідомим, і його підтримала сім'я». Коли і де він служив і чи служив взагалі – невідомо.

Фото з окупаційних джерел

На окупованому лівобережжі його ім’я випливає тільки у зв’язку з проєктом «Герої Херсонщини». У жовтні наставником Таланова став голова Горностаївського «муніципального округу» Юрій Турулев, а вже за місяць «шеф» заявив, що його «підопічний» займе керівну посаду в його адміністрації. Таланов став однією з медійних осіб проєкту для російських пропагандистських агенцій – про його призначення на Херсонщині повідомляло ТАСС.

І вже у якості фіналіста проєкту «Герої Херсонщини» наприкінці жовтня 2025 року Таланов очолив «відділ муніципального контролю Горностаївського округу», працює над оформленням будинків та ділянок, які окупанти називають «безхазяйними», вибудовує «систему обліку житлового фонду». Тобто, Таланов керує юридичним оформленням крадіжок приватної власності українських громадян, які виїхали на підконтрольну територію або були викрадені чи затримані. Гідне заняття для людини з кримінальним минулим.

Валерій Гаврилюк – каховський москвич

Валерій Гаврилюк, фото з окупаційних джерел

Валерій Гаврилюк живе у Москві, але народився на Херсонщині – у Каховці. Має брата-близнюка, який залишився жити в Україні, але також перейшов на бік ворога. Олег Гаврилюк був у трійці тих, кому 1 квітня 2022 року російські військові «передали» владу в Каховці – чоловік очолив окупаційний «Каховський водоканал». У червні 2024 року український суд визнав його винним у пособництві державі-агресору, а в серпні 2025-го Олег Гаврилюк отримав підозру в обранні до незаконних органів влади.

Про те, чим займався його брат Валерій Гаврилюк впродовж 30 років до повернення на батьківщину разом з окупантами, версії різні. За однією з версій, «він переїхав до Німеччини, там ніби одружився і жив за рахунок своєї жінки та її батька: Валерій Гаврилюк завжди був альфонсом. З Німеччини він повернувся до окупованого міста і став прислужувати окупантам», – цитує Центр журналістських розслідувань мешканця Каховки.

Згідно з даними Миротворця, Валерій Гаврилюк жив у Москві і був радником гендиректора ПКФ «Реміз-99», яка випускає продукцію переважно для підприємств нафтогазової галузі (згадок про цю діяльність на сайті фірми не залишилось).

Інформація про Валерія Гаврилюка в російському реєстрі

Однак не можна відкидати жодну з цих версій, оскільки сам Валерій Гаврилюк у сюжеті про нього як учасника проєкту розповідає, що до Москви переїхав у 2010-му. Ще стверджує, що після школи служив у радянській армії у спецпідрозділі (в розвідці). На початку так званої «СВО» добровольцем пішов до військкомату і потрапив до штурмової роти 25-ї бригади, де служив близько року. Воював на боці Росії на Сватово-Куп’янському напрямку, а в бою під Макіївкою отримав тяжкі мінно-вибухові та кульові поранення. За що і отримує від Росії військові нагороди.

Вручення медалі «За віру та доблесть» учасникам «СВО» у Санкт-Петербурзі, лютий 2024 року. Валерій Гаврилюк п’ятий ліворуч. Фото з російських джерел

І начебто саме після поранення «був направлений на роботу в Херсонську область». Починав він у червні 2023 року першим заступником гауляйтера Каховки Павла Філіпчука, потім з квітня 2024 року згадки про нього як першого заступника голови окупаційної адміністрації Каховки зникли. Ймовірно, його тихенько звільнили, а у червні 2024 замість нього вже була призначена Анжела Андрющенко. Потім Гаврилюк став заступником голови «Івановського округу», з цієї посади він і «стартував» у «Герої Херсонщини».

На окупованій Херсонщині став політично активним. Цікаво, що на російському аналітичному сервісі про вибори та кандидатів вказано, що у вересні 2023 року Валерій Гаврилюк балотувався від «Єдиної Росії» до каховського «совєта дєпутатов», але обраним не був. Однак в окупаційних пабліках з березня 2023 року (тобто ще до виборів) до теперішнього часу повідомляють, що він постійно проводить прийом громадян саме як чинний депутат.

Ярослав Фєдосєєв – московський реконструктор

Ярослав Фєдосєєв, стоп-кадр сюжету окупаційного телеканалу

Ярослав Фєдосєєв народився 24 серпня 1987 року у селі Глазово Московської області, мешканець Москви. За анкетною інформацією, має юридичну освіту (Московський державний індустріальний університет) і є фахівцем з управління (Російська академія народного господарства та державної служби при президенті РФ). Працював оперуповноваженим карного розшуку в правоохоронних органах, останні роки був помічником депутата Московської Думи. Сам також балотувався, але місцеві вибори в Московській області програвав двічі – у 2017 та 2022 роках.

Cкриншот російського аналітичного виборчого ресурсу

Фєдосєєв брав участь у подіях, пов’язаних із військово-історичними реконструкціями й квазіпатріотичними святами в московському районі Південне Тушино. На фото зі «Широкої Масляниці» він носить костюм, стилізований під козацьку або військову форму. 

Фото з россійських джерел

На святкуванні Дня Казанської ікони Божої Матері та Дня народної єдності Фєдосєєв з’являється вже в реконструкторському образі радянського офіцера часів Другої світової війни, а також у костюмі  служивого воїна«Служивий воїн» (частіше у множині «служиві люди») — це історичний термін, який використовувався переважно в Московській державі у XIV–XVIII століттях і означав осіб, зобов'язаних нести військову чи адміністративну службу на користь держави.  XVI–XVII століття. Усі ці події проводилися за участі хутірського козацького товариства «Південне Тушино», членом якого є Фєдосєєв, і супроводжувалися демонстрацією зброї, військової атрибутики та «живоісторичних» майданчиків для дітей.

Фото з россійських джерел

Навіть обкладинка його сторінки у «ВКонтактє» оформлена історичною батальною сценою – ще один знак його стійкого інтересу до російської мілітарної історії.

Ще одна пристрасть Фєдосєєва – американський футбол. Він не тільки сам грав, а й  був генеральним директором московської обласної організації американського футболу, що була зареєстрована в його рідному селі Глазово з червня 2020 по вересень 2022 року.

Фєдосєєв пояснює своє приєднання до окупаційної армії «родинними традиціями російських офіцерів»: «Я офіцер, син офіцера, онук офіцера». Окупаційні джерела пишуть, що Федосєєв начебто проходив службу з 2022 року «спочатку на Херсонському напрямку, потім на Бахмутському».

Кадети однієї з московських шкіл складають присягу у музеї побєди. Березень 2025. Фото з російських джерел

У березні 2025 року він виступав як гість на присязі московських кадетів, а вже у вересні «засвітився» на окупованій Херсонщині саме як учасник проєкту. На москвича звернув увагу окупаційний «губернатор» Володимир Сальдо – і «взяв під кураторство», про що не забарилася повідомити головна пропагандистська агенція Росії ТАСС.

Ярослав Фєдосєєв і його «куратор» Володимир Сальдо. Фото з окупаційних джерел

Владімір Оганєсов – росгвардієць зі Ставропілля 

Владімір Оганєсов, фото з окупаційних джерел

Владімір Оганєсов народився 19 жовтня 1993 року у Ставропольському краї. Згідно з його анкетою, яка потрапила в окупаційні пабліки, та статтям у російській пресі, він випускник Військової академії військ нацгвардії РФ (психолог за фахом), офіцер у запасі. Має бойовий досвід у Сирії та Україні (зокрема, брав участь у захопленні Херсона), за свої злочини нагороджений високими російськими відзнаками. Член путінської партії  «Єдина Росія». 

Після закінчення навчання у Санкт-Петербурізі (2011-2016) Оганєсов 7 років (з липня 2016 по липень 2023) мешкав і служив у Чечні, в Грозному, з липня 2023 – вже на окупованій Херсонщині («старший помічник начальника відділу сил спеціального призначення упрвління росгвардії по Херсонській області»). І тут анкетні дані розходяться з пропагандистськими: у російській пресі пишуть, що Оганєсов «захищав Херсонську область» з лютого 2022-го.

Сторінки анкети Оганесова, з окупаційних джерел

Неофіційні окупаційні джерела піддають офіційну біографію Оганєсова сумнівам, стверджують, що «герой» «відсидівся в Генічеську», його служба була охоронною, а не бойовою. В анкеті Оганєсова вказано, що він із серпня 2011 по серпень 2024 служив за контрактом у нацгвардії Росії, у вересні 2024 звільнений у зв'язку із закінченням контракту. Однак в умовах нескасованої часткової мобілізації це неможливо, оскільки контракти діють до кінця мобілізації (звільнитися можна за віком, за станом здоров’я або через ув’язнення).

До нового «місця служби», Генічеська, Оганєсов перевіз всю свою сім’ю. Зараз його сестра Наталія Оганєсова – радниця окупаційного гауляйтера Херсонщини Володимира Сальда, дружина Світлана Оганєсова – співробітниця окупаційного «мінздраву» Херсонської області, заступниця начальника відділу із пільгових ліків, з серпня 2024 року в декреті.

У липні 2024 року Оганєсов став засновником і директором центру допомоги військовослужбовцям та членам їхніх сімей АНО «Архангел победы» (АНО – автономна некомерційна організація), зареєстрованому в Сімферополі. Зараз організація перебуває в інших руках: у травні 2025 Оганєсов виключений із складу засновників, а з вересня 2025 більше не директор. Згадок у пресі, активних публічних сторінок чи груп, які б висвітлювали діяльність «Архангела победы», знайти не вдалось.

В окупаційних медіа Херсонщини ім’я Владіміра Оганесова вперше з’явилося в лютому 2025 року як заступника голови окупаційної адміністрації «Каланчацького муніципального округу» із соціальної політики, хоча на цій посаді він перебував ще з жовтня 2024-го.

Стаття про Оганєсова у російському медіа

Мешканці Каланчака називали Оганєсова корупціонером та «перевертнем», який, користуючись статусом «героя СВО» та зв'язками, займався здирництвом, покривав хабарництво у медичній сфері, «знищив і розтоптав» соціальну політику.

Тимчасовим головою окупаційної адміністрації «Новокаховского округа» Оганєсова призначили у липні 2025 року, наголошуючи, що він є фіналістом «Героїв Херсонщини». Про це писала навіть головна пропагандистська агенція Росії ТАСС. Оганєсов змінив іншу тимчасову очільницю – Олену Болотню, вона керувала замість колаборанта Віталія Гури, який сам залишив свій пост після гучного скандалу. Наприкінці квітня 2025 року у мережу «злили» відео, на якому Гура під час запису привітання до «Дня Побєди» стоїть біля обеліска, матюкається, сміється та кричить: «Де бабло?»

ТАСС про призначення Оганєсова, скриншот публікації

Російська преса наводить Оганєсова як приклад того, «як захисники Вітчизни» затребувані на цивільній службі. Однак місцеві не у захваті від його нетривалого перебування у владі,  вказують на кумівство та використання службового становища для просування. Нарікають і на те, що у Нову Каховку «очільник» міста навіть не приїжджає, а «прийоми громадан» відбуваються у Генічеську. І це далеко не повний список претензій.

Максим Коростеленко – чиновник з Краснодара 

Максим Коростеленко, стоп-кадр відео окупаційного телеканалу

Максим Коростеленко з’явився на Херсонщині у 2023 році. Перша згадка про нього, і одразу у статусі «заступника міністра молодіжної політики Херсонської області», датована жовтнем 2023-го, на цій посаді він перебуває і зараз.

Що відомо про нього? Коростеленко – громадянин Росії, народився 30 січня 1996 року в місті Туапсе Краснодарського краю, де і закінчив школу №4. Офіційні окупаційні структури стверджують, що він отримав дві вищі освіти, однак і сам він озвучує, і в «залишках» інформації його соцмереж фігурує тільки один виш – Російський державний гідрометеорологічний університет (Санкт-Петербург), який Коростеленко закінчив у 2018 році за спеціальністю «менеджмент фінансів».

Далі – російська армія: з 2018 по 2019 служив у 58-й загальновійськовій армії РФ у Владикавказі.

Служба в російській армії у 2018-2019 роках. Коростеленко праворуч. Фото з російських джерел

Після служби мешкав у Краснодарі, у 2020 році працював у «Центрі молодіжної політики». Балотувався у депутати до міської думи від ЛДПР, але обраним не був.

У 2021 році працював головним спеціалістом відділу реалізації молодіжних програм управління у справах молоді адміністрації муніципальної освіти у Краснодарі.

Окупаційні медіа Херсонщини називають Коростеленка колишнім учасником так званої «СВО» та «прикладом усвідомленого служіння». За словами «героя», він добровільно підписав короткостроковий контракт у травні 2022 року, був механіком-водієм танка Т-80 на Донецькому напрямку, через 1,5 місяці отримав поранення, у вересні його комісували.

А потім Коростеленко зненацька вирішив «зв'язати своє подальше життя з історичними суб'єктами», почав «шукати способи, як приїхати в нові регіони, працювати вже за освітою». Однак як пов’язана його посада заступника окупаційного «міністра молодіжної політики» з освітою (менеджмент фінансів), визначити складно. В окупаційних пабліках появу Коростеленка на Херсонщині пов’язують з колишнім окупаційним «головою уряду» Андрєєм Алексеєнком, який до 2022 року обіймав посаду мера Краснодара, – начебто саме він і забезпечив «тепле місце» «свояку».

Максим Коростеленко на заході, організованому окупаційним «міністерством молодіжної політики». Фото з окупаційних джерел

Краснодарець Коростеленко таки вирішив «пустити корні» на окупованій Херсонщині. У березні 2024 року він одружився в Генічеському РАЦСі, який працює за російськими стандартами, а 16 вересня 2024 в нього народився син.

І хоча окупаційна влада взялася просувати краснодарця як «героя», в окупаційних пабліках дають йому вкрай негативну оцінку та обурюються, що такі люди приїхали на Херсонщину «на заробітки з 2022 року» та отримують звання «героїв», не приносячи користі області та її жителям.

Скриншот допису окупаційного телеграм-каналу

Дмітрій «Русса» Поплевкін – водій-силовик із Новгородщини

Дмітрій Поплевкін. Фото з його соцмереж 

46-річний Дмітрій Поплевкін народився у місті Стара Русса Новгородської області, звідси його й позивний. Він має багаторічний досвід служби у силових структурах РФ. Завдяки OSINT-платформі «HackYourMom» вдалося дізнатися деталі його біографії. 

Спочатку служба курсантом у ВМФ Росії з 1996 до 2001 року. У 2006–2011 роках – міліціонером-водієм в ОМОН Санкт-Петербурга та Ленінградської області. У 2011–2018 роках служив водієм в УФСІН, займаючись конвоюванням увʼязнених та транспортним забезпеченням. Після звільнення перейшов на цивільну роботу водієм-експедитором у компанію «КВІЛТІС» біля Петербурга, де працював з 2018 до 2022 року. 

Після 2022 року він пішов на війну проти України, хоча ненависником українців був щонайменше з 2015 року.

Його сторінка у фейсбуці

Приєднався до Росгвардії, 11 місяців служив стрільцем-санітаром на Херсонському напрямку. Згодом опинився у добровольчому батальйоні «Еспаньйола». 

Сам батальйон виріс із петербурзького угруповання футбольних хуліганів «Еспаньйола», яке у 2000-х роках асоціювалося з неонацистськими та білим супремасистськими середовищами. Характер підрозділу добре ілюструє постать його командира: керівник мотобатальйону Михайло Турканов у 2012 році був засуджений за вимагання, звільнений у 2017, а в 2019 році оштрафований за публічну демонстрацію нацистської символіки.

«Еспаньйола» – це не звичайний військовий підрозділ, а конгломерат ультраправих активістів, колишніх учасників фанатських угруповань та ветеранів російських силових структур. Участь Поплевкіна в такому батальйоні органічно вписується в загальний портрет підрозділу: переважно це чоловіки 30–45 років із досвідом служби, кримінальними епізодами або історією агресивного фанатизму, які після 2022 року були поглинуті військовою мобілізаційною машиною РФ.

Поплевкін з колишьною дружиною і плакатом у підтримку російського хокейного клубу СКА (Санкт-Петербург)

Після приєднання до «Еспаньйоли» Поплевкін служив на Часівʼярському напрямку, був заступником командира артдивізіону, потім – інструктором саперів. Принаймні так про нього пишуть окупаційні медіа. Достеменно відомо, що він служив у розвідувально-ударній ескадрильї «Сови» бригади «Еспаньйола». 

Дмітрій Поплевкін у складі групи БПЛА «Сови» бригади «Еспаньола» в мікрорайоні Новий Часового Яру у 2024 році. Прокремлівський ресурс «РІА Новості»

18 березня 2025 року закінчився його другий контракт, і після цього Поплевкін приїхав на окуповану Херсонщину, аби, за повідомленнями окупаційних ЗМІ, допомагати дружині з розвитком бізнесу – подружжя відкрило кафе в селищі Чаплинка.

У пропагандистських матеріалах його подають у звичному образі позитивного героя: він нібито безкоштовно возить речі на передову, допоміг хлопцю з Херсонщини вступити до військово-морського училища в Петербурзі. 

Зараз Поплевкін працює в окупаційній адміністрації Нової Каховки, у відділі спорту та молодіжної політики та підтримує ініціативи, спрямовані на ідеологічне «перевиховання» українських дітей.

Ігор Стецура – тюменський бізнес-невдаха 

Ігор Стецура. Фото зі сайту окупаційної адміністрації області

Ще один так званий «герой Херсонщини», 38-річний Ігор Стецура, виявився більш неоднозначною постаттю, ніж це подають окупаційні медіа. Вони приписують йому красивішу біографію: виходець із Єкатеринбурга, офіцер ФСКН (російська служба, яка до 2016 року займалася боротьбою з наркотиками), підприємець, доброволець-артилерист, «захисник дітей Донбасу». Згадується й служба заступником командира батальйону «Аксай» та робота в артдивізіоні «Манич» – добровольчих формуваннях у складі російської армії. Ці дані незалежно підтвердити не вдалося.

Однак у відкритих джерелах простежується зовсім інша біографія. Стецура народився у Нижньовартовську Тюменської області та у 2015 році закінчив Інститут міжнародного права й економіки в Москві. Певний час був приватним підприємцем: з 2019 по 2022 рік займався вантажними перевезеннями.

Паралельно він мав не дуже вдалі бізнес-активи. Стецура був єдиним власником компанії «Кама-Нефть», створеної у 2018 році. Фірма працювала у сфері монтажу та ремонту бурових вишок. У 2023 році податкова служба подала заяву про її банкрутство із заборгованістю у понад 23 мільйони рублів, до того ж кредитори висунули додаткові вимоги ще на десятки мільйонів. Окрім того, Стецура мав частки у кількох невеликих фірмах Нижньовартовська: 50% у «Юграхім-НВ», що торгувала хімматеріалами для промисловості й бурових підприємств; 50% у будівельній «Імперії», яка виконувала дрібні ремонти; та 100% у «КРС ХП», що постачала хімпродукцію для сервісних підрядників у нафтовидобуванні. Усі ці фірми були типовими для регіону дрібними підрядниками: існували під окремі контракти й поступово зійшли нанівець.

Окупаційні ЗМІ приписували йому роботу у службі боротьби з наркотиками, проте подальші події свідчать про його любʼязніше ставлення до них.

У травні 2020 року суд у Нижньовартовську визнав Стецуру винним у вживанні кокаїну. Поліція зупинила його за кермом і направила на медичний огляд, де токсикологічний аналіз підтвердив у сечі кокаїн. Суд кваліфікував це як вживання наркотиків без призначення лікаря та призначив штраф.

Уже в вересні 2021 року Стецура балотувався від партії «Справедлива Росія – Патріоти – За правду» до думи Ханти-Мансійського автономного округу – далекого північного регіону, за тисячі кілометрів від Херсонщини. 

Ігор Стецура у 2023 році. Фото з російського сайту

Восени 2023 року місцевим виданням почали надходити відео з непристойним контентом 18+, де нібито фігурував Стецура. Редакції підтвердили отримання цих записів. У партії вимагали від нього пояснень, а сам Стецура все заперечував і заявляв про намір звернутися в правоохоронні органи через наклеп.

У той же місяць він склав партійні повноваження, вийшов із партії та оголосив, що вирушає «в зону СВО». Намір вирушити на війну колишній депутат пояснив просто – бажанням «захищати Батьківщину».

Фото зі сайту окупаційної адміністрації області

Попри заяви окупаційних медіа про службу Стецури в батальйоні «Аксай» та артдивізіоні «Манич», встановити, де саме й у якому підрозділі він служив, не вдалося. Судячи з наявних даних, якщо Стецура й перебував на фронті, то дуже нетривалий час. Уже у 2025 році він став фіналістом проєкту «Герої Херсонщини».

Сєргєй Крилов – казахстанський «герой» чужої землі

Сєргєй Криловa Фото з окупаційних джерел

У 2024 році ще один «герой Херсонщини», який жодного стосунку до Херсонщини до 2022 року не мав, Сергій Крилов подався кандидатом від партії «Єдина Росія» на виборах депутатів міської Думи Новоросійська. Вибори не виграв, зате з його офіційної анкети вдалося дізнатися деталі його біографії.

47-річний Сергій Крилов народився у місті Алма-Ата в Казахстані. Після школи у 1995 році переїхав до  Краснодарського краю, влаштувався на цегельний завод і пропрацював там рік. 

У 1996-2001 роках навчався в Тамбовському військовому училищі хімічного захисту. Після цього служив на офіцерських посадах в 7-ій гвардійській десантно-штурмовій дивізії в Новоросійську.

Після звільнення з армії у 2006–2009 роках працював у компаніях «Новоросцемент» і «Волгорост». У 2009 році перейшов до органів внутрішніх справ, де до 2017 року був старшим юрисконсультом юридичного відділу Новоросійського філіалу Краснодарського університету МВС Росії, а у 2017–2018 роках – начальником курсу. Пішов зі служби за вислугою років із правом на пенсію.

Скриншот російського ресурсу 

У 2018–2019 роках працював у комунальних структурах Геленджика і Новоросійська, зокрема заступником директора зі зв’язків та фінансово-господарської діяльності в спортивній школі «Пегас». Працював там до оголошення часткової мобілізації.

З вересня 2022 року він брав участь у війні проти України: спочатку на Донеччині, а з січня 2023 року – на Херсонщині. 

У 2024 році працював в окупаційній військовій комендатурі Херсонської області старшим офіцером, відповідав за комунікацію та координацію оперативників окупаційної військової комендатури.

В автобіографії зазначив, що одружений та виховує двох дітей.

Євген Мокану – кримський ветеран

Євген Мокану. Фото з окупаційних джерел

В офіційній інформації про Євгена Мокану сказано, що він народився і виріс у Криму, в Бахчисараї. Він є сином Миколи Мокану – загиблого спортсмена, майстра спорту СРСР, капітана міліції, імені якого присвячений молодіжний турнір з греко-римської боротьби в Бахчисараї. Його мати Світлана Мокану – завідувачка одного з дитячих садочків, входить до складу «громадської ради муніципальної освіти Бахчисарайського району Республіки Крим».

Євген Мокану з мамою на турнірі пам’яті батька. Фото з соцмереж Світлани Мокану

Червень 2025. Підпис під фото у соцмережі засвідчує, що у військовій формі син Миколи Мокану Євген Мокану

Євген Мокану не пов’язаний з Херсоном – він з’явився на окупованому лівобережжі тоді, коли став «фіналістом» проєкту. Раніше працював в органах внутрішніх справ у Севастополі.

В одному з пропагандистських відео Мокану розповідав, що в 2022 році потрапив під часткову мобілізацію і нібито одразу пішов у військкомат. Судячи з палички, з якою ходить Мокану, та фото з центру протезування «учасників сво», він втратив ногу. Хоча окупаційні медіа про це не повідомляли. 

Фото з російських джерел

У відеосюжеті, в якому окупаційні медіа представляють Мокану як фіналіста проєкта, чоловік використовує антиукраїнську риторику, заявляє, що за 20 років України не пам’ятає нічого хорошого. Стверджує, що «Крим з Росією став жити набагато краще і якісніше». Його дописі у соцмережах (там він фігурує не під своїм прізвищем) також сповнені проросійським контентом.

Скриншот окупаційного телеграм-каналу

Ми маємо припущення, що Євген Мокану служив у севастопольському підрозділі «Беркута», який брав участь у розгоні Майдану в Києві. На цей висновок наштовхують кілька деталей. Він розповідає, що працював в органах внутрішніх справ у Севастополі. У його закритому профілі «ВКонтакте» була виявлена картинка з логотипом «Беркута» без будь-яких пояснень. Відомо, що севастопольський «Беркут» відправляли для розгону протестувальників. Мокану сам розповідав, що на власні очі бачив «звірства» на Майдані. Проте станом на зараз підтвердити інформацію про «беркутівське» минуле Євгена Мокану не вдалося.

Костянтин Пещеров – податківець на Ленд Ровері з Криму  

Костянтин Пещеров. Фото зі сайту окупаційної адміністрації області

45-річний Костянтин Пещеров – кримчанин. У своєму профілі на сайті автолюбителів чоловік вказував, що народився у Сімферополі. Пещеров – колишній працівник незаконного Управління Федеральної податкової служби по Херсонській області.

У 2012 році Костянтин Пещеров був співробітником фонду «Руки світла» – благодійної організації, яка допомагала дітям. 

Відомо, що він працював у Міжрайонній податковій інспекції №5 по Республіці Крим. Станом на 2021 рік обіймав посаду заступника начальника відділу інформаційних технологій.

У середині 2024 року він став добровольцем «у зоні СВО» після смерті двоюрідного брата. Служив у розвідувально-штурмовій бригаді «Дон» на території Херсонської області, де виявляв та знищував пункти управління безпілотників.

Як він сам вказав у соцмережах, закінчив Інститут підвищення кваліфікації незаконного Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського у Сімферополі. 

У соцмережах Пещеров пише, що здійснив свою давню мрію – тепер їздить на Land Rover Defender.

Відпочивати Пещеров їздить до Росії – у відгуках порівнює Краснодар із Кримом і визнає, що сервіс там «вищий, ніж у Криму».

Зараз Пещеров як фіналіст проєкту «стажується» в окупаційнму «Мінтрансі».

Руслан «Матвей» Анкудінов – кримський міліціонер з поганим почуттям гумору

Руслан Анкудінов. Знімок екрана з відео пропагандистського медіа 

49-річний Руслан Анкудінов народився у селі Новоандріївка в Криму, де й закінчив школу. Потім закінчив Кримський юридичний інститут – Сімферопольський філіал Харківського національного університету внутрішніх справ.

За публікаціями Анкудінова в «Однокласниках» видно, що він раніше працював у кримінальному розшуку – підрозділі міліції, який займається пошуком і затриманням злочинців. Він неодноразово публікував професійні листівки до Дня працівників поліції та Дня кримінального розшуку.

Згідно з його профілем «ВКонтакте», Руслан Анкудінов із 2019 року працював інкасатором у кримській філії компанії «Росінкас».

Як пишуть про нього окупаційні медіа, Руслан Анкудінов добровольцем служив на Херсонському напрямку з листопада 2024 року по травень 2025 у складі російських військ «Дніпро». 

Псевдо взяв на честь молодшого сина Матвія, якому зараз 12. Також має 26-річного сина Вадима, який, ймовірно, навчався в Московському вищому загальновійськовому командному училищі. Тому що саме на адресу цього вишу, як з'ясували журналісти, Вадим Анкудінов замовляв доставку зі сервісу «Яндекс.Їжа».

Уже з 2014 року новоспечений «герой Херсонщини» відкрито проявляв проросійські настрої: в «Однокласниках» ставив уподобайки постам із підтримкою бойовиків на Донбасі.

У соцмережах Анкудінова прослідковується і його специфічне почуття гумору: він ставить уподобайки під примітивними сексистськими мемами, жартами про українців та підписаний на треш-спільноти з низькопробними жартами й контентом «18+».

Артур «Варяг» Канцир – ультраправий імперець із Зеленівки

Артур Канцир. Знімок екрана з відео пропагандистського медіа 

Єдиний херсонець зі всіх «героїв», який починав свій шлях сепаратиста ще у 15 років.

У 2012-2013 роках він брав участь у проросійських  акціях. зокрема «Русских пробіжках», організованих відомим колаборантом Кирилом Стремоусовим. Учасники акції бігали по Херсону з імперськими прапорами, триколорами і закликали відродити Російську імперію. Саме з активістів цього руху на Донеччині були сформовані перші групи, які захоплювали органи влади. Подібні сценарії готували «активісти» й у Херсоні.

Артур Канцир та Кирило Стремоусов у 2013 році. Знімок екрана: видання «Мост»

У 2014 році, після закінчення школи №38 у селищі Зеленівка поблизу Херсона, Артур Канцир переїхав до Саратова. Там вступив до Поволзького інституту управління ім. Столипіна, але того ж року пішов з нього воювати на стороні проросійських бойовиків. Наприкінці 2014 року він прибув до окупованої частини Луганської області. 

Тоді ж приєднався до неонацистського угруповання «Русич», сформованого з радикальних російських ультранаціоналістів. 

Засновником і командиром підрозділу є Олексій Мільчаков – відвертий прихильник нацизму, який ще до війни публікував у соцмережах фото, де вбив і з’їв цуценя, а також демонстрував нацистську символіку. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році «Русич» продовжив воювати в Україні. Його учасники відкрито сповідували неонацистську ідеологію, використовували руни, коловрати, символіку Третього рейху та називали себе «расистами» і «слов’янськими неоязичницькими націоналістами». Підрозділ відомий численними воєнними злочинами, катуваннями українських полонених і наругою над тілами загиблих. «Русич» перебуває під санкціями ЄС, США та Канади як терористична організація.

24 серпня 2015 року Артур Канцир у складі ДРГ підірвався на міні в районі Станиці Луганської на Луганщині. Із семи бойовиків вижив і зміг втекти до Росії лише він. За повідомленням СБУ, тікаючи, Канцир фактично кинув напризволяще своїх поранених поплічників, які помирали від втрати крові. СБУ та українські військові завадили бойовикам втілити заплановану серію терактів у День незалежності України. 

Після повернення з війни його життя складалося неоднорідно. У відкритих джерелах з’являється профіль Канцира на російській платформі з пошуку майстрів: він пропонував послуги з дрібного ремонту, демонтажу конструкцій, висотних робіт і охорони. У прайс-листі вказано 250 рублів за годину. Місцем роботи, вірогідно, є Москва – і це логічно, адже згодом він кілька разів фігурує саме на московських подіях.

Паралельно Канцир продовжував проявляти високу публічну активність у середовищах, що займаються пропагандистською та ідеологічною роботою. Зокрема, його зафіксували у перших рядах на Першому всеросійському форумі «Вибір жінок», який відбувся 9 грудня 2023 року в Москві за підтримки партії «Справедлива Росія – За Правду».

Фото зі сайту політичної партії СРЗП

19 лютого 2022 року, за п’ять днів до повномасштабного вторгнення, Канцир був присутній на заході до Дня захисника Вітчизни в московському Музеї «Сокольники і флот». На оприлюднених фото Канцир – єдина молода людина серед гостей переважно літнього складу. 

Фото зі сайту «Командарм»

У матеріалі зазначається, що під час вечора проводилися промови про «загрозу з боку України» та згадувалося «загострення на лінії зіткнення» – риторика, яка вже тоді перегукувалася з пропагандистським обґрунтуванням вторгнення.

Після окупації Херсона Артур Канцир почав активно користуватися російською системою пільг. У 2023 році він придбав за майже 3 млн рублів житло в Краснодарі за житловим сертифікатом і невдовзі вирішив домогтися ще однієї виплати – цього разу як «вимушений переселенець» із Херсонщини.

У 2024 році Канцир звернувся до Ленінського районного суду Краснодара. У позові він стверджував, що з травня по листопад 2022 року проживав у Зеленівці під Херсоном і був змушений виїхати «через бойові дії». Як докази подав довідки від місцевої окупаційної адміністрації  та незаконного Херсонського державного університету, які, за його словами, підтверджували проживання на окупованій території. Нібито він почав навчання на юриспруденції у цьому закладі.  

Програвши суд, Канцир подав апеляцію – тепер до підконтрольного окупаційній владі «Верховного суду Республіки Крим». У серпні 2025 року він став на його бік, визнавши, що Канцир «зазнавав переслідувань української влади» і «вимушено евакуювався через Крим». Таким чином, суд відновив його право на отримання житлового сертифікату.

Із позовів Канцира стали відомі й подробиці його біографії. До 2022 року він навчався у Саратовському державному університеті, після початку повномасштабного вторгнення повернувся до рідної Зеленівки і жив там з травня по листопад 2022 року. Під час окупації Херсона служив у створеному росіянами «ГУ МВС по Херсонській області», у підрозділі з контролю за обігом наркотиків («група Гром»). Після служби Канцир переїхав до Росії: спочатку оселився у Краснодарі, де в 2023 році придбав квартиру, а згодом мав тимчасову реєстрацію у місті Красногорськ Московської області.

А коли Росія створила незаконний регіональний парламент, він очолив секретаріат голови окупаційної Херсонської обласної думи і зараз, найімовірніше, також виконує обов’язки так званого керівника апарату законодавчого зібрання регіону.

Фото зі сайту окупаційної адміністрації області

У відкритих судових матеріалах фігурує й його батько, Віталій Канцир: у 2017 році суд визнав його винним у домашньому насильстві щодо дружини. Перебуваючи напідпитку, він ображав її нецензурною лайкою та погрожував фізичною розправою. Нині, судячи з соцмереж, батько Канцира розлучений і проживає у Севастополі.

Судячи з минулого Канцира та з його активної участі у встановленні та підтримці окупаційного режиму на півдні України, він так і залишився типовим російським ультраправим імперцем із фанатсько-націоналістичного середовища, який продовжує з 2014 року відкрито підтримувати антиукраїнську риторику, російську окупацію та культивування мілітаризму.

***

Отже, проєкт «Герої Херсонщини» створює імітацію легітимного та прозорого механізму відбору кадрів і є частиною стратегії Кремля щодо заміни українських регіональних еліт. Переможцями проєкту є переважно російські військові та колишні силовики з самої Росії та окупованого Криму. Тож замість об'єктивного відбору за компетенцією, програма перетворюється на політичний акт.

Ключова мета проєкту полягає в цілеспрямованому заміщенні довоєнної української регіональної еліти новими, ідеологічно прийнятними та особисто відданими окупаційному режиму особами. Ці «герої» мають стати і вже стають публічними обличчями нової влади. 

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми