“Загинув на Антонівському мосту” – про життя та подвиг Владислава Українця розповідає дружина загиблого

Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади, прикривав відхід наших військ на Антонівському мосту. У тому бою Владислав поклав своє життя, за що посмертно отримав  звання Героя України й був відзначений орденом “Золота Зірка”. 

Щоб вшанувати пам’ять загиблого героя, до журналістів Вгору звернулася його дружина Катерина. Юна каховчанка Катя переживала непоправну втрату на четвертому місяці вагітності та змогла попрощатися з чоловіком лише після звільнення правого берега Херсонщини. Розповідаємо про подвиг Владислава і трагічну історію кохання, яке обірвала війна.

Спортсмен, романтик, сильний духом чоловік

Катерина та Владислав познайомилися в лютому 2021 року. Їхньому знайомству посприяв батько дівчини Ігор. Він – військовослужбовець, працював у одному з районних ТЦК Херсонщини, але у 2021 році його відрядили в зону бойових дій на сході України. Зі своїм командиром Владиславом Українцем він познайомився ще на зборах у Львові. Владиславові тоді йшов 21 рік. Він закінчив Академію сухопутних військ у Львові й був призначений командиром взводу в 59-ту бригаду, яка виконувала бойові завдання на Сході. 

Батькові Катерини дуже сподобався його молодий командир. 

Попри юний вік, Владислав справив на вдвічі старшого Ігоря враження розумної, сміливої й сильної духом людини. 

Владислав Українець під час служби 

Ігор захоплено розповідав дружині з донькою про свого командира, а згодом вони побачили його під час відеозв'язку з батьком. Владислав вперше примітив Катю, дівчина одразу припала йому до серця. Пізніше, коли вони познайомилися, розповідав, що ще в студентські роки уявляв свою майбутню дружину схожою на неї.

Хлопець знайшов її сторінку в інстаграмі й невдовзі написав перше повідомлення. Каті сподобалося, що Влад одразу докладно розповів про себе. Після 8-го класу він навчався у Кам'янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, а у 2020 закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Дуже любив спорт. З дитинства  захоплювався футболом. За словами Каті, у спорті Владислав був екстремалом, не боявся ризикувати. Виконував складні трюки на турніках, на які не наважувалися його друзі. Йому завжди було цікаво спробувати щось нове. 

Був він також кандидатом у майстри спорту з боксу. Мав юнак і більш романтичне хобі – грав на гітарі та співав під власний акомпанемент. 

Під час спілкування з Катею Владислав цікавився її інтересами й  справив на неї враження серйозної та відповідальної людини. Катя зізнається, що, спілкуючись з ним, попри всього лише рік різниці у віці, почувалася маленькою дівчинкою. Каже, він був дуже турботливим – вгадував і виконував найменші її бажання, влаштовував сюрпризи. Попри відстань, міг надіслати квіти. На першу зустріч підготував  сюрприз – коробку цукерок Рафаелло – де на кожній цукерочці написав дівчині якийсь комплімент, а на одній – англійською зізнався в коханні. Катерина досі її зберігає.

Уперше вони зустрілися в Бахмуті, де Владислав служив на другій лінії оборони. Щоб побачитися з коханим, Катя зважилася на поїздку до прифронтового міста. 

Перша зустріч Катерини та Владислава у Бахмуті

Вона навчалася в університеті ім. Альфреда Нобеля в Дніпрі й не бачила великої проблеми в тому, щоб гайнути на кілька днів до Бахмута. Владислав спочатку відмовляв її, але дівчина переконала хлопця. За її словами, тоді в Бахмуті було набагато безпечніше, ніж тепер.

Утім, зізнається, не хотіла розповідати матері, що зібралася їхати на прифронтову територію. Але Владислав наполіг і попросив у майбутньої тещі дозволу на поїздку Каті до нього в частину, обіцяючи подбати про її безпеку. Батьки Катерини довіряли хлопцеві, тож мати не стала відмовляти. 

У червні Владислав пішов у короткострокову відпустку й вперше приїхав до Каті в Каховку. Познайомився з усією сім’єю, а в липні вони з Катею повідомили близьким, що подали заяву на реєстрацію шлюбу.

Після навчання в університеті й кількох місяців роботи в туристичній агенції в Каховці, Катерина очолила скадовську філію агенції й переїхала жити туди. Тож розписуватися вони вирішили саме там і провели медовий місяць біля моря. А коли у Владислава закінчилася відпустка, він повернувся до частини. Катя ж залишилася працювати в Скадовську. 

Молодята в день весілля

Був готовий пожертвувати собою

Владислав проходив військові навчання, переїздив на нові місця дислокації. Однак за найменшої можливості хоча б на день приїздив до коханої. У грудні подружжя повідомило рідних, що Катя при надії. 

Розповідаючи про Владислава, вона каже, що він і для своїх підлеглих був суворим, але добрим командиром. 

Владислав зі своєю військовою родиною

На початку лютого взвод Владислава перенаправили до Раденська під Олешки. Незадовго до повномасштабного вторгнення, він попереджав Катерину, що буде війна, і вони з хлопцями можуть опинитися в самому пеклі. Маючи бойовий досвід на сході України, ймовірно, передчував недобре.  

Вона ж гостро реагувала на такі розмови, намагалася змінити тему, казала: Ми ж дитинку чекаємо. Давай будемо говорити про життя. 

Владислав дуже хвилювався за вагітну дружину і під час відеозв’язку, на який востаннє вийшов 23 лютого, просив її з мамою та молодшим братом переїздити до його батьків на Вінниччину. Але вони не встигли. Почалось вторгнення.

Коли Катерина вранці 24 лютого подзвонила чоловікові, він намагався її заспокоїти, а вона благала його бути обережним. Владислав пообіцяв писати чи дзвонити за найменшої можливості. Щоразу отримавши від нього коротке смс, Катя видихала з полегшенням. А після обіду від Владислава прийшло останнє повідомлення: 

Катя продовжувала писати, відповіді не було. Кожні 30, 20, 10 хвилин. Не в змозі бодай трохи заспокоїтися, писала й телефонувала навіть уночі. А тоді наважилася надіслати повідомлення його побратиму Сергію. О сьомій ранку наступного дня Сергій подзвонив і повідомив про загибель Владислава. Смерть спіткала хлопця на Антонівському мосту, де в перший день війни йшов запеклий бій з російською армією. Він прикривав відхід українського війська й сам потрапив під ворожий вогонь.

Катя зізнається, що не зважилася розповісти матері Владислава про його загибель, повідомила страшну звістку його молодшому братові.

А попереду її чекали важкі випробування, адже треба було знайти тіло загиблого. 

Від братської могили – до перепоховання з честю і славою

Побратим Владислава Сергій сказав, що тіло мали доставити в херсонський морг. Оксана та Катя одразу зв’язалися з херсонськими знайомими й попросили, щоб вони об'їхали всі морги й знайшли тіло хлопця. Не знаючи, як саме загинув Владислав, і в якому стані він може бути, надіслали всі фотографії, що мали, фото татуювання й навіть рентгенівський знімок його зубів. Але в жодному з моргів нікого схожого на Владислава не було.

Дізнавшись, що в Херсоні його товариша не знайшли, Сергій згадав, що загиблих забирали не тільки військові, а й мешканці з Антонівки, і вивозили кого куди. Тоді Оксана з Катею почали шукати Владислава по всіх моргах України. Телефонували до Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Дніпра, але марно.

Катя розмістила повідомлення про пошук свого чоловіка в соцмережах. Благала відгукнутися. Поки пошук тривав, мала крихку надію, що  може сталася якась плутанина, і її чоловік живий.

А 2 березня в нічному випуску телемарафону вони з мамою побачили, що президент надав посмертне звання Героя України 15 хлопцям, серед них був Українець Владислав Петрович. 

Наступного ж дня в одній із соцмереж Каті хтось переслав список чотирьох загиблих під Антонівкою бійців, один з них був без документів, але мав нашивку з прізвищем Українець. Невідомі дали Каті номер телефона чоловіка, який знайшов хлопців. Вона з ним зв’язалася і за надісланими фотографіями впізнала Владислава.

Як цей чоловік пізніше розповідав Катерині, спочатку він просто заховав тіла вояків у посадці. Довго вагався, що з ними робити. Розумів, Херсон вже окупований, а отже, везти тіла до моргу надто ризиковано, але й залишити їх просто неба не міг. Тож вирішив поховати хлопців у братській могилі.

Катерина та інші родичі загиблих, з якими чоловік зміг зв’язатися, дали згоду на поховання. І він поховав хлопців у посадці неподалік від Антонівського мосту, а Катерині надіслав геолокацію місця.

Про своє життя після загибелі коханого Катя розповідає так: трималася лише думками про дитину, яку носила під серцем. 

Єдине фото, яке зробила мама Каті на згадку про очікування її первістка.

З першого дня війни мама Каті вирішила забрати дітей і переховуватися десь в іншому місці, адже її чоловік і зять військовослужбовці. Родину прихистили каховські родичі, у яких Катя з мамою та братом жили аж до виїзду з окупації. 

Залишалися в окупованій Каховці до квітня. Але в захопленому ворогом місті складно було стежити за здоров’ям Каті та майбутньої дитини.  

Почали шукати шляхи виїзду. Розглядали можливість виїхати через Крим. Але директорка каховської туристичної агенції, в якій раніше працювала Катя, попередила: для їхньої родини це небезпечно.

Коли відкрився шлях через Снігурівку та Василівку на Запоріжжя, Ігор, хоч і не був поруч з рідними, зумів знайти водія, що погодився доставити їх на підконтрольну Україні територію. Вони зібралися за вечір, а о 6 ранку рушили в напрямку до Василівки.

За словами Оксани, дорогою  було страшно, особливо під час перевірок на російських блокпостах. Вона нарахувала їх аж 14. Окупанти лякали, мовляв, далі дороги немає, куди їдете, вашу хунту там розіб'ємо і все буде добре. Але Катерина з мамою й одинадцятирічним братом опинилися на вільній українській землі. 

Спершу провідали батька в Кіровоградській області, де Ігор на той час служив, потім поїхали на Вінниччину, де їх чекали батьки Владислава. А 8-го вересня Катя народила сина, назвала його Андрієм.

Катерина з маленьким Андрієм і мамою Владислава Валентиною Петрівною отримують посмертну нагороду – золоту зірку Героя України. Урочисте вручення відбулося 12 грудня 2022 року.

Наступного дня як стало відомо про деокупацію Херсона, Катерині зателефонував Сергій. Він сказав, що перебуває в Херсоні й не поїде звідти, поки не знайде загиблого товариша.

За її словами, місцевість поблизу Антонівки за рік війни змінилася. А чоловік, який ховав хлопців, перебував в іншій області, і не міг показати могилу. Він  зателефонував Каті й розповів, що хтось здав його окупантам, і після допитів він переїхав. Російські військові не тільки допитували чоловіка, а й вивозили на місце поховання. Зламали табличку, яку він поставив на могилі, і попереривали землю. Але за даними геолокації, Каті все ж вдалося знайти місце поховання Владислава. Координати вона надіслала Сергієві.

А вже 15 листопада стало відомо, що тіла Владислава й хлопців, які з ним були поховані, доставлені до моргу в Миколаєві. 

Щоб упізнати чоловіка, Катерині потрібно було їхати туди, а на руках   двомісячне немовля… Однак обійшлося без упізнання, несподівано знайшли документи Владислава.

Побратими Владислава доставили його тіло у Вінницю, а 20 листопада загиблого героя з почестями поховали на його батьківщині в Хмільнику. Нещодавно на місці поховання загиблого героя за міські кошти встановили пам’ятний меморіал.

Урочисте відкриття пам’ятника герою.

Ім’я героя внесено  до книги пошани та пам'яті «Гордість Хмільника». А вулицю, де живуть батьки Владислава, назвали на його честь. 

З розповідей мами та обох бабусь пам’ять про подвиг свого батька зберігатиме й маленький Андрій Українець.

Про загиблого Анатолія Лапутіна, який повернувся з-за кордону, щоби захищати Україну, читайте в матеріалі.