Окупанти вивезли онука з Херсонщини – бабуся поїхала через три країни, щоб повернути його додому

Депортація українських дітей – один із найважчих воєнних злочинів Росії. За даними ініціативи Bring Kids Back UA, під контролем РФ можуть залишатися близько 1,6 мільйона українських дітей. Офіційно зафіксовано 20 570 випадків імовірної депортації, але повернути вдалося лише 2083 дитини.

Втім, як наголошує засновник організації Save Ukraine Микола Кулеба, точних даних не має жодна зі сторін. Реальну ситуацію показують історії повернення дітей в Україну
Показова – історія Ніни Іванівни з Херсонщини. Окупанти вивезли її онука Артема з Олешківського інтернату для дітей з інвалідністю. Щоб повернути дитину, жінка була змушена проїхати через три країни.

Журналісти “Вгору” розповідають, як відбувалася ця операція порятунку і що довелося пережити родині.

Депортація дітей із Херсонщини, рейс в один кінець і пошуки онука

Артем Пароконний народився 22 січня 2006 року. Коли хлопчику було п’ять, лікарі діагностували в нього помірну розумову відсталість. До 12 років його виховували в сім’ї разом з меншим братом і сестрою, аж поки в родині не сталася трагедія – у ДТП загинули дідусь та брат Артема. Тоді хлопця оформили до Олешківського дитячого будинку-інтернату.

Бабуся Артема, Ніна Іванівна, згадує: вони не покидали онука, забирали його додому майже щотижня. Проте спочатку пандемія коронавірусу та суворий карантин обмежили їхні зустрічі, а потім почалася повномасштабна війна.

Родина думала про те, щоб забрати хлопця з інтернату назовсім. Але тодішня директорка Тетяна Княгніцька запевняла, що «у них все нормально» і радила не поспішати. Ситуацію ускладнювало те, що в цей час сильно занедужала прабабуся Артема, злягла й потребувала постійного догляду. Вона померла у жовтні, а вже за два тижні після похорону, 4 листопада 2022 року, на телефон мами Артема прийшло повідомлення з невідомого номера: «З Олешківського інтернату вивозять дітей».

“Есемеску прислала нібито директорка, але це не так. Її тоді там вже не було. І коли ми з нею зв'язалися, вона сказала, що повідомлень не надсилала”, – каже мама Артема Наталя.

Наступного дня з самого ранку  Ніна Іванівна  вирушила  на катері до Олешок. Вже виходячи на берег, запитала, коли буде наступний рейс на Херсон. Відповідь приголомшила:

«Який назад? Це в один кінець, сьогодні останній день, більше людей возити не будуть».

В інтернаті на прохідній Ніну Іванівну зустрів охоронець. Коли вона запитала, чи може побачити директорку, той грубо відповів, що її давно звільнили. З’ясувалося, більшість працівників закладу виїхала. З тих, кого знала жінка, залишилася тільки одна людина. Від неї Ніна Іванівна дізналася, що близько 15 дітей вивезли до Криму, і з її телефона подзвонила дочці й пояснила ситуацію. 

Фото наказу про організацію вивезення дітей підписане окупаційним директором інтернату Віталієм Суком 
Джерело:телеграм канал Омбудсмена  Дмитра Лубінця

За відсутності окупаційного керівництва, з суботи до понеділка Ніні Іванівні дозволили ночувати в інтернаті, а тоді порадили їхати до Скадовська.

У Скадовську Ніна Іванівна пішла до окупаційної адміністрації дізнаватися, що їй робити, адже повернутися на Правий берег Херсонщини змоги немає, а на Лівому немає ані родичів, ані близьких знайомих. 

Одна з працівниць установи одразу перейшла на крик: «Чого ви сюди приїхали? Ми вам тут ні грошей, ні житла не дамо!». А інша – послала її купувати російську сімкарту, мовляв, оформите сімку, ми вас на пару днів кудись заселимо, а потім виїжджайте до Криму.

У магазині, де Ніна Іванівна шукала сімку, їй пощастило познайомитися зі скадовчанкою, в якої діти виїхали до закордон. Та жила окремо й дуже боялася, що  окупанти дізнаються про вільну квартиру й загарбають її, тому дозволила Ніні Іванівні пожити там безплатно, аби було видно, що житло не пустує.

У Скадовську Ніна Іванівна опинилася лише з невеликою сумочкою  без змінного одягу  та без грошей. Аби не замерзнути в листопаді та мати за що купити їжу, вона була змушена оформити російські виплати, від яких раніше відмовлялася в Херсоні. Для цього довелося звернутися до окупаційного пенсійного фонду. Там працювали знайомі, які за українськими документами допомогли їй оформити виплати. Отримані рублі дозволили залишатися в Скадовську й продовжувати пошуки онука.

Невдовзі Ніна Іванівна нарешті отримала першу конкретну інформацію про те, де перебувають діти з Херсонщини, зокрема й Артем. Це була лікарня у Сімферополі. Жінці вдалось отримати номер тамтешнього працівника. Він підтвердив, що Артем Параконний справді був у них, але його з іншими дітьми уже переправили далі – у місто Кропоткіне Краснодарського краю до дитячого будинку-інтернату №1. Отримавши цю інформацію, бабуся почала сама шукати в інтернеті контакти закладу, поки нарешті не вийшла на зв'язок із вихователями. 

Артем Параконний із родиною 
Фото з особистого архіву сім’ї

Повернення дітей і довгий шлях додому

Невдовзі Ніна Іванівна дізналася, що наприкінці лютого 2023 року дітей мають привезти назад до Олешок. Коли це сталося, окупаційна влада поширила публікацію в телеграмі. На фото до того допису мама Артема – Наталя впізнала сина.

Ніна Іванівна жила неподалік, тому одразу побігла туди. Була субота, керівництва не було, але охоронець підтвердив: дітей привезли. На очі онуку бабуся вирішила не показуватися, бо знала: він захоче додому, а коли зможе забрати його вона не знала. Щоб не засмучувати хлопця, просто передавала домашню їжу.

У реабілітаційному центрі віддавати хлопця відмовлялися:

«Ви бабуся – ви ніхто. Нам потрібен документ, що ви опікун, і маєте право його забрати», – цитує Ніна Іванівна відповіді окупаційної адміністрації закладу. 

Вона зв’язалася телефоном з українською стороною, де їй пообіцяли оформити опікунство. Спершу оформлені документи надіслали просто фотографією в месенджер, але окупанти лише посміялися з роздруківки, вимагаючи оригінали з «мокрими печатками».

Ці два екземпляри документів добиралися до Скадовська з Києва на Польщу, звідти – до Криму, і далі через волонтерів  в руки бабусі. Однак юрист закладу заявив, що рішення райвиконкому недостатньо – потрібно судове рішення. А окупаційний директор Віталій Сук почав залякувати жінку.

«Як це так у нас із Херсоном зв’язку немає, а у вас – є? Я зараз викличу поліцію, хай розбираються"», – згадує Ніна Іванівна.

Вона зовсім була втратила надію. Але від самого початку історії, поки бабуся шукала онука, її донька писала заяви в поліцію та до Омбудсмена, а сестри в Києві та Чернівцях шукали юристів і виходили на фахівців, що займаються поверненням депортованих дітей. Справа нарешті зрушила з мертвої точки. І 27 березня 2023 року їй подзвонили й сказали: «Ідіть забирайте Артема. Тільки, будь ласка, нічого не кажіть, мовчіть».

На думку Ніни Іванівни, ситуація змінилась зокрема після того, як Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей.

Коли вона прийшла забирати онука, помітила, що директор  став розмовляти більш поблажливо, мовляв, отримав підтвердження, що документи в порядку.

Коли Ніна Іванівна забирала онука, її серце стискалось від того, як сильно він схуд за час перебування в Росії, як вбого був одягнений. Речі, які купувала родина, зникли, на хлопчику були жіночі рожеві кросівки й рожева курточка малого розміру, яка не застібалася.

Артем з мамою Наталею в одному з безпечних просторів міста
Фото Олександра Андрющенка/"Вгору"

Зі слів Ніни Іванівни, виїзд спланували волонтери та “дівчата” з команди Ірини Верещук. Шлях пролягав через 3 країни. Деталі маршрутів і механізмів евакуації не розкриваємо з міркувань безпеки. Та найважчим випробуванням став блокпост в Армянську. Водій висадив пасажирів за кілометр від пункту пропуску, і Ніні Іванівні довелося пішки тягнути важкі сумки, ведучи онука повз колони російської бронетехніки. На перевірці вона дотрималася поради волонтерів: не казала, що Артем з інтернату. Відсутність у 17-річного хлопця паспорта пояснила тим, що просто не встигли його оформити. Останній відрізок шляху бабуся з онуком теж долали пішки. На українській стороні їх зустріли волонтери з організації «Посмішка ЮА» відвезли до Ковеля, звідти – до Києва, і 5 квітня 2023 року Ніна Іванівна та Артем нарешті переступили поріг рідного дому в Херсоні. За словами близьких, пережите залишило відбитки на хлопцеві. Він був знервованим, погано спав, до істерики боявся людей у гумових рукавичках.  Близько пів року близьким Артема знадобилося для того, щоб його психоемоційний стан покращився. Сьогодні він живе з мамою та сестрою в Херсоні. Родина відвідує безпечні простори, де з дітьми проводять заняття педагоги й психологи, і Артем почувається цілком добре.  

Артем з відвідувачами Незламної бібліотеки в День Соборності України
Фото з особистого архіву сім’ї

Що робити, якщо дитину вивезли в Росію

Якщо ви намагаєтеся повернути викрадену дитину, або шукаєте спосіб виїхати з окупації, звертайтеся до волонтерських груп та правозахисників, які мають досвід у подібних операціях. Завдяки їхній роботі додому вже вдалося повернути понад 2000 українців. Ці команди допомагають розв'язати найважчі питання: знайти юристів, оформити документи, що "пройдуть" на блокпостах, та знайти безпечний маршрут через треті країни.

Організації, які надають реальну допомогу:

• Save Ukraine: Команда, що організовує рятувальні місії та допомагає родинам із логістикою виїзду.
• Bring Kids Back UA: Державна платформа, яка координує пошук депортованих дітей та допомагає з юридичним супроводом.
• Посмішка ЮА: Надають соціальну допомогу та супроводжують родини, які виїхали з-під обстрілів чи депортації.
• Гаряча лінія 15-48: Офіційний канал зв'язку для отримання алгоритму дій при евакуації.
  
  Більше матеріалів про жителів тимчасово окупованих територій:
• П’ять днів через фронт: як випускник з Херсона виїхав з окупації заради навчання в Україні
• Навчання і виживання в окупації: історія дівчини з Олешок та її родини
• Депортації, страх і примус. Як Росія викрадає українських дітей з окупованої Херсонщини
• Без медицини й евакуації. Як виживають люди в окупованих Олешках на Херсонщині