"Думала розстріляють”: як жінка з Олешок стала “ворогом Росії”, втекла з окупації та почала нове життя
Вероніка Тимошенко з Олешок до повномасштабної війни називає своє життя одним словом – щасливе. Вона мала власний тату-салон, працювала і будувала плани.
Після початку окупації Херсонщини все змінилося: незаконні затримання, життя під контролем російських військових і складний виїзд з окупації.
“Вгору” розповідає історію Вероніки, яка пережила затримання окупантами, змогла виїхати й зараз будує нове життя у Вінниці.
Життя після окупації: як адаптується у Вінниці
Після виїзду з окупації труднощі не закінчуються – для багатьох починається новий складний етап. Однією з головних проблем Вероніка називає відсутність компенсації за втрачене житло: за її словами, така підтримка значно полегшила б життя.
Втім, це лише частина викликів. Люди стикаються з цілим комплексом труднощів – невизначеністю майбутнього, відчуттям втрати дому і себе, фінансовими проблемами.
У таких умовах, каже жінка, неможливо повноцінно адаптуватися, а можна лише поступово вчитися жити далі. Саме тому вона зосереджується на простому принципі: робити те, що можеш сьогодні.
Донька допомогла придбати невелике житло у Вінниці, де зупинилася Вероніка. Для цього доньці довелося віддати всі свої заощадження. Власний “куточок”, як каже жінка, – це те, про що мріє більшість переселенців.
Окрема проблема – працевлаштування. Починати доводиться з нуля, і попередній досвід часто не враховують. До цього додаються вікові обмеження: у 48 років знайти роботу з нормальною оплатою складно.
Не менш складним залишається психологічний стан. Після пережитого в окупації у жінки з’явилися посттравматичні реакції. Впродовж першого року вона боялася навіть звичайного стуку у двері – це викликало паніку. Така реакція сформувалася ще під час окупації.
Вона також зізнається, що довгий час реагувала тривогою на людей у формі, хоча й розуміла, що це наша, а звичні соціальні контакти стали складними.
Раніше відкрита й товариська, зараз Вероніка уникає компаній і тримає дистанцію з людьми. За її словами, це те, з чим вона досі не змогла повністю впоратися.
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Творчість як спосіб пережити війну
Малювати Вероніка почала ще в дитинстві. Батьки віддали її до художньої школи, де вона здобула базову освіту. Втім, тоді це не стало справою життя. Повернення до творчості відбулося несподівано – приблизно за пів року до повномасштабної війни.
Вона почала знову писати картини інакше, ніж раніше. Одна з перших робіт – дівчина, яка тоне у темряві. Потім була дівчинка з колоссям, згодом портрет доньки, який закопали в Олешках, щоб заховати від окупантів. Ще вона не встигла завершити роботу з жінкою, яка обіймає військового, бо у місто вже увірвалися окупаційні війська.
Після виїзду до Вінниці Вероніка знову повернулася до малювання. Тоді це стало для неї способом втриматися. Вона писала олією на полотні, малювала олівцем.
-original.webp)
-original.webp)
-original.webp)
Роботи Вероніки Тимошенко
Згодом Вероніка наважилася показати свої роботи й подала їх на виставку у Вінниці. Дві з них прийняли. Її картини почали експонувати, а портрет військового використали для обкладинки місцевого художнього журналу.
Окремою історією став прапор Олешок.
Прапор Олешок, який намалювала Вероніка Тимошенко
Його Вероніка створила після виїзду на прохання земляків, які зараз живуть у Києві. Відтоді їй регулярно надсилають фотографії з цим прапором, як символом міста, яке вони змушені були залишити. Утім, із цією роботою пов’язаний і особистий біль.
У день, коли вона завершила прапор у Вінниці, на окупованому лівому березі Херсонської області помер її батько. Востаннє вона бачила його перед виїздом.
Творчість для Вероніки стала не просто захопленням – способом прожити втрату, страх і пам’ять про дім, до якого поки що неможливо повернутися.
“Треба – значить робимо”. Передавала координати ЗСУ у перші дні вторгнення
Ранок, 24 лютого 2022 року, Вероніка прокинулась близько дев’ятої від дзвінка: “Ти що, спиш? Війна”.
З першого дня Олешки опинилося під окупацією, а на Антонівському мості точилися бої. Вже на другий день їй зателефонували знайомі з Херсона і запропонували допомагати – передавати інформацію про пересування російських військ. Вона погодилась без вагань.
“Тоді ніхто не думав про небезпеку. Треба – значить робимо”, – впевнено сказала Вероніка Тимошенко.
Вона зібрала ще людей й вони передавали, де стоїть техніка РФ, куди рухаються колони. Кожен “влучний” координат для них був маленькою перемогою.
“Занесли у базу ворогів Росії”: затримання окупантами
Вперше російські силовики прийшли до жінки через участь у місцевому патрулі – групі, яка намагалася підтримувати порядок у місті. Шукали людину, яка була з нею.
Вдруге – причиною став допис у фейсбуці з висловлюванням проти Росії. До квартири увірвались люди в масках. Обшук, мішок на голову, роздивлялись її фото, знайшли минулий контракт зі Збройними силами України, а потім відвезли у відділок поліції.
Їй показували відео насильства, намагалися переконати, що українці – “нацисти”, а росіяни – “рятівники”. І запитали чому вона вважає їх ворогом. У відповідь жінка сказала:
“Звісно вважаю вас ворогом, тому що ви прийшли на нашу землю зі зброєю, гинуть люди. Мені відповіли, мовляв, і так буває, ми захищаємо. Кажу, де? В мене у квартирі?”.
Катівня, облаштована російськими окупантами у Херсоні, 2022 рік. Фото: поліція Херсонщини
Після кількох годин Вероніку відпустили. Але попередили: вона в базі ворогів Росії, за нею стежать.
Жити в окупації стало небезпечно. Страшно було просто вийти на вулицю, сходити за продуктами, мати з собою телефон.
Вероніка продовжувала працювати тату-майстром лише з місцевими. Перебивала татуювання тим, хто збирався виїжджати, але були й люди, які приходили нанести проукраїнські символи.
Собака у Херсоні, квітень 2026 року. Фото: Олександра Андрющенка/”Вгору”
А ще Вероніка доглядала безпритульних тварин: готувала їм їжу, розносила по місту. Було страшно, але залишити їх голодними було ще важче, каже жінка.
Одного разу саме тварини, за її словами, врятували їй життя. Коли російські військові зупинили жінку й вимагали телефон, до неї підбігла коти, за якими вона доглядала.
“Вони мене знали. Почали стрибати, нявчати. Я сказала: я їх годую. І вони поїхали”, – згадує Вероніка.
Втеча з окупованої Херсонщини: небезпечна дорога
Після чергових перевірок Вероніка зрозуміла, що час виїжджати. Спочатку перебралась до іншого будинку, де їй дозволили зупинитися.
“Я зрозуміла, що ходжу по лезу ножа, мені потрібно спробувати виїжджати. Стала шукати людей, але всі відмовляли, бо я була в базі на заборону виїзду. Знайшлися волонтери, які погодилися мені допомогти. Мабуть, місяців зо два вони готували мене до виїзду”, – каже Вероніка Тимошенко.
Жінка рушила з Олешок, але на одному з пропусків її затримали. В анкеті, яку там дали заповнити, вона чесно написала, що служила. Адже розуміла, що вся інформація про неї у росіян.
Під час фільтрації росіяни звернули увагу ще на одну деталь – доньку Вероніки. Вони знали, що вона навчалася військової справи.
“Мене посадили в машину і повезли. Думала, що зараз просто розстріляють”, – ділиться Вероніка.
Її привезли до Таганрога й утримували в підвалі готелю, де були інші люди, які також намагалися виїхати і яких окупанти вважали “підозрілими”. Вероніка провела там до двох тижнів.
На жінку тиснули психологічно й вимагали розповісти про доньку. Одного разу Вероніка засміялась під час допиту – і отримала удар, після якого згодом виявили пошкодження зубів.
Насправді донька вже служила у Збройних силах України. Але заздалегідь вони домовилися про іншу версію.
“У нас була легенда: що вона не пішла за спеціальністю і працює офіціанткою”, – каже жінка.
Цієї версії Вероніка трималася під час усіх допитів. Вона заперечувала будь-який зв’язок доньки з військовою справою і переконувала, що та живе звичайним життям.
Саме ця вигадана історія і врятувала її.
Найстрашніше було, коли російські силовики зібралися телефонувати доньці. Перший раз вона скинула слухавку. Тут, як згадує Вероніка, стало дуже страшно. Але через кілька хвилин донька перетелефонувала. У цей час вона була не по формі, а у цивільному одязі й у звичайній кімнаті. Донька витримала розмову, нічого не видала. Після цього росіяни сказали Вероніці: “Можеш бути вільною. Але повертаєшся тільки назад, в Олешки”.
Волонтери переконали їхати далі
Вероніка налаштувалась повертатись, з думками, що вона хоч жива й зможе обійняти батьків. Проте волонтери переконали її ризикнути ще раз і їхати далі.
Маршрут був складний: Таганрог – Ростов – Бєлгород – Колотилівка. На кожному етапі – страх, перевірки, окупаційні війська.
“Я дві години просто сиділа на вокзалі і боялася навіть поворухнутися, не знаю, як я не втратила свідомість”, – додала жінка.
Пункт пропуску Колотилівка (РФ) – Покровка (Україна), що на Сумщині. Фото: Суспільне Суми
На кордоні Колотилівка її знову затримали на чотири години, звинувачуючи в тому, що вона ображала людей, які пішли на співпрацю з РФ. Потім сказали йди, але кішка залишиться, бо немає відповідних документів.
“Я сказала: без неї не піду. Зрештою відпустили”, – згадує Вероніка.
Кішка Вероніки Жуля, яку жінка вивезла з окупації
Два кілометри пішки під спекою. Тоді, як каже жінка, трапилось диво: вона знайшла закорковану пляшку води по дорозі. Майже всю вилила своїй кішці Жулі.
Коли вона дійшла до українських військових – не стрималась: “Я просто кинулась їм в обійми”.
Також читайте історію людей, які виїхали з окупації:
-v1-preview.webp)
