13-й воїн, або кілька думок після перегляду фільму "Іловайськ"

Нещодавно відвідав вечірній сеанс в одному з київських кінотеатрів. Фільм про війну. Про нашу з вами теперішню реальність - про іловайський котел.

Спочатку мене вразив порожній зал. Згодом глядачів стало більше.

Порахував очима: у залі сидить аж 13 людей.

Випадкових не помітив.

Переважно це ветерани - чоловіки і дві дівчини.

В усіх глибокі й сумні погляди - з відблисками того, що зараз буде на екрані. Відбиток війни...

Під час перегляду зародилося переконання. що такі фільми має побачити якомога більше українців, а не лише причетні до відтворених там подій. Лише як це зробити, наразі відповіді не знайшов...

У фіналі стрічки усі глядачі піднялися, щоб віддати шану військовим.

Водночас із заключними титрами на екрані з'явилися фотографії загиблих добровольців. Ми вийшли із залу зі сльозами на очах. Потім гуртом попрямували до виходу. Мовчки.

З вояками, що йшли поруч, не хотілося розлучатися. Захотілося навіть сказати: "Агов, хлопці, ходімо десь сядемо разом!". Але час був пізній і кожен рушив у свій бік.

Одного з воїнів я вихопив поглядом, сідаючи в авто. Він стояв серед величезного міста, палив цигарку і виглядав у цих сутінках неймовірно самотнім. Так само нещодавно виглядали і ми всі - купка людей, які прийшли на перегляд фільму до темної і порожньої зали.

Цієї темряви ще так багато в наших душах! І в суспільстві теж. Прикро, що ми відчуваємо єдність лише на фронті, а у буденному житті залишаємося кожен за себе...

Тієї ночі я ще довго не міг заснути. Перед очима пробігала війна - і реальна, і зображена у фільмі; обличчя живих воїнів і тих, що тепер існують лише у пам'яті. Думав: що ж це діється з нами? І чому ти сьогодні така, Україно?..

Сергей Дмитриев