Коли хочеться жити, а міста недоступні

Доки морський вітерець тріпав поділ моєї білої сукні, я з жалем дивилася на бетонний блок і перекопаний пісок за ним, які перегородили дорогу до пляжу. Далі починався літній майданчик новоспеченої кафешки. Здогадалася, що саме її господарі навіщось перекопали місце, яким раніше я спускалася до моря. Тепер потрібно тільки зістрибувати вниз, аби подолати перешкоду. Я не могла цього зробити на своїх милицях. Тому поглядом шукала місце, щоб оминути перепону. Звідусіль лунала музика і жваві розмови. На Ланжероні було повно народу в той вересневий день 2024 року.

Живучи в Одесі, я часто приїздила на Ланжерон. Це був один із небагатьох пляжів у місті з можливістю близько припаркуватися і пройти без сходів і крутих спусків до самих хвиль. Восени 2022 я приїхала сюди вперше, сіла за столик одного з кафе і довго дивилася на море, відчуваючи, як воно зцілює мені душу після обстрілів рідного села і вимушеної евакуації з Херсонщини. Тієї осені одеські пляжі стояли порожні. Ця камерність з одного боку гнітила, з іншого – давала змогу відпочити від світу з його страшними новинами. 

Вже через рік набережні знову заполонили відпочивальники. І я їздила на Ланжерон після денної спеки та робочих навантажень. Улюбленого місця дісталася і того дня 2024 року, прагнучи насолодитися оксамитовим сезоном. Однак моєї маленької доступності більше не було. Втім, не розвертатися ж назад, якщо їхала до моря через усе місто. У білій сукенці я опустилася на брудний бетон і, доклавши чималих зусиль, таки опустилася на м’який пісок. 

Маю сказати, жінки не так собі уявляють ефектну появу на пляжі. Але мені не було соромно. Лише гірко. В країні, де вже стількох людей травмувала війна, де стільком людям доводиться вчитися жити наново і користуватися протезами, колісними кріслами чи милицями, суспільство досі недоступне. Глухе і сліпе до їхніх елементарних потреб. 

Пригадалася розмова з моєю подругою і письменницею першого року повномасштабки.

“Гадаю, тепер, коли стільки військових повертатимуться з фронту з інвалідністю, держава нарешті почне щось робити для інклюзії”, – ділилася своїми думками подруга.

Я була більш скептична, оскільки багато разів спостерігала, що про доступність люблять красиво говорити, а коли доходить до діла, то часто обмежуються підготовкою натхненних сюжетів про людей з інвалідністю. Надихати ми маємо певною мірою вимушено, бо доводиться вдаватися до різних фокусів організації, докладати часом неймовірних зусиль, аби дістатися пляжів, магазинів, а іноді – і лікарень. Аби просто жити там, де для цього занадто мало умов.

Можливо, маленька жінка у білій сукні, що вперто добиралася до моря, когось і надихнула з відпочивальників. Або насмішила чи викликала жалість. Та у той момент я не хотіла нікого ні смішити, ні надихати, ні тим паче виглядати жалюгідно. Хотіла лише рівних прав і можливостей. Хоча б щоб потрапити до моря.

Фото Тетяни Гладиш 

Коли ти живеш у чужому місті, недоступність відчувається особливо гостро. Після того як я втекла з-під обстрілів, які посипалися на мій дім, довелося життя будувати з нуля. Шукати лікарів, реабілітацію, магазини, відділення банку… Це в Херсоні ми знали, в яку лікарню можна потрапити без сходів, які приміщення обладнані ліфтом, де припаркувати машину, щоб іти було недалеко. В обличчя знали й паркувальників, які не хотіли допомагати зі стоянкою, бо вона для тебе безплатна, і не дасть їм підробітку. В Одесі, до речі, теж зустрічалися такі екземпляри. Коли після кружлянь кварталами десь в районі Грецької площі я нарешті знаходила шпарину між машинами, до мене підходив паркувальник і пропонував заплатити. Це нічого, що з автівки я діставала не лише себе, а й милиці. 

Проте більшість людей охоче допомагають. Якщо не пропонують підтримку самі, то одразу відгукуються, коли звертаєшся до них. Подати руку на сходах, прочинити двері на тугих пружинах, покликати продавчиню з крамниці, до якої зайти неможливо… Хоча бувають випадки, коли й допомога має наслідки. Якось мій приятель, який користується колісним кріслом, попросив перехожого підштовхнути його на пандус, котрий мав надто гострий кут. Чоловік так завзято кинувся допомагати, що… перекинув крісло разом із моїм приятелем. 

Буває так, що ти не можеш скористатися поміччю сторонніх, оскільки вони здатні ненароком нашкодити. Та і якщо ми вже заговорили про права, то особистий простір – одне з прав, і не всі люди з інвалідністю хочуть, щоб його порушували. Особливо коли доводиться ввіряти хитке здоров’я тим, кого ти не знаєш.

Знову починати знайомитися з новим містом мені довелося, коли рік тому повернулася на Херсонщину. В Херсон, який щодня обстрілюють росіяни, тепер не поїдеш вирішувати буденні справи. А найближче велике місто – Миколаїв – виявилося ще менш привітним, ніж одеський Ланжерон. Тут я вперше побачила банкомати, вбудовані у стіни на такій висоті, що до них ще треба підійматися сходами. Дізналася, що є лікарняні кабінети, облаштовані інклюзивним обладнанням, на другому поверсі у будівлі без ліфта. Відкриттям стало й те, що частина торгівельних центрів, як от миколаївський “Сіті Центр”, на гугл-картах має позначку доступності, а насправді таким не є. Бо ескалатор – це не про доступність. 

Днями я бадьоро крокувала до миколаївського магазину одягу, який був відмічений як інклюзивний на гугл-картах. На вході пару сходинок і такий-сякий пандус без поручнів. Мені легше користуватися сходами, ніж таким пандусом. Тож я вибралася нагору й увійшла всередину. А тут… Щоб спуститися до торгівельної зали, потрібно було здолати ще кілька сходин, і теж без поручнів. До останнього тримаючись за надію, я покликала працівницю крамниці та запитала, де у них інклюзивний вхід, як показано у додатку. Дівчина заперечно похитала головою, мовляв, не чула про таке, і пішла далі розкладати товар. Що ж… мені знову залишилося надихати навколишніх.