Тепер я зрозуміла, про що говорила моя бабуся

Маленькою я багато часу проводила у селі на Херсонщині в бабусі та дідуся. Вони пережили Другу світову війну, і я виросла на історіях про фашистів у хаті, голод  і маленькі скатані кульки хліба, заховані так дбайливо, ніби то було золото. 

Бабуся завжди казала мені: «Тут моя земля, тут мій дім, тут народилися я, мої батьки, мої діти, тут я й помру».

Тоді я її не розуміла. Світ здавався таким великим і цікавим. Здавалося, що можна жити де завгодно.

Коли Херсон був у російській окупації, я не раз благала  бабусю виїхати. Були моменти, коли це ще залишалося можливим. Вони жили на півночі області, дуже близько до лінії фронту. Багатьох з  тих сіл сьогодні вже майже немає. Люди виїжджали, починали життя заново.

Але бабуся щоразу відповідала однаково: «Це моя земля. Це мій дім. Я нікуди не поїду».

Ми з родиною виїхали з окупації через три з половиною місяці після російського вторгнення. Дехто з моїх колег із «Вгору» залишався значно довше – аж до звільнення міста.

Уже майже чотири роки ми з чоловіком живемо в Одесі. Щойно виїхавши, він одразу пішов до війська. За цей час у нас народилася донька, яка з перших днів життя вчиться розрізняти тишу і звуки тривоги. 

Я часто думаю про те, як це важко – виховувати дитину під час війни, не вдома, де все рідне та знайоме, де всі друзі поруч. Коли боїшся не лише за себе, а й за всіх своїх: за рідних, за колег, за тих, хто залишився в окупації, воює на фронті або опинився в полоні. 

Бути дружиною військового – важко.

Жити далеко від дому – важко.

Будувати життя з нуля – важко.

У всіх своє власне «важко».

Але найважче для мене – це відчуття самотності. Я вже не чекаю  свят так, як колись. Бо більше немає тих вечорів, коли  вся родина збиралася  за великим столом – та й столу того вже немає.

Моя мама зараз за кордоном. Тато – у війську. Частина рідних досі в окупації, і ми не маємо з ними зв’язку. Родинний будинок мого чоловіка зруйнований. Усе, що було пов’язане з його дитинством – речі, спогади, відчуття дому зникло у вогні. 

Бабуся залишилася сама. Дідуся не стало. Він встиг побачити звільнення їхнього села, і ми встигли попрощатися.

І я знову кажу бабусі: давай ми тебе заберемо. Переїжджай до нас. А вона знову відповідає: «Це моя земля. Це мій дім».

І тепер я її розумію. Бо понад усе хочу повернутися додому.

За ці роки я побувала в різних країнах і містах. В Україні дуже багато красивих місць. Але для мене немає нічого  прекраснішого за хвилі Чорного моря у Лазурному, за блиск крижинок солі на рожевому озері Присивашшя, за гарячий помаранчевий пісок Арабатської стрілки, за шум дерев та хрускіт гілочок під ногами в Олешківському лісі.

І ніколи я не почувалася такою самотньою, як у великому місті, де   живу зараз. Мабуть, якби не моя робота і колеги, я б не впоралася.

Вся наша команда «Вгору» розпорошена по різних містах і країнах. Частина живе у Херсоні під обстрілами або регулярно їздить туди працювати. Ми стали одне для одного тією спільнотою, яка розуміє, підтримує і не дає збожеволіти.

У всіх нас схожі історії. І ми допомагаємо тримати зв’язок із домом одне одному.

Ми не самотні.

І ви не самотні.

Де б ми не були, як би ми не будували своє життя, ми всі залишаємося херсонцями, які понад усе чекають повернення додому. У мирний Херсон, у вільні Олешки, у затишний Скадовськ, у мальовничу Стару Збур’євку, у рідний Таврійськ. 

Ми створили спільноту “Вгору”, щоб не втратити цей зв’язок – і щоб мати можливість продовжувати працювати для Херсонщини.

Навіть якщо ми зараз далеко одне від одного, то коли ми разом, наша земля, наш дім, стають трохи ближчими.

Долучайтеся до спільноти “Вгору”. Щоб бути поруч. Навіть якщо ви далеко https://vgoru.org/support-us