Три тижні між столицями — і назад до Херсона

Я знову в Одесі й незабаром повернуся до Херсона. Кажуть, що це «перемир’я», але виє сирена повітряної тривоги, а місцеві телеграм канали повідомляють, що в небі — дрон «Шахед». Мій друг щойно подзвонив із Херсона й розповів, що дрони зі штучним інтелектом залітають у місто та чатують обабіч доріг, чекаючи моменту для атаки. Учора дрони скидали фальшиві українські гроші з надрукованою на купюрах російською пропагандою.

Я сумую за Херсоном і за репортерською роботою. Уже три тижні - постійна зміна готелів,  кожні два-три дні, майже без часу зупинитися й усе осмислити. У Брюсселі та Києві я спілкувалася з дипломатами, політиками, бізнесменами та журналістами, показувала наш документальний фільм про Херсон, намагаючись домогтися допомоги для міста й окупованих територій. Для мене ця робота набагато важча, ніж просто повідомляти факти, і я щиро захоплююся людьми, які здатні займатися цим постійно.

Зазвичай я не пишу довгих дописів, але сьогодні захотілося - просто поділитися кількома думками перед тим, як знову повернутися до документування воєнних злочинів.

Одне спостереження: більшість людей у Європі майже нічого не знають про війну дронів, про «сафарі на людей», про облоги за допомогою безпілотників, про людей, які голодують і мерзнуть, яких катують і вбивають. Дехто взагалі думав, що війна в Україні вже закінчилася. Багато хто не хотів слухати, бо це викликало дискомфорт. Я зустрічала українських біженців, які не дозволяли мені говорити про вбитих українців. Я нікого не засуджую, але мені здається, що ми, журналісти, як індустрія, не справляємося зі своєю місією перед світом. Ми не достукуємося до аудиторії.

Та водночас я зустріла палких, небайдужих людей з усього світу - людей із емпатією, волею та щирим бажанням боротися зі злом. Я потоваришувала із багатьма однодумцями, і разом ми шукаємо способи допомогти Херсонщині та Україні. Особисто для мене це стало джерелом натхнення й сили.

І я дуже вдячна за те, що разом нам вдалося зробити перші кроки: Міністерство закордонних справ України оприлюднило потужну заяву, Уповноважений Верховної Ради з прав людини знайшов час вислухати наші пропозиції та розповів про роботу, яка вже ведеться; журналісти й продюсери приділили увагу цій трагедії, щоб допомогти донести її до світу. І тепер, коли в мене нарешті з’явився час усе обдумати й підсумувати, я хочу висловити глибоку вдячність кожному, хто був поруч на цьому шляху.

Дуже важко стикатися з байдужістю. «Нецікаво» — від редакторів у відповідь на пропозицію матеріалу про тисячі людей, приречених на голодну смерть. «Немає часу» — від гуманітарних організацій у відповідь на прохання допомогти літнім і хворим вибратися з місць, де немає їжі, питної води, світла й тепла. Легко сказати, що це вже справа їхньої совісті (того внутрішнього морального компаса - набутого чи вродженого, - який допомагає відрізняти добро від зла, оцінювати власні вчинки й відчувати провину або сором, коли поведінка суперечить власним цінностям). Але осуд нікуди не веде. Я не знаю, які травми й захисні механізми виробили ці люди. А зараз нам як ніколи потрібні єдність, а не суперечки.

І останнє: я вірю в здатність однієї людини змінювати обставини. Тож якщо мені досі не вдалося їх змінити - значить, я роблю недостатньо, і мені потрібно працювати ще більше або діяти розумніше. Саме це я й збираюся робити, бо, чорт забирай, мені остогидли ці криваві обставини. 

Заріна Забріскі, 8 травня 2026 рік.