Виснаження, тривога, безсоння: коли варто звернутися до лікаря

Життя за постійної небезпеки змінює людину. Те, що раніше здавалося звичайним, починає вимагати більше сил: сну, концентрації, емоцій.

Часто ці зміни сприймаються як “я не справляюсь”. І ще частіше – люди відкладають звернення по допомогу, бо бояться або не розуміють, як це відбувається.

Журналісти «Вгору» поспілкувалися з лікарем-психіатром Дмитром Носковим про вплив тривалого стресу на психіку. Також він пояснив, коли варто звертатися по допомогу та чому цього не треба боятися.

У яких випадках людині варто звернутися саме до психіатра, а не лише до психолога? 

Дуже розповсюджене питання та відповіді на нього криються у розумінні, що саме роблять різні спеціалісти та запити самого пацієнта. 

Психолог – займається психологічним консультуванням, суть якого – допомога у вирішенні конкретних запитань тут і зараз.

Психіатр - це лікар, який проводить діагностику, за потреби призначає додаткові методи дослідження для підтвердження діагнозу та, якщо потрібно, призначає медикаментозне лікування.

А ще є психотерапевти. Це може бути або спеціалізований лікар-психіатр, або психолог із відповідною кваліфікацією. Незалежно від типу спеціаліста мета терапії одна – виявити глибоку проблему (на відміну від психолога) та за допомогою різних методів навчити людину інакше мислити та функціонувати, позбавляючи дистресу (надмірного психологічного напруження, яке заважає людині нормально жити та справлятися з повсякденними задачами). Зазвичай усі спеціалісти ментального здоров'я мають працювати у тандемі та, за потреби, направляти людину до колег. Наприклад, на сеансі у психолога спеціаліст бачить, що проблема набагато глибша та не вирішується тут і зараз. Тоді він пропонує пацієнту звернутися до психіатра. А той встановлює або виключає наявність психічної проблеми, призначає у разі потреби ліки та направляє до психотерапевта, або підказує, у якому напрямку працювати з психологом. 

Підтримайте роботу редакції, долучайтесь до Спільноти, щоб ми надалі могли розвінчувати фейки окупантів.

Як проходить перший прийом у психіатра – що там відбувається насправді?  

Так само як і у будь-якого іншого лікаря. На першому прийомі психіатр знайомиться з пацієнтом, збирає скарги, анамнез (тобто історію хвороби та життя), ознайомлюється, якщо є, з обстеженнями, які людина вже проходила, встановлює найбільш вірогідний діагноз та, враховуючи усі побажання й стан здоров'я, надає рекомендації щодо лікування. 

Чого люди зазвичай бояться перед зверненням і що з цього – міф? 

Мабуть, найбільші страхи у людей залишилися з радянських часів, коли усім підряд ставили шизофренію, відправляли до "дурки", перетворювали на овоч та ставили на облік, щоб усі знали, що вони – "шизіки". 

Сучасна психіатрія працює зовсім інакше. Діагноз виставляється на основі скарг, які порівнюються з критеріями розладів (а їх дуже багато) міжнародних класифікаторів (МКХ, DSM). Госпіталізація рекомендується лише за наявності насправді тяжких та нестабільних станів (наприклад, високого суїцидального ризику, гострого психозу тощо) та спрямована на те, щоб створити безпечне середовище до стабілізації. 

З приводу лікування – наразі психіатрія дуже розвинулась як у розумінні природи різних психічних феноменів, так і фармакологічно. Навіть сучасні антипсихотичні препарати, хоч і мають побічні явища (як і усі доказово ефективні препарати), але не викликають і близько тих негативних ефектів, як "класичні" ліки. Ну, і з приводу обліку – його наразі нема в Україні та всі дані стосовно звернень громадян до відповідних закладів або спеціалістів є суворо конфіденційними та можуть розкриватися лише за офіційним запитом відповідних органів. 

Також дуже важливим фактором страху до звернення є стигматизація. Тобто думки про те, що "якщо я звернуся до психіатра, то я вже повний псих, невиліковно хворий". Насправді кожен стан може бути або вилікуваний зовсім, або у випадках хронічних захворювань, скоригований так, щоб людина могла функціонувати та мати повноцінне життя. Головне, це правильна тактика ведення пацієнта та його бажання співпрацювати зі спеціалістом для полагодження свого здоров'я.

Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Чи завжди призначають медикаменти? 

Все залежить від стану та запиту пацієнта. На мою думку, головне під час звернення – це не отримати від лікаря діагноз і рецепт, а розуміння того, що саме відбувається з організмом. Я під час прийому ставлю за мету обережно та чуйно донести простими словами суть стану та встановити причинно-наслідковий зв'язок. Іноді (але не завжди) цього та модифікації способу життя вистачає для того, щоб людині стало краще, чи вона зрозуміла, з чим, наприклад, звернутися до психотерапевта. 

Як працюють антидепресанти: чи змінюють вони особистість, чи викликають залежність? 

Існує кілька груп та безліч конкретних антидепресивних препаратів, кожний з яких впливає на концентрацію в нашому організмі моноамінів (a.k.a. нейромедиаторів, тобто речовин, за допомогою яких йде керування нашою нервовою системою). 

Головними з них є:

- інгібітори моноаміноксидази (дуже великий вплив на цілу купу речовин, наразі майже не використовуються);

- трициклічні (впливають на велику кількість речовин, використовуються, але зазвичай не є препаратами першої лінії);

- селективні інгібітори зворотного захоплення (найрозповсюдженіші препарати, які точково впливають на конкретні нейромедіатори).

Також є багато препаратів, які за своїм фармакологічним профілем не підпадають під вищеназвані типи. 

Які препарати використовуються найчастіше та як вони діють? 

Розглянемо селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС - есциталопрам, сертралін, флуоксетин та декілька інших). Ці препарати є першою лінією у лікування тривожних, депресивних та стрес-асоційованих розладів та використовуються у всьому світі. 

Вони, за допомогою складних, але дуже цікавих механізмів, впливають на кількість серотоніну в організмі – речовини, яку в народі називають “гормоном щастя”. Але, по-перше, він не є гормоном, а по-друге, “щастя” в цьому контексті є досить специфічним.

Якщо говорити про щастя як про ейфорію, відчуття задоволення, натхнення, вселенської радості, то це більше про дофамін. Серотонін, у свою чергу, є своєрідною “глушилкою” для фонових думок (про те, як усе погано, “що я неспроможний”, “а чи точно я вимкнув чайник вдома”, “ой, яку дурницю я сказав тій дівчині десять років тому”) та фізичних відчуттів, які можуть відволікати (йдеться про саме те, що ми відчуваємо постійно, але не звертаємо уваги - торкання одягу до шкіри, незначні поколювання чи заніміння під час тривалого сидіння тощо). Тобто його “щастя” – це спокій і “дзен”, здатність перебувати тут і зараз.

Його кількість знижується через стресові фактори. Коли стресу та тривоги дуже багато, що, на жаль, є реаліями сьогодення для всіх українців, його постійна нестача може призводити до розвитку тривожних розладів, в деяких випадках навіть до депресії (генералізована тривога, хронічна тривога, панічний розлад тощо) і навіть депресії.

Шляхом зниження зворотного захоплення ми дуже повільно, обережно і точно підвищуємо час, який кожна молекула передає свій сигнал у нервовій системі, що згодом допомагає їй працювати більш збалансовано.

Але цей механізм має свої особливості: для розкриття дії потрібен час – щонайменше 2-4 тижні стабільного прийому. Це не накопичувальний ефект, більшість антидепресантів виводяться з організму приблизно за добу, тут ідеться про поступову перебудову роботи нервової системи.

Для того щоб лікування було успішним, їх потрібно приймати тривало. У міжнародних протоколах лікування тривоги та депресії йдеться щонайменше про пів року після зникнення або суттєвого зменшення симптомів. Тобто зазвичай це 6-12 місяців. У деяких тяжких або стійких випадках препарати приймають роками або навіть довше, але це дозволяє людині знову жити повноцінним життям.

Чи змінюють антидепресанти особистість? 

Не змінюють, як і не дають розв'язання проблем у житті. Але вони допомагають позбутися того, що заважає вам знайти сили та шляхи для їх вирішення. 

Чи викликають вони залежність? Спробуйте підсісти на препарат, дію якого ви відчуєте лише за місяць після початку прийому. Навіть після дуже тривалого прийому з них можна легко зійти (але лише поступово та під контролем лікаря), залишившись у тому самому стані, який був під час терапії. Ну а якщо симптоми повернуться – це можна уявити як процес будівництва. Чи буде воно завершене, якщо на якомусь етапі вилучити усіх робітників або взагалі почати руйнувати те, що встигли зробити?

Що ви б сказали людині, яка відчуває, що “вже не справляється”, але боїться звернутися? 

Напевно, я б запитав, що саме її турбує, попросив сфокусуватися на усіх відчуттях, які заважають правильно сприймати себе та навколишніх, навчатись та працювати, займатися улюбленою справою, будувати здорові стосунки з людьми, жити повноцінним життям... 

А потім уявити, що вона цього позбулася. Що нарешті настав спокій, з'явилася радість та любов, позитивні думки та надія на щасливе майбутнє. І вже після цього запитав би – якщо є реальна можливість це відтворити, хіба не варто хоча б спробувати нею скористатися?

Бережіть себе, своїх близьких та пам'ятайте, що навіть після найтемнішої ночі завжди настає світанок.

Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Більше матеріалів про життя Херсона під час війни:

· “Опора має бути у нас всередині”. Інтерв’ю з психологинею про стосунки під час війни

· Як жити та витримувати: що відбувається з людьми під час війни та як собі допомогти

· Коли довкола війна: кому потрібна кризова підтримка

· "Я впораюсь сама" – міф, який виснажує тисячі жінок

· “Маленькі кроки – це вже відновлення”. Як повернути спокій і підтримати близьких після виїзду з окупації