Ми важко хворі на байдужість до пам’яті. ФОТО

Так склалося, що я зовсім не пам’ятаю свого батька. Мама розповідала, що він дуже радів, коли я народився, і в дні своєї короткої морської відпустки майже не випускав мене з рук.

Мріяв, яким я виросту. Але, на жаль, то була наша остання зустріч: він загинув 18 липня 1959 року, коли мені виповнилося рівно три місяці…

Тому я пам’ятаю його обличчя тільки зі світлин у сімейному альбомі. Ось він на кораблі за роботою з іншими членами команди, ось вони з мамою гуляють по старому Тбілісі, а ось і ми з татком на гойдалці. Вірніше - він на гойдалці зі старанно сповитою грудочкою на руках (facebook би мене не розпізнав).

Все своє свідоме життя я хоча б два-три рази на рік приходжу на старе міське кладовище, щоб прибратися на могилі того, хто подарував мені життя, та подумки поспілкуватися з ним. Насправді це - спілкування з самим собою, яке допомагає усвідомити своє власне життя, свої вчинки. Принаймні - мені так здається… Це - тільки моя історія. На кожному цвинтарі таких історій безліч.

Кожного разу, коли я приходжу сюди, мене огортає великий смуток. Ні, не через те, що ми колись всі помремо, а через те, що наші нащадки занедбають наші поховання, так само, як це зараз робимо ми. Я розумію, що у більшості випадків вже нема родичів, які б порядкували біля могил своїх пращурів, та невже суспільству та владі міста байдуже? Звичайно, є невеликі оази людського ставлення та пошани до похованих, вшанування видатних людей, але для цивілізованого суспільства, думаю, цього замало. Зруйновані могили, зарості дерези, сміття. Центр Херсона. Європа. Сумно...

© Олександр Андрющенко (Alexander Andryushchenko)

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...