Історії українок - учасниць мітингів на підтримку України за кордоном

Наші земляки, що через війну виїхали за кордон, не просто відсиджуються у безпеці. Серед них, до речі, багато українок з активною позицією. Вони організовують мітинги на підтримку нашої країни. І де б вони не відбувалися, але завжди серед інших звучить гасло: "Мир в Європі можливий завдяки боротьбі України". Історії українок збирали журналісти "Вгору".

Ліза, Грузія  

Наша героїня декілька місяців проживає в Батумі, встигла освоїтися та знайти роботу. Коли дізнається про мітинги, відпрошується в керівництва, щоб  підтримати своїх. Дівчина розповідає: українців підтримують грузини, поляки, білоруси, казахи, вони також приходять на мітинги.

Такі зібрання не обходяться без втручання рашистів. За словами героїні, вони приходять на мітинги й намагаються хоч якось принизити українців. За це часто отримують на горіхи від прихильників нашої країни.

"Завжди замотуюсь у великий прапор і одразу ж ловлю косі погляди росіян. На шиї ношу підвіску у вигляді герба, а на одязі – маленький значок-прапорець", – каже Ліза.

Українці знаходять час і сили не пропускати мітинги. Там вони діляться власними історіями, новинами,  разом переживають трагічні звістки. На мітинги завжди ходить середнього віку жінка. Її старша донька на фронті, а молодша розмальовує футболки у патріотичну символіку.  

Під час масових акцій можна зустріти тих, хто зазнав жахів війни. Про них розповідали дві біженки з Маріуполя. За словами Лізи, жінки перебували у фільтраційному таборі. Їх роздягали та принижували. Шукали на тілі синців та слідів, які часто залишаються від довгого носіння зброї. Орки перевіряли всі їхні контакти, друзів, знайомих та активність у соцмережах. Після всього того жаху їх вивезли до росії, де з ними велися ще гірше.

"Завдяки волонтерам сьогодні ці жінки в безпеці, однак у їх очах вже не видно проблисків радості. Там – тільки страх та біль. Можна не слухати історій, а тільки подивитися в очі", – каже Ліза.

Юля, Англія

Мітинги у Лондоні відбуваються тричі на тиждень. Юля намагається не пропускати жодного. Для цього їй потрібно годину йти пішки, потім годину їхати. І так само повертатися. За словами дівчини, воно того варте: «Коли я прийшла вперше, був приємний шок. Там багато прапорів, які ми так боялися розгортати в Херсоні. Люди з великою гордістю підносять знамена і діляться з тими, у кого немає».

Часто проходять демонстрації, присвячені окремим подіям. Юля пригадує сцену: у центрі стояла дівчина, що символізувала Україну. Навколо неї лежали дівчата у білому одязі, заковані в ланцюги. Коли світ сколихнули події в Бучі, ті ж самі дівчата надягали на голову мішки, обмазувалися червоною фарбою.

"Багато людей гамують свій біль через творчість. Один хлопець написав пісню про азовців і заспівав, акомпануючи собі на гітарі. Є дівчинка, яка щоразу на акордеоні грає гімн України. Маленькі діти малюють патріотичні малюнки і тримають їх на випростаних руках упродовж мітингів. Старші люди виступають з промовами", – розповідає Юля.  

Після трагедії в Оленівці якось на мітинг прийшов чоловіка з Маріуполя. Він тримав фото своєї подруги, що там воює. У кінці липня чоловік втратив з нею зв'язок, тому не може знайти собі місця. 

Ліза, Австрія

Ліза певний час перебувала у Німеччині, потім приїхала до столиці Австрії – Відня. Там спіткалася з австрійцями, що сприймають війну дуже своєрідно. На підвищення цін, погіршення умов життя реагують фразою «Because of Ukraine» (через Україну).

"Видно, що на мітингах їм цікаво. Співчувають, співпереживають, але поки небагато хто сприймає війну як реальність, з якою необхідно боротися".

На мітингах Ліза познайомилася з хлопцем, він щомісяця надсилає 20% прибутку у фонд Сергія Притули, який збирає кошти на озброєння української армії важкою артилерією. 

Українці ж приходять у вишиванках, з українськими прапорами та символікою УПА. Дехто ділиться історіями, дехто читає свої літературні твори про наболіле. Найбільше нашу героїню вразили діти:

"Вони виходили, закутані в українські прапори, говорили німецькою та англійською. Просили підтримати Україну зброєю. Одна дівчинка говорила дуже довго, дуже багато і дуже дорослі речі. Мені запам’яталася фраза: «я дитина, але я не прошу нічого, крім зброї для України, бо я дуже хочу додому".

Оля, Польща

Оля два роки живе у Варшаві. Коли розпочалася війна, вона вважала за необхідне ходити на мітинги та нагадувати світу про війну. Дівчина при надії, тому кожен мітинг дається їй вдвічі важче. Два серденька стискаються після побаченого болю та жаху. Вони співчувають людям та разом з тим відчувають їхню силу та незламність.  

Олі запам’яталася жінка з дітьми на одному з мітингів. Вона спостерігала за українцями, слухала їхні історії. Їй було важко стримувати емоції, вона не могла стримати сліз. 

Чоловік Олі на мітингах часто розповідає про Маріуполь та відвагу бійців з Азовсталі. Він скандує на підтримку наших воїнів і теж чує у відповідь скандування.

"Мене вразило те, скільки людей почали підходити до Сашка після мітингів. Йому дякують, обіймають. Усім нам зараз важко. І тим, хто залишився в Україні, і тим, хто виїхав. Але ми можемо підтримувати одне одного. Хоча б на таких мітингах. За це дякую уряду європейців країн, зокрема, Польщі та полякам. Вони нас шалено підтримують", – каже Оля.

Наші героїні мають різні історії, однак вони об'єднані однією метою.  І не важливо, де вони зараз – вдома чи за кордоном. Разом ми сильніші.

Фото Юлії Куриленко та Єлизавети Бикової

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...