Після Іловайська. Три роки потому
Документальний проект про людей, котрі на початку військових дій на сході України добровільно пішли воювати. Без гарантій, офіційного статусу, а часто і без зброї, тільки з одним величезним бажанням захистити Україну від ворога, Російської Федерації.
Добровольці − це унікальне явище в українській історії.
Їхні історії. Чому пішли воювати? Як виходили з оточення? Як проходили реабілітацію після поранення? Які у них були мрії та сподівання. Хтось повернувся до мирного життя. Хтось досі воює. У кожного своя історія, яка тепер уже формує історію сучасної України. Спогади, роздуми тих, хто не в простий час, жертвуючи собою, своїми сім'ями, бізнесом, статусом, пішли на війну добровільно.
Саша Сарабун − позивний "Вінниця" (Місто Могилів-Подільський)
4 березня 2014 року пішов у військкомат з бажанням йти воювати, та через брак працівників мене залишили виконувати паперову роботу, оновлювати бази, займатися призовом військовозобов’язаних. За час служби написав 10 заяв з проханням відправити його у зону АТО − жодну не задовольнили. Потрапив під демобілізацію, проте бажання йти воювати не зникло.
Знайшов телефони батальйону "Донбас" та гарячої лінії Нацгвардії. Ніяк не виходило додзвонитись. Коли все ж зв’язались з "Донбасом", мене та ще кількох хлопців пообіцяли оформити бійцями батальйону, котрий вже активно воював.
Зібрав речі, дружина мера міста купила каримат, спальник. Дала 800 грн. з собою та 1500 грн. на снайпеську “кікімору”. Прибув у село Петрівці поблизу Києва для подальшого оформлення у батальйон “Донбас”. В цей час там створювався батальйон "Крим", до якого ми примкнули, а згодом до батальйону "Золоті Ворота", де проходили тренування близько 2 тижнів. Але ми все ж шукали контакти, щоб перейти в батальйон “Донбас”. “Філін”, начальник штабу батальйону "Донбас" пообіцяв забрати, якщо нас назбирається більше взводу. Ми нарешті переїхали у Артемівськ до батальйону "Донбас". Це був уже початок серпня 2014-го, напередодні штурму Іловайська. Вже у Кураховому нас забрали у розвідку, оформили та познайомили з іншими бійцями.
Запам’ятався мені другий штурм Іловайська, тоді мені не вистачило зброї. Була каска, саперна лопата, пізніше мені ще хтось гранату дав − так і поїхали автобусом на штурм. Вже перед самим штурмом комбат мене спитав: “А де твій автомат, боєць?” На що я відповів:” Десантники воюють без зброї”.
Чому я пішов воювати і чи знав я, що таке війна?
Своє дитинство я провів у інтернаті. За часів Радянського Союзу до таких, як я, ставлення було, як до порожнього місця. Я народився у багатодітній сім’ї. Мати була глуха. Коли прийшов час навчання у школі, то органи опіки забрали мене в інтернат, бо “так партія сказала”. Тому я не хотів та не хочу, щоб в Україну повертався Радянський Союз. Коли вирішив іти воювати, я розумів, що можу не повернутись живим. Найбільше боявся поранення. Думав, краще померти. Та склалось так, що втратив ногу і отримав ще кілька незначних поранень. І все ж, попри все, я би знову пішов воювати. І рідні мої знали, що я пішов воювати. Я ще коли у військкоматі служив, то першими призивав рідних, бо ж країну потрібно змінювати з себе.
Поранення я отримав при виході з Іловайська у цьому "зеленому коридорі". Напередодні, коли нам ротний “Тур” повідомив, що ми в оточенні російських військ, я усвідомив, що життя - то цінний дар. Виїжджав я на Кразі з хлопцями. Коли стартувала колона, почалась стрільба. “Тур” по рації встиг сказати, що це пастка і доведеться прориватись... Гуп, ще раз гуп, я дивлюсь пряме попадання в авто, в котрому їхав наш ротний. Розумію, що “Тура” немає вже. І почалось… Били по нас грамотно. Кулі як хрущі літали, міни, гранатомети, снаряди, попадання в автомобілі з хлопцями, танки, БМП горять, стріляють звідусіль. Друзі бігають, стріляють, поранені, вбиті…
Запам’яталось: навпроти ворог − світловолосий хлопець, російський військовий, очі сині-сині. Вовтузиться з автоматом, зовсім не далеко від мене. Я ж розумію, що треба робити, поки він не встиг. Натискаю курок і прямо поміж очі потрапив. Звідти крики та шквальний вогонь по нас відкрили. Льоня біля мене одразу впав. Дивлюсь у нього півголови не має. "Монах" біля мене також упав та кричить, що 300-ий. Мене почало вивертати та рвати, але й відстрілюватись потрібно було. В якийсь момент куля потрапила мені у ногу. Я відразу й не зрозумів, дивлюсь в штанині дірочка маленька, то й відразу уваги не надав… Знову стрільба… Невимовна та різка біль в нозі. В цей момент підбили наш КрАЗ, довелось вискакувати. Підстрелена нога завернулась...Я впав, мене перев’язали, наклали джгут, затягнули під дерево та поставили крапельницю.
Втратив багато крові, аж посивів. Біля мене, там під деревом опинився "Тар", також поранений. Нас залишили, бо треба було відстрілюватися. В цей момент я пригадав, що обіцяв своїй дочці повернутися в жовтні додому. І так сумно стало. В полон все ж я не збирався, але й воювати уже не міг. Витягнув гранату з бокової кишені, поклав під себе про всяк випадок. Сиджу собі та й плачу. Сам до себе промовив: “Пробач дитинко, тато додому вже не повернеться”. А вмирати так не хотілось... Але склалось так, що ворожа російська армія відступила, і наші почали стягувати поранених ближче до хат у село.
Час від часу інтенсивність боїв збільшувалась або зменшувалась. В якийсь момент вояки ЗСУ пішли від нас, залишились здебільшого добровольці з різних батальйонів. Ще за якийсь час "Гал" та ще кілька бійців вирішили виходити з оточення, але без поранених. Попрощались з нами та й пішли. Просто пішли. Лежу я отак в хаті та й думаю, що покинули нас, аж тут в дверях з'являється наш Саша Гайдамака. "Чого ж ти не пішов?" − питаємо ми. "А як я буду пізніше жити, якщо покину вас".
Гайдамака запропонував, що він піде до російських військових та спробує домовитись, щоб поранені не потрапили до сепаратистів, а залишились у полоні росіян для обміну. За 30 хвилин повернувся, завантажили мене та Сєню на носилки і понесли до росіян. По дорозі я викинув флешки, паспорт, телефон. Правда сім-карту витягнув та сховав за щоку. Не знаю навіщо я це зробив, але я її зберіг та досі нею користуюсь. Так я потрапив в полон. Росіяни сказали нам, якщо виживемо, то відвезуть в Ростов на Дону і там будуть судити як ворогів РФ. Не знаю, що у них там відбувалось та возили вони нас по полях, по посадках, десь їх позиції були, в кінці привезли нас кудись та скинули у яму. За кілька днів, що нас перевозили, нога почала гноїтися та неприємно пахнути. І коли нас віддали, то гангрена розповсюдилася на всю ногу. Почали відмовляти нирки. Вночі мене привезли в госпіталь в Запоріжжі. Я був 225-ий. Опісля нас завезли у Дніпро, де лікарі оглянули мене. Довго радились, тоді підійшов до мене доктор і повідомив, що у мене зараження крові, гангрена і не факт, що вдасться мене врятувати, потрібно відрізати ногу. Я дав дозвіл.
Реабілітація проходила дуже важко. На той час не було центрів реабілітації, також не було тих спеціалістів, котрі могли б допомогти. Додому повернувся наркоманом. Від сильних фантомних болів. Коли кожного разу просинаєшся, а ноги немає. Найбільше допомогла сім’я. Підтримували мене колишня дружина та дочка. Найбільше шкода дочку, їй багато довелося пережити у свої 13 років. Вдень завжди біля мене хтось був та вночі залишався я один та дочка. Це були складні часи. Мені снилась війна, я зіскакував з ліжка, ховався під двері, зривався, кидався на дитину, кричав..... В мене була війна в голові. На мою думку, найбільше страждає родина тих, хто повернувся з війни.... ще й інвалідом.
Коли мені зробили протезування, то перший протез фінансувала не держава, а приватна фірма. Вартість близько 180тис. грн. Згодом з допомогою волонтерів я поїхав до Австрії. Нам пояснювали, що інвалід це не вада, а виклик життя. Що потрібно вчитись жити самостійно. Там я прийняв рішення, що повернусь у зону АТО. Думаю, саме тоді мною керувала жага помсти, адже з мого підрозділу з 35 хлопців повернулись 12, з них половина пораненими.
Я поїхав у н.п. Петрівці, що під Києвом. Там мені запропонували працювати у штабі Нацгвардії, та я хотів на передову. Для усіх це було дивно, бо наша армія не хоче брати на роботу інвалідів. Мені сказали, що навесні буде формуватись новий батальйон "Донбас-Україна". Зв’язався з ними. Комбат В’ячеслав Власенко ("Філін"), котрий не зважаючи на те, що у мене висока ампутація ноги, запросив мене. Так я став комірником на речовому складі у 46-му окремому батальйоні спеціального призначення “Донбас-Україна” ЗСУ. Я вчився ходити без палки. Там було багато хлопців зі старого батальйону, котрі пройшли Іловайськ. Там я виконував усе те саме, що бійці, хіба не бігав. Ніхто мене не шкодував. Це для мене була зовсім непогана реабілітація. Так я відслужив ще раз.
Зараз я повернувся у рідний Могилів-Подільський. Допомагаю ремонтувати авто в добровільній організації "Катарсис", яку організували демобілізовані бійці. Робота в колективі однодумців не дає замикатись у собі. Окрім того працюю в ресторані “Трипілля” консультантом з безпеки. Навчаюсь в університеті у Вінниці на психолога. Хочу допомагати таким, як я, адже найбільша проблема після поранення, коли залишаєшся без кінцівки, - це наркоманія, алкоголізм та боязнь залишитись на самоті, байдужість суспільства. У мене є дівчина, і я вдячний, що вона дочекалась мене з війни. Якщо потрібно, я знову готовий йти воювати, аби захистити нашу країну, щоб Україна була незалежна та сильна.
Олександр Гостіщев − позивний "Док" (місто Дніпро)
Я 7 разів приходив у військкомат, та мене не хотіли брати. На той час я був офіцером запасу. Ще в університеті пройшов військову кафедру, щоб не йти до армії, а окрім того я не був пов’язаний з військовою справою. Я займався бізнесом. Коли почалась незрозуміла ситуація з Кримом, Україна не відповідала адекватно, потім почались військові дії у Донецькій області, я розумів, що потрібно щось робити, бо може дійти черга і до Дніпра. 14-го квітня 2014-го пройшов співбесіду та 29 квітня був зарахований у батальйон "Дніпро-1". Перші місяці рідні мої не знали, що я пішов воювати, згодом зізнався та говорив, що далеко від тих місць, де стріляють. Казав, що стою на блокпостах. Про те, що я потрапив у Іловайськ, ніхто з моїх не знав. Мама дізналась, коли я повернувся.
29-го серпня в складі колони, в "зеленому коридорі" під прицільними обстрілами російської регулярної армії мені вдалось доїхати до н.п. Новокатеринівка. Там зібралось ще 12 бійців з нашого батальйону. Ми прийняли рішення виходити з оточення по устю річки Кальміус. До нас примкнули вояки з ЗСУ та з батальйону "Миротворець". Пізніше приєднались 8 хлопців з 51 бригади ЗСУ, котра пробивалась нам назустріч, але їх повністю розбили, їх було 200 бійців. Загалом наша група налічувала 62 людини. Рухались ми дуже повільно, бо серед військових було багато поранених. Нам пощастило, бо у нас був тепловізор, котрий допоміг не видавати себе в нічний час. Таким чином 30-го серпня близько 6-ї ранку ми змогли дійти до н.п. Комсомольське, де нас мали зустріти бійці Нацгвардії. Ми чекали на них, але ніхто назустріч не вийшов. Згодом були суперечливі питання, хто і як виводив. На мою думку, на той час всі діяли, як потрібно. 5-го листопада я звільнився з батальйону “Дніпро-1”. Після 14го року та Іловайська коло друзів у мене змінилось кардинально. Більшість старих друзів з Дніпра не розуміли мене та й мені стало не цікаво з ними спілкуватись. Зараз спілкуюсь та дружу з тими, хто підтримував мене у ті часи, з ким служив та воював.
Спочатку було дуже сильне бажання повернутись в АТО і до того, як я почав працювати в міліції, а пізніше в поліції, я майже кожного тижня їздив на передову як волонтер. З часом мене призначили начальником Жовківського відділення поліції Кам’янка-Бузького відділу поліції ГУНП у Львівській області, все менше часу вдається знайти аби поїхати, але однаково тягне туди.
Тут на Західній Україні, де я зараз працюю, люди більш патріотичні. Вони бачать, з якими проблемами стикаються ті, хто повернувся з війни, коли вони нікому не потрібні, коли потрібно зібрати мільйони довідок аби довести свою участь в бойових діях і навпаки, коли хтось не воював, але вже має усі пільги учасника бойових дій. На мою думку, це все відштовхує людей йти захищати країну і породжує байдужість суспільства до війни на Сході України.
Про свій вибір воювати я не шкодую. 2014 рік змінив моє життя. І якщо буде потреба, я знову піду.
Вячеслав Власенко, позивний “Філін”. (Львівська область)
До 2014-го року я не знав, що таке війна. Коли я служив, то займався паперовою роботою. Станом на 2007 рік армія нічого не вчила. Я бачив як її розвалюють зсередини різні генерали та міністри оборони. Я не міг на це все впливати, тому я звільнився. Зайнявся бізнесом, аби заробляти гроші. Як почався час Майдану та Революції Гідності, я щиро підтримував та поїхав вже тоді, коли почалась збройна агресія.
Рішення йти воювати я прийняв о 19-30 ввечері, читаючи новини, а о 4 ранку я вже поїхав на вокзал, нікому нічого не кажучи. Мати у мене померла давніше, а батько дізнався, що воюю коли я був в Іловайську. Побачив мене по телевізору і дуже здивувався.
Після поранення та евакуації тодішнього комбата Семена Семенченка, я став виконуючим обов’язки командира 2-го батальойну спеціального призначення НГУ “Донбас”. Оскільки я був найстаршим офіцером серед усіх командирів добровольчих батальйонів у Іловайську, то командування операцією та бойовими діями взяв на себе. За 3-4 дні до виходу, на мене вийшов генерал-лейтенант Руслан Хомчак, котрий знаходився в сусідньому н.п. і повідомив, що оскільки ми в подвійному оточенні, то ведуться перемовини з росіянами про вихід нашого угрупування. Я знав, що ми в оточенні бо наша розвідка 23-го серпня доповідала що ведуться бої вже не з бойовиками-сепаратистами, а з армією РФ. Я догадувався, що нас візьмуть у кільце бо я, як професійний військовий, на місці противника вчинив би так само. Я до останнього чекав на нову інформацію, котра б могла змінити хід подій, бо я дуже сумнівався, що нас просто так випустять з оточення.
Після заяви Путіна про звернення до бойовиків, щоб нам дали “зелений коридор”, у мене з'явилася думка, що як ми покинемо Іловайськ, то взамін нам дадуть спокійно вийти. На цей час утримувати місто під контролем ставало все важче. До нас підкріплення не доходило, а бойовики та росіяни нарощували свою присутність і особовим складом, і технікою, і артилерією. Все ж підозра про засади мене не покидала, і ввечері, напередодні виходу, о 23 годині, я зібрав усіх командирів усіх підрозділів, котрі були у Іловайську з метою пояснити ситуацію та уточнити кількість бійців, боєприпасів, а також кількість не розбитої техніки, щоб було на чому виїжджати. Усіх добровольців у Іловайську було близько 400, а автомобілів вистачало на 200-250 бійців. Потрібно було придумати, яким чином вивезти усіх. Ми порадились та було прийняте рішення знімати дроти з електроопор, робити з них троси та чіпляти підбиті авто на буксир.
Цього вечора на нараді розглядали ще декілька варіантів виходу з оточення. Перший - це вихід колони на північ від Іловайська - в напрямку між Хацизьком та Донецьком проскочити, але все ж через несправність техніки та величину колони (близько 100 авто) цей план відкинули. Другий план - виходити на Південь в напрямку Новоазовська з подальшим виходом на Маріуполь. Останній варіант, на якому я наполягав - в пішому порядку вирушити в бік н.п.Моспіно. Це була б несподіванка для противника. З боєм взяти їхні позиції та захопити техніку, автомобілі і тоді вже полями рухатись в бік Комсомольська - Волновахи.
Під ранок 29-го серпня зі мною зв’язався генерал Хомчак та запевнив мене, що вже все домовлено. В 6 ранку мають вийти російські парламентери на двох БМП, які будуть контролювати дотримання виходу нашого угрупування. Через підозри та недовіру росіянам ми розділили усіх на дві колони. Перша мала виїжджати в напрямку Красногорівка-Катеринівка, а інша паралельно, але північніше.
Десь близько 5-ї ранку, коли колони вже формувались, росіяни почали вимагати залишити зброю та техніку. Я поїхав в голову першої колони, щоб послухати парламентерів. Ми розуміли, що зброї віддавати не будемо. Я чекав на команду генерала Хомчака на початок руху колони. Та за пару хвилин до команди вже почався обстріл з артилерії. Автомобілі рушили та прямісінько в сектор обстрілу мінометів та "нон". Я по рації дав вказівку збільшити швидкість аби виїхати з зони ураження.
Потрібно розуміти: на той час я не знав, що попереду. Ми рухались всліпу. Підбиті автомобілі заблокували частину колони і таким чином усі зупинились. Я їхав в авангарді колони. За нашим планом, навіть при засаді, броня котра була в авангарді мала прийняти бій, дальше піхота, а дотиснути ворога мала броня в ар’єргарді, та через щільний обстріл та зупинку колони все пішло не так. Броні позаду не було, спереду також підбили.
Знаю, що по росіянах працювала наша арта та два винищувачі, один з яких підбили. Ми змогли проїхати н.п.Червоносільське та близько 1700 м за ним натрапили на другу засідку. По нашому бусу відкрили вогонь і пошкодили його, водій звернув в поле, якийсь час ми могли їхати та не швидко. В полі і зупинились, недалеко були позиції противника. Ми покинули автомобіль, відповзли метрів 200 та залягли. Я зв'язався по супутниковому зв’язку зы штабом АТО, де мені сказали, що пізніше повідомлять, що і як робити. Так ми до вечора там і пролежали.
Коли стемніло, переповзли в лісосмугу, що неподалік н.п.Катеринівка. В посадці зустріли близько 30 військових ЗСУ і з ними був офіцер штабу сухопутних військ, відважний такий. Я знову зв’язався зі штабом АТО, де мені сказали, що зранку, по дорозі на Комсомольське, буде рухатись колона Червоного Хреста і нас забере. Єдина умова була, що забирають без зброї. Я дав приказ розібрати зброю та частину сховати в лісосмузі, а частину викинути в озеро неподалік. Коли ж прийшов час та ми спустились до дороги, нас зустріли росіяни на двох БМД і взяли в полон.
Вели нас кілька кілометрів, на жарі, по полях, попри “зеленку”. Там було багато техніки, броні, артилерії, крупнокаліберних кулеметів, солдатів регулярної армії РФ. Нас обшукали, зв’язали та посадили у велику яму. Вночі нас охороняли сепаратисти. Вони знущались - били нас, приставляли до голови пістолети та імітували розстріл. Вдень нас утримували військові 311-го парашутно-десантного полку, це місто Кострома, РФ. Через день нам зав’язали очі, посадили в КамАЗази та довгенько возили.
Врешті туди, де ми приїхали (я думаю, що це під Донецьком), нас чекали працівники ФСБ. Вони не приховували цього, по званнях там були від майора і вище. Проводили допит кожного бійця окремо, записували на камеру. Про мене знали тільки мої три бійця та один військовий ЗСУ, ніхто мене не видав. Після допитів, нас знову посадили в КамАЗи та кружляючи поганенькими дорогами привезли до якогось озера. Пам’ятаю, там пляж був такий з грибочками. Нам дозволили зняти пов’язки та попити. Вода в озері була смердючою, але і на тому дякую. Там були ще хлопці - разом з нами приблизно 300 чоловік. Нам сказали, що ведуться перемовини, щоб віддати нас. За деякий час я побачив колону ЧХ, яка скоріше нагадувала звичайну колону волонтерських автомобілів. Нас забрали та повезли в сторону Волновахи. Пам’ятаю, я був босий, всі мої речі забрали в полоні. Мене доставили до Курахового, де дислокувався наш батальйон. Там привів себе в порядок, переодягнувся та поїхав в Дніпро. Мені подзвонив Семен Семенченко та радів, що я вийшов з оточення, проте я не дуже вірю, що це було щиро.
В 2014-му я був впевнений, що ми дуже швидко закінчимо війну. Тоді ми воювали по-справжньому. Наступали. В ті часи наш батальйон звільнив десь 7 населених пунктів, а ми ж не єдині були, воювали ще багато інших підрозділів бригад та спецбатальйонів. З такими успіхами, я думав, до листопада 2015-го ми мали б вийти на наші кордони з РФ. Але коли в Україну увійшла армія РФ, я зрозумів, що війна затягнеться на довго. І там, у ямі, коли я був у полоні 311 полку РФ, в мене зародилась мрія створити дуже бойовий підрозділ. Зараз я - командир 46-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ “Донбас-Україна”.
Ясно, що тепер на все впливає політика, та ми нарощуємо свою потужність, бійці стають більш навчені, батальйон більш укомплектований сучасною технікою. Ми готові до складних бойових задач.
Але якщо наступить мить логічного завершення цієї війни, я піду та залишу батальйон збройним силам України.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
