Як працює теорія шести рукостискань* – історія волонтерки з Одеси
Про те, як передавала ліки з Одеси – до Херсона, розповідає волонтерка Галина.
Війна. Окупація. Допомога близьким
Галина – херсонка, лише кілька років тому переїхала до Одеси разом зі своїм коханим Валерієм.
Незадовго до війни молоді люди завітали до рідного міста відсвяткувати в колі близьких щасливу подію – заручини. Планували погостювати в батьків до 29 лютого, але їм пощастило виїхати до того, як почалася війна й херсонці опинилися в довготривалому полоні окупантів.
У наші плани втрутилася доля. Можна сказати, нас врятував ковід. Тоді якраз почалася чергова хвиля епідемії, один з наших родичів захворів, і ми поспішили повернутися до Одеси, щоби не заразитися. Виїхали того ж дня, як і приїхали, – 23-го лютого. А вже о четвертій ранку 24-го прокинулися від вибухів. Згодом зателефонував мій батько й повідомив, що бачив у місті російську військову техніку. Ми всі були шоковані, – розповідає Галина.
Відтоді ж як точно стало відомо, що Херсонщина окупована, Галина та Валерій жили від новин до новин.
Найбільше гнітило їх обох те, що не можуть допомогти близькими в окупації. Зелених коридорів з Херсонщини не було, продовольство й медикаменти не підвозили, і місту загрожувала гуманітарна катастрофа.
Ми щодня з острахом передивлялися новини в інтернеті та зідзвонювалися з рідними. А їх у нас в окупації залишалося чимало: мої батьки, бабуся з дідусем і рідня чоловіка. Хтось – у Херсоні – хтось в Олешках. Дуже переживали за них. Я змогла бодай трохи видихнути, коли на початку квітня мама з сестрою все ж зуміли виїхати до підконтрольної території.
Зустрічаючи рідних на вокзалі, Галя стала розпитувати перевізника, з якими мама та сестра приїхали до Одеси, чи не можна щось передати в Херсон. Водій погодився безплатно доставити ліки та деякі речі, але сконтактувати з ним пізніше не вдалося.
Однак саме тоді Галина та Валерій вирішили підтримувати рідних, передаючи їм посилки через перевізників, які вивозять людей із Херсона та повертаються.
Спочатку збирали пакунки лише для своїх, а потім, на прохання знайомих і незнайомих херсонців, почали шукати й передавати те, в чому люди мали найбільшу потребу. Здебільшого – медикаменти. Щось інше перевозити було ризиковано, адже окупанти на блокпостах дуже прискіпливо оглядали багаж і могли не тільки не пропустити чи відібрати передане, а й затримати водія.
Домовлятися з перевізниками теж було не просто, адже не кожному можна довіряти, та й не всі погоджувалися допомагати безплатно. А зайвих грошей у Валерія та Галини не було.
Вперше вони передали лише одну коробку з ліками для родичів. Тоді вдалося познайомитися з перевізником, він був священником і членом однієї з благодійних організацій. Коробку з медикаментами Галина передала наприкінці квітня, а дійшла вона до адресата аж десь у середині травня. Два тижні водій був у дорозі, зв'язку з ним не було. Але, на щастя, він без пригод дістався до міста й довіз дорогоцінний багаж цілим і неушкодженим.
“Сьогодні ми передали ліки. Чекаємо і молимося”.
Про те, що змогла нарешті передати ліки рідним, Галя розповіла в інстаграмі. Цей допис побачили знайомі та друзі й почали звертатися з проханнями допомогти медикаментами і їхнім близьким. Адже більшість ліків у Херсоні щезли з аптечних полиць у перший місяць війни. Тоді звернулося по допомогу близько двадцяти осіб.
Галина і Валерій розшукували необхідні препарати по всій Одесі. Дещо купували за кошти замовників, а частину за власні гроші. Придбаних ліків виявилося чимало, щоб доправити їх до місця призначення, волонтери-новачки звернулися по допомогу до громадської організації "Жива". Однак все одно передати все за один раз виявилося неможливим, довелося спакувати меншу коробку, її й передали водіям організації.
На жаль, ця поїздка виявилася смертельно небезпечною. Колона машин, серед якої були й перевізники організації "Жива", потрапила під обстріл. Один з водіїв загинув. А той, хто вцілів, забрав його багаж і доправив медикаменти в Херсон. Про що Галя одразу ж повідомила у своєму інстаграмі. І знову посипалися замовлення.
Цього разу ще більше людей звернулися по допомогу.
Галя підкреслює, зважаючи на те, в яких умовах, фактично ризикуючи життям, водії доставляють передачі, вона починала збирати нові посилки лише після того, як попередня дійде до Херсона.
Я обов'язково робила допис в інстаграм, коли щось відправляємо:
“Сьогодні ми передали ліки. Чекаємо і молимося”.
А коли посилка доставлена – оголошую: Посилка в Херсоні, чекайте на повідомлення, щоби забрати ваші ліки”.
Все, що ми робимо, це лише завдяки багатьом людям
Коли другу посилку з ліками доставили, допис про це побачила херсонська подруга Галі – Ольга К. До війни ця дівчина жила досить активним громадським життям, зокрема, була організаторкою різних заходів у Херсоні. А з початку війни почала волонтерити. Збирала гроші, на які купувала й передавала всім нужденним херсонцям ліки, харчі, засоби гігієни. Люди могли отримати потрібне абсолютно безплатно. Організувати збір коштів і закупівлю всього необхідного вдавалося Ользі завдяки знайомству з багатьма людьми, які радо долучалися до доброї справи. Не припинила вона допомагати херсонцям й після виїзду за кордон. Волонтерила дистанційно – з командою із трьох своїх подруг. Одна дівчина досі перебуває в Херсоні, інша – в Одесі, і ще одна – за кордоном.
Дізнавшись, що Галина теж займається волонтерством, Ольга запропонувала об'єднати зусилля.
Так вони стали працювати вшістьох, а точніше – всімох: Галя з Валерієм, Ольга та три її подруги-однодумиці, а також водій – знайомий однієї з дівчат. Він вивозив з Херсона людей, а на зворотному шляху брав посилки та робив це безплатно. Цей чоловік теж є членом однієї благодійної організації. Так склалося, що він став для дівчат не тільки добрим помічником і довіреною особою, а й справжнім другом. Всі шість місяців він самовіддано співпрацював з командою.
Командна робота була значно ефективнішою. Дівчата з-за кордону відправляли до Одеси посилки з медикаментами та деякими речами першої потреби. А якось, на прохання знайомого лікаря, їм вдалося навіть доставити медичне обладнання до одного з медзакладів міста.
Волонтерки постійно розповідали свою доброчинну діяльність у соцмережах, тому їхні контакти поступово стали відомі багатьом.
Якось у водія не вистачило грошей на пальне. А його на таку поїздку потрібно чимало. Дівчата на той момент не мали потрібної суми, тож Галя дала оголошення в соцмережі про збір коштів на бензин. Коли їх зібрали, деякі люди якийсь час ще продовжували переказувати гроші. Галина з Валерієм вирішили залишок використати на ліки для тих, хто не може їх оплатити.
Після збору коштів на бензин люди з різних міст почали долучатися до допомоги. Дехто купував і передавав ліки, а хтось переказував гроші. Суми були різними – хтось 10-20 гривень, а хтось – тисячу. З миру по нитці – отак назбиралося 15 тисяч гривень.
За ці кошти, крім медикаментів, волонтери купували дитяче харчування та засоби гігієни. Їжу та особисті речі передавати було заборонено. На блокпостах кожну коробку, кожен пакунок ретельно переглядали. Тому дуже часто посилки доставляли вже розпакованими. Інколи окупанти не пропускали якийсь багаж, а інколи забирали потрібні їм ліки. Тому Галина завжди попереджала: немає гарантій, що посилка дійде.
Дівчина жаліється, що не всі усвідомлювали відповідальність їхньої волонтерської роботи й ускладнювали її тим, що вкладали до пакунків заборонені речі.
Кожну посилку з сюрпризом доводилося перепаковувати, і десятки разів пояснювати відправникам, чому не можна передавати те чи інше. Наприклад, ми побачили в посилці, крім ліків, ще й солодощі та пиво з горішками. На іронічне запитання, чи то, бува, не для нас частування, отримали відповідь: Ні, то для тата, він дуже любить пиво, а воно в Херсоні аж 75 гривень коштує.
Виникали й ситуації, коли комусь допомогти було неможливо через брак коштів. Так до Галі звернулася жінка з проханням купити препарат для онкохворої людини, одна упаковка його коштувала понад три тисячі гривень. А на курс лікування потрібно кілька таких пакувань. Замовниця оплатити ліки не могла. Тоді на рахунку в дівчат грошей не вистачало, до того ж було чимало інших людей, які чекали черги на доставлення ліків. Галя пояснила жінці, що зараз не може витратити всі зібрані кошти лише на її замовлення. І порадила або зачекати, або пошукати інших волонтерів. На що у відповідь отримала обурливе: “Тю, ви що не хочете допомогти?”.
Я просто людина, я ж не якась організація з кількома рахунками. У мене немає ніякого фінансування. Все, що ми робимо, це лише завдяки багатьом людям, які йдуть нам назустріч і допомагають чим можуть, – наголошує Галина.
Мріємо про день, коли можна буде не переживати за наших рідних
На жаль, наприкінці серпня команда була змушена припинити свою волонтерську діяльність.
Ситуація на блокпостах у той час вже значно погіршилася. Окупанти почали забирати з машин людей. З середини серпня деякі водії, переважно чоловіки, а є й перевізниці, – почали просто зникати.
Через високу небезпеку для перевізників ми припинили передавати ліки. Наш водій більше не погоджувався їхати, побоювався потрапити в полон. Тому останню коробку передали в кінці серпня знову ж таки через організацію “Жива”. Та потім і ця організація перестала возити ліки в Херсон. А коли окупанти змінили правила в'їзду й почали вимагати від людей звітів і підтверджень – куди, навіщо й до кого вони їдуть, перевозити щось стало практично неможливо.
Однак крім доставлення тієї останньої коробки волонтерам все ж таки вдалося зробити ще одну добру справу. Через соцмережі, за участю багатьох людей, які з готовністю відгукнулися, зібрали 70 тисяч гривень на купівлю машини для наших солдатів на херсонському напрямку. Допомогти їм попросив водій, який мав контакти хлопців із цієї бригади. Машину доставили у військову частину, про що є звіти та світлини, але військові попросили не оприлюднювати їх в інтернеті.
Після припинення волонтерської діяльності, Галина стала більше уваги приділяти роботі. До війни в неї було два основних джерела доходів – музична творчість, вона вокалістка, і викладання англійської мови. Уроки дівчина давала індивідуально й дистанційно. Навчала не тільки одеситів, а й мешканців інших міст України та закордону. За розповіддю Галини, коли почалася війна, якийсь час роботи не було зовсім. А десь у квітні-травні вона частково відновилася. З урахуванням складної фінансової ситуації у багатьох людей вартість занять дівчина знизила наполовину.
І лише останнім часом, у зв'язку з тим, що чимало українських біженців отримали прихисток за кордоном, зріс попит на уроки англійської. Галина розповідає, що в неї зараз вже є черга охочих брати уроки. Однак вона почувається пригніченою через те, що не може, як раніше, допомагати херсонцям.
Я дуже засмучена. Відчуваю злість і безсилля через те, що не можу нічого зробити. Все ніби втратило сенс. Якась пустка в душі. Я дуже хочу бути корисною, хочу продовжувати передавати ліки херсонцям. У нас самих в окупації залишилося купа рідні. Мій дід астматик – часто користується спеціальними аерозольними інгаляторами. І я божеволію від думки, що йому може не вистачити тих аерозолів, що ми йому передавали раніше… А коли дорога знову буде відкрита, невідомо. Одна надія на ЗСУ. Ми всі чекаємо перемоги та мріємо про щасливий день, коли не треба буде нічого нікому передавати й можна буде не переживати за наших рідних.
* Теорію шести рукостискань висунули в 1969 році американські психологи Стенлі Мілгрем та Джеффрі Треверсом. Запропонована ними гіпотеза полягала в тому, що кожна людина опосередковано знайома з будь-яким іншим жителем планети через недовгий ланцюжок спільних знайомих. У середньому цей ланцюжок складається з шести осіб.
-preview.webp)
