Центр матері та дитини – допомога в умовах війни

Майбутні мами та жінки з новонародженими дітьми, що втрапили у скруту, – одна з найуразливіших категорій навіть у мирні часи. Таким жінкам допомагають у Херсонському соціальному центрі матері та дитини.

Як у центрі дбали про своїх підопічних в період окупації та, як живе заклад сьогодні, дізнавалася журналістка “Вгору” Ганна Щидловська.

Можливість розпочати нове життя

Херсонський соціальний центр матері та дитини створений у 2003 році. Його мета – запобігати ранньому сирітству через відмову матерів від дітей.

Керівниця Центру Олена Сковородка не без гордості розповідає, що на час відкриття це був перший заклад такого профілю в Україні. Сюди приїжджало чимало фахівців з інших областей переймати досвід.

За словами Олени, за рік до  центру потрапляють близько 20-24 родин. Хтось перебуває тут лише кілька місяців, хтось близько року. Деякі жінки затримуються  довше. Тут вони мають змогу жити на повному утриманні аж поки дитині не виповниться півтора року.

Інформацію про жінок, які мають ризик відмови від дитини, центр отримує з поліклінік, пологових будинків, центрів соціальних служб, де ведуть облік малозабезпечених сімей, одиноких мам.

Майбутня мама у своїй кімнаті в центрі

Жінок і дітей забезпечують продуктами,  засобами гігієни, памперсами для діточок, дитячим харчуванням. Підопічні отримують консультації лікарів, психологів, юристів. Жінок готують до подальшого самостійного життя. Навчають доглядати за дитиною, розподіляти харчові продукти, планувати бюджет та іншому, що необхідно людині для життя в соціумі.

Іноді до центру потрапляють зовсім молоді мами, які взагалі нічого не вміють, або жінки з дуже складними долями. Вони не просто живуть тут, а й багато працюють над собою, щоб, вийшовши звідси, жити повноцінним життям.

До речі, жінок, які залишають центр, йдуть не з порожніми руками. Вони можуть отримати коляску, ліжечко для дитини,  набір посуду. Тобто  розпочати життя на новому місці не з нуля.

Олена Сковородка розповідає ще одну дивовижну історію. До війни в центр потрапила безпритульна мама, яка мешкала десь на теплотрасі. Ця жінка, на ім'я Люба, не мала ані жодних документів, ані речей – взагалі нічого в неї не було. Життя її склалося так, що батьки сильно пиячили, а всі діти їхні розбрелись хто куди. Доля її братів і сестер невідома. Понад сім років жінка блукала по різних селах та містах. Іноді мала якісь підробітки. У Херсоні затрималася й знайшла собі пару – такого ж як вона сіромаху, від нього завагітніла. Вони  могли ночувати де завгодно. Як Люба потім розповідала, бувало, що й хліб сухий ховали, бо не знали, чи будуть завтра мати щось їстівне. Коли жінка почала народжувати, співмешканець, викликав їй швидку допомогу. Так вона потрапила до пологового будинку. І звідти – до Центру.

Як згадує Олена Сковородка, це була людина, яка нічого доброго в житті не бачила й чітко розуміла, що нікому не потрібна, і це на все життя. Вона усвідомлювала, що дитину в неї можуть забрати, розуміла причини, але дуже переживала.

Дівчата, які перебувають в центрі, потім виходять заміж. Є чимало прикладів, коли створюються гарні сім'ї. І дівчина, яка виросла в сім'ї алкоголіків, зустрівши нормального молодого чоловіка, розпочинає хороше повноцінне життя й забуває те, що з нею було раніше.

Любі наводили такі приклади. Запевняли, що все в її руках,  вона може знайти роботу, вести нормальний спосіб життя, винаймати житло й обіцяли всіляко допомагати. Зробили їй паспорт, відновили свідоцтво про народження. Навчили елементарних речей – дбати про гігієну, готувати й багато чого іншого. А вона  охоче вчилася всього й за час перебування в центрі дуже змінилася внутрішньо й зовні й почала знову довіряти людям.

Сьогодні жінка живе самостійно. Іноді дзвонить своїм опікунам з центру й надсилає фото та відео, щоб вони знали, з нею й дитиною все добре.

Робота в окупації й після звільнення

Олена з вікна побачила вибух в Чорнобаївському аеропорту й терміново зібралася на роботу. Маршрутки не ходили. Довелося ловити машину. Разом з бухгалтером вони почали ховати документи, зокрема, трудові книжки працівників.

Олена Сковородка наказала всім залишатися вдома, бо деякі співробітниці мали дітей. А сама вирішила, поки не ходить транспорт, житиме тут. 

Того вечора вона все ж поїхала додому, а наступного дня повернулася вже з речами. І жила разом зі своїм підопічними понад місяць, поки не відновився рух транспорту. Тоді вже на роботу почали виходити й чергові адміністратори.

Директорка центру Олена Сковородка на  робочому місці

За словами директорки, з початку війни життя центру наче призупинилося. Але трохи згодом, коли вже на Антонівському мосту тривали бої, прийшло усвідомлення, що треба налаштовуватися й планувати подальші дії в залежності від ситуації.

Вона згадує, як вперше побачила, що мимо центру проїжджає колона окупантів. Спершу йшла група зачистки з автоматами, а за ними їхали броньовики. До центру вони не наблизилися, а рушили до вулиці 200 років Херсона.

В цей нелегкий період центр матері та дитини всіляко підтримували небайдужі мешканці міста. Під опікою центру було 9 мам, вагітна жінка і 10 дітей.

Херсонці, які знали про центр й допомагали ще в мирні часи, приносили продукти, пральний порошок, дитяче харчування й памперси.

Упродовж двох перших місяців війни майже до кінця квітня центру дуже активно допомагали волонтери й громадські організації. Представники Червоного Хреста приїжджали, з хлібозаводу передавали хліб, з Суворовської районної ради передавали молочні продукти, молоко, консерви, крупи. Херсонська організація “Наш дім” – овочі, фрукти, консервацію. Весь час окупації заклад підтримували Антон Єфанов – тоді директор Херсонського міського центру соціальних служб і Наталія Краска – керівниця притулку для постраждалих від домашнього насильства. Вони об'єднали два заклади, поселивши у центрі матері та дитини жінок з притулку, і регулярно діставали й передавали для підопічних продукти, засоби гігієни, медикаменти й навіть одяг для мам і дітей.

Підопічна закладу

З кінця квітня волонтери перестали їздити й часто не відповідали на телефонні дзвінки. Містом ширилася інформація, що окупанти переслідують волонтерів та громадських активістів. Коли хтось все ж приїжджав, співробітники центру дотримувалися заходів безпеки, щоб не привертати увагу до себе й до волонтерів.

Коли ж ніхто вже не приїздив, забезпеченням центру займались виключно Антон з Наталею. Вони всіма можливими способами буквально роздобували необхідні продукти.

Довгий час співробітники намагалися приховувати від окупантів, що в закладі є люди.

Вікна в центрі тримали закритими, світло вмикали за необхідності. А як стало теплішати - дівчата почали виходити на вулицю, сушити на  повітрі дитячі речі та все інше. Керівниця намагалася слідкувати, щоб їх не помітили, якщо проїжджатиме вантажівка із "зетками", а окупанти часто їздили повз центр у бік сміттєзвалища. Моталися туди й назад.

Було страшно, що побачивши жінок з дітьми, окупанти їх можуть депортувати, і заселити сюди своїх людей.

Пізніше до центру почали навідуватися підозрілі особи, які цікавилися закладом. Одна відвідувачка одразу побігла сходами нагору, а на питання, що їй тут треба, заявила, мовляв, хоче допомогти дітям, книжку почитати чи щось таке. Показати документи вона відмовилася й натомість почала розпитувати, скільки тут перебуває дітей, скільки мам.

Потім приходив чоловік,  просив взяти його на роботу. Нав'язливо пропонував свої послуги, мовляв, може поміняти батарею, а сам зазирав у кожний куток і явно намагався щось розвідати. Такі випадки були не раз. Усіх сторонніх з території центру одразу виганяли. А в липні до закладу навідалися окупанти. На той момент всіх підопічних вдалося розселити. Хтось поїхав до родичів, для когось винаймали житло.

Коли завітали окупанти, Олена Миколаївна тільки но поїхала додому. В центрі залишався один співробітник. Він і розповів, як до закладу під'їхала автівка, з неї вийшов чоловік в цивільному, а інший у військовій формі залишився сидіти в машині. Дізнавшись, що керівниці центру на робочому місці немає, вони змусили співробітника зателефонувати їй зі свого номера.

Спочатку окупант розмовляв з Оленою спокійно і буцімто пропонував допомогу. Але коли вона відповіла, що центр нічого не потребує, тон його одразу змінився.

Після цієї розмови, Олена Сковородка зрозуміла. що час виїжджати. Зі співробітниками домовилися заздалегідь, якщо поїде, вони складуть графік чергувань, щоб центр не залишався без нагляду. Вона погодила з керівництвом свій виїзд, і виїхала до Одеси на дистанційну роботу. Повернулася майже одразу після деокупації, в грудні. А перша підопічна з'явилася в центрі на початку лютого. Раніше приймати жінок з дітьми було неможливо. У січні світла ще не було, а опалення не працювало через колаборантів, які з осені захопили приміщення дитячого садочка на території якого розміщено центр, і за відмову співпрацювати з ними, відрізали його від всіх комунікацій. Тож потрібно було підготувати центр до прийняття клієнтів.

Клієнтка центру на кухні

На сьогодні у центрі працюють всі чергові адміністратори, вони залишаються на ніч, адже заклад працює цілодобово. Відновила роботу й охоронна служба Кобра, в закладі є тривожна кнопка, встановлена протипожежна сигналізація. Наразі керівництво збирається придбати генератор, щоби бути готовими до аварійних відключень взимку.

За словами Олени, в пріоритеті досі є мами з дітками та вагітні жінки. Але надалі в приміщенні центру готуються  надавати тимчасовий прихисток людям після деокупації лівобережжя.

Як в Херсоні допомагають жінкам, постраждалим від домашнього насильства читайте в матеріалі.

Про роботу центру соціальних служб можна дізнатися тут.