Коробка ялинкових прикрас, або передноворіччя у Посад-Покровському

Немолоді вже тато й мама встановлюють зелену пахучу сосну в кутку тимчасового будиночка. Від наших сімейних дебатів про те, яким боком краще повернути дерево “на хату”, не витримує навіть філософськи налаштована кішка Фіма і вискакує надвір. Фіма приблудилася до моїх батьків кволим худим кошеням у ніч, коли в Одесі обстріляли Спасо-Преображенський собор. Тому й ім’я у неї одеське. Це перша новорічна ялинка у її житті. І перша для моєї сім’ї – з початку повномасштабного вторгнення.

Цьогоріч наша родина нарешті зібралася разом на свята, і ми налаштовані святкувати майже як колись. Тим паче, що серед шматків обваленої стелі літньої кухні, уламків потрощеного вибухами посуду вціліла коробка з ялинковими прикрасами. Тими, що з дитинства. Тут є скляні кульки, які татів двоюрідний брат привозив нам із теребовлянської фабрики, ще коли я “під стіл пішки ходила”. Якимось дивом вижили мої улюблені голуба бурулька і рожева шишка. Мама дбайливо витирає пил з трохи потьмянілих і місцями подряпаних, але таких дорогих серцю іграшок.

Багато побилося, – каже вона, перебираючи “скарби” серед обривків старих газет.

Ми багато втратили через війну. Посад-Покровське дев’ять місяців було на лінії фронту. Наш будинок згорів через потрапляння ворожого снаряду. Як і гараж, і батьківський магазин. У будинку згоріли і сімейні цінності: чорно-білі фото не одного покоління нашої рідні, вишиті картини і сорочки, бібліотека історичних книг і поетичних збірок… Тому розкопати ці ялинкові прикраси для нас – ніби віднайти частину себе

Особливо тепер, коли з одного боку рідна Херсонщина нищиться щодня обстрілами, а з іншого – рідне село змінюється до невпізнаваності через відбудову. Зникають старі будинки та паркани, то тут, то там виростають нові стіни з білих блоків. Влітку знесли будівлю дитячого садка, котру колись будував мій тато, і в підвалі якого ховалися мої односельці у перші тижні приходу на херсонську землю росіян. Зникли рештки школи та будинку культури. Того самого клубу, куди суботами не одне покоління моїх земляків бігало на дискотеки, а за його стінами вперше цілувалися, курили, влаштовували бійки. 

Навіть їдучи своєю ж вулицею я ледь впізнаю її. Тут постелили новий асфальт, хоча з приходом дощів і туманів будівельна техніка густо встелила його грязюкою. Влітку село тонуло у пилюці, зараз ноги та колеса місять багнюку. Ми живемо як на будівельному майданчику. Попри це, чимало моїх односельців, у яких зруйноване житло, влаштували свій побут у тимчасових будиночках, вцілілих сараях або гаражах. В евакуації у більшості з нас були цивілізованіші умови. Чому ж люди повертаються на руїни, від яких і лінія фронту недалеко? 

Пам’ятаю, як перебуваючи на заході України, мої батьки чекали повернення в Посад-Покровське, мов хворий, що жде виписки з лікарні. Вдома і стіни лікують. Навіть якщо вони обвуглені від пожарищ, а нові лише будуються, і невідомо, коли можна буде жити у відновленій хаті. Бо хочеться додому. Бо серед мотлоху й уламків ждуть уцілілі ялинкові іграшки.

Я вішаю на соснову гілку останню прикрасу, вмикаю гірлянди та запалюю свічки. За вікном туман, грязюка, десь звіддаля долинає гуркіт снарядів. Це лише перший тиждень після повернення ти напружуєшся від того гупання. Потім звикаєш, як до гавкоту собаки чи криків півня. І готуєшся святкувати з сім’єю Різдво й Новий рік. У тимчасовому будиночку в херсонському селі, за кілька десятків кілометрів від лінії фронту. Звісно, гірлянди не горітимуть до ночі, щоб який дрон, бува, не залетів на вогник. Однак зараз, наче мала дитина, я тішуся відблискам вогнів у старому потьмянілому склі й очах рудої кішки.