Від смертельної хвороби до створення пісень: історія однієї херсонки

Від смертельної хвороби до створення пісень: історія однієї херсонки

"Те, що нас не вбиває - робить нас сильнішими," - колись сказав німецький філософ Ніцше. Ця цитата гарно ілюструє історію херсонської співачки, яка розпочала свій творчий шлях після важкої хвороби.

Оля Мельохіна жила звичайним життям, працювала вчителькою української мови та разом із чоловіком виховувала сина. Радісна звістка про очікування другої дитини надихнула її на майстрування ляльок для майбутньої донечки. Та після пологів жінка дізналася, що хвора на лейкемію. Вона мужньо боролася за життя, разом із нею страждала вся родина.

Подолавши хворобу, Оля опублікувала перший кліп на свою пісню “Покой” . А нещодавно вийшла друга пісня - “Знаешь”.

- Олю, а коли ви написали першу пісню?

- Взагалі першу - у 12 років. Закохалася в одного хлопчика, а він подобався ще й моїй подружці, якій він віддав перевагу. Я написала для подруги пісню. Ми досі згадуємо з нею цю історію зі сміхом. Пісня для мене – спосіб вираження емоцій. А серйозно почала займатися музикою, коли мій чоловік подарував на Новий рік синтезатор, про який я мріяла дуже давно. Ще дуже хотіла показати людям мої пісні. Але не мала досвіду аранжування, знімання кліпів, тому спочатку обрала найпростішу для виконання пісню – «Покой». Тепер наважилася на більш складну.

- Скільки часу у вас пішло на «Знаешь»?

- Написала за один вечір, прийшла і - емоції просто вилилися у слова й музику. А на створення пішло дуже багато часу. Ціла команда залучена у тому, щоб вийшла одна пісня. Хотіла видати ще минулої осені, але вніс правки коронавірус. Хлопчик, який займається аранжуванням, захворів, вся його сім’я перехворіла. Тому час трошки затягнувся, минуло пів року, напевно. А потім над піснею працював ще й відеограф.

- Ви спочатку пишете вірші, а потім музику, чи навпаки?

- Частіше за все текст. Я навчалася у музичній школі й вокалу, і грі на фортепіано. Для мене просто сісти за інструмент і вже за 3 хвилини написати музику. Але буває, спочатку з’являється у голові мелодія, і я можу декілька днів її наспівувати. А потім сідаю за клавіші, і з мелодії зароджується пісня.

- Ви єдина в сім’ї захоплюєтеся музикою?

- Ні. У мене дуже творчий чоловік: працює із металом, робить дуже класні штуки. Ще він грає на гітарі. Діти в мене теж співають, виступають у церковному хорі. А тато майстерно шиє сумки зі шкіри, куртки, спідниці тощо. І рідний братик у дитинстві теж писав вірші.

- Ви співаєте під ім’ям «Лола Мельохіна». Звідки він?

- У житті був довгий період, коли хотіла поїхати до Америки (там живе брат чоловіка). І шукала європейський або американський аналог імені «Оля». Знайшла варіант «Лола», він мені сподобався, я вирішила працювати під таким псевдонімом.

- Які у вас були переломні моменти/періоди життя?

- Перший – народження дітей. Коли завагітніла, мене потягнуло до творчості. За синочком почала майструвати з полімерної глини всілякі аксесуари і продавати їх в університеті. Коли завагітніла донечкою Полінкою, побачила ляльок у стилі «Тільда». Мені дуже вони сподобались, я вирішила таку пошити для Полінки. Коли вдома вдавалося залишитися наодинці, замість відпочинку почала шити ляльки.

Другий переломний момент – хвороба. Був дуже великий стрес. Це така штука, яка поділила життя на ДО і ПІСЛЯ. До цього в мене була робота, сім’я, дуже багато всього, а в один момент я опинилася одна. Рік у лікарні. Потім ще рік - у батьків, у кімнаті з швейною машинкою. Це була татова машинка, він у мене шив усе життя. І я продовжила шити на ній ляльок.

- Чому жили не з власною родиною, а з батьками?

- Після хіміотерапії випало волосся. Не хотіла, щоб чоловік мене бачив такою, тому ще рік жила у батьків. Він до мене приходив, але бачив мене тільки тоді, коли я була у хустиночці. Якось він випадково зайшов до кімнати, коли я була з непокритою головою, я занервувала, почала кричати, виганяти його... Зараз розумію, це було не дуже добре, бо чоловік мене любив такою, якою я була. Він із тих людей, які тримають усе в собі, та я бачила, як йому теж важко. Він молодець, став для мене справжньою підтримкою і досі старається відгородити від усіх проблем. Проте на той момент мені було просто страшно.

- Як діти пережили розлуку з вами?

- Син був у моїх батьків, ходив у дитсадок, а з 5-місячною крихіткою сидів чоловік. І тільки мій батько працював, щоб прогодувати дві родини. Сину, Стасику, на час моєї хвороби було 5 років. Йому було складно це все пережити, траплялись нервові зриви, доводилося звертатися до невропатолога. Пам’ятаю, якось він попросив мені зняти хустку “покажи хоча б чубчик”. Я відповіла: “а немає чубчика.” І тоді довелося йому все пояснювати.

З донечкою простіше, вона майже нічого не пам’ятає про той час. Тільки мені досі боляче згадувати, як повернувшись з чергової хімії, без волосся, з деформованим від гормонів тілом, хотіла її взяти на руки, а вона мене не впізнала, розплакалася і відмовилася йти до мене.

- Як хвороба вас змінила?

- Зміцнила. До хвороби я була «амебна», мамина і татова донечка. Потім вийшла заміж і була за широкою спиною чоловіка. Захворівши, почала більше розуміти інших. Коли була здорова, все було добре, я дивилася на людей і не могла зрозуміти їх проблеми. Хвороба допомогла більше думати про інших, про свою сім’ю, а також про себе. І характер вона дуже-дуже зміцнила.

Хоча… Ще більше мене зміцнила аварія.

- Що ж сталося?

- Під колеса моєї машини кинулася жіночка. Це було жахіття. Ми відвезли її у лікарню, підлікували, наразі вона жива-здорова, все у неї добре. Але тоді… Саме у той день я написала “Знаешь”. І ще кілька місяців боялася сідати за кермо. Але згодом стала їздити краще, стала уважнішою і більш впевненою. Влітку буде два роки, як я за кермом.

- А ваш найкращий день, наприклад, за останні 5 років?

- Напевно, коли ми знімали мій перший кліп, він був дуже яскравий. Хоча ні, - коли вперше за 5 років потрапила на море! Я його дуже люблю, та через хворобу не можна було там відпочивати. Коли організм трішки прийшов до тями, мені дозволили поїхати на море за умови перебувати на повітрі лише зранку та ввечері. Ми поїхали всією сім’єю. Коли я побачила море знову, відчула запах – оце й був найкращий день. Взагалі, у мене кожен день класний, але відчуття тоді були просто неймовірні.

- Як ще морально відпочиваєте?

- Будь-яке моральне знесилення лікує сім’я. Буває, їду додому в машині й думаю: «Все, зараз приїду, буду дуже зла, тож скажу всім, щоб мене не чіпали і ляжу спати». А вдома на мене дивляться оченятка: «Мамо, ходімо гратися» … Втоми як і не було.

- Чи є інші хобі, окрім музики та ляльок, чим займаєтеся у вільний час?

- Дуже люблю готувати (краще виходить щось таке солоненьке). Ще є Інстаграм. Я дуже люблю робити контент, фото/відео, знімати, монтувати. Дуже багато часу витрачаю на це. Починала з ляльок, коли регулярно постила їх – монетизувала свій блог, замовляла рекламу і був приріст підписників (їх в Інстаграмі наразі 6 тисяч). Зараз у мене немає чіткої теми блогу, перебуваю в пошуку нових ідей. Тож є як підписки, так і відписки.

Суботній ранок, наприклад, починається з того, що заварюю каву, знімаю у сторіс і готую сніданок для дітей – млинці.

Віднедавна ще почала викладати англійську мову в дитячому розвивальному центрі для маленьких діточок.

А щодо вільного часу, - чесно, не пам’ятаю, коли востаннє він у мене був. Я працюю у школі, потім можу поїхати додому, де також треба щось робити, шити, наприклад. Наразі в мене є замовлення на маски для обличчя. Ну, і ніхто не скасовував домашні справи. Тобто дуже щільний графік. Іноді хочеться просто поспілкуватися з подружкою, випити кави. Мабуть, ось це для мене найкращий вільний час. А лежати на дивані дивитись серіали - не моє, це дратує. У мене навіть відпочинок має бути трошки активний.

- Як вдається поєднувати музичну кар'єру/роботу і виховання дітей?

- Дійсно, доволі важко правильно розподіляти свій час між роботою, сім’єю, материнськими обов’язками. Та зараз є садочки, школи, групи подовженого дня... ще бабусі, дідусі, це така велика допомога!

А діти для мене – величезний стимул! Вони найперші мої фанати. Це дуже мотивує. І все найвеселіше, радісне у мене пов’язане саме з дітками. На днях Полінка їла яблуко, а потім підходить до мене дуже здивованою, показує серцевину і каже: «Мам, я знайшла нірки яблуневих кісточок»! Уявіть лише, - «нірки яблуневих кісточок» (сміється).

- Ви плануєте ще дітей?

- Я завжди хотіла трьох, але після хвороби це небезпечно для мого здоров’я. Та у мене є Стас і Полінка, це мене влаштовує.

- Яка ваша найсильніша якість?

- Вміння налагоджувати стосунки й пробачати людям. Я йшла до цього дуже довго. У мене зараз такий девіз: якщо мені не подобається, як поводиться людина, спершу намагаюся її виправдати, а потім робити якісь висновки.

- Що з минулого змінили б у своєму житті, якби була така можливість?

- Я б поїхала навчатися до Києва. Батьки боялися мене відпустити. І це єдине, що я б хотіла змінити. Вважаю, що навчання в Києві вплинуло б на мою кар’єру і взагалі на життя.

Ще, раніше активно займалася спортом, проходила дуже багато марафонів. Цього наразі не вистачає. Після хвороби дозволяю собі лише невелике фізичне навантаження.

- Якби запропонували займатися чимось одним, але все життя, що б вибрали?

- Я теж задавала собі це питання. У мене в Інстаграм написано «училка, которая шьет куклы, училка за машинкой» (сміється). І це правда. Все у мене поєднано, хоча в душі я все ж таки більше музикант. Якби відкинути ляльки – я б без них прожила, забрати в мене школу – я б зраділа (сміється), але без музики прожити не змогла б.

Фото з архіву Ольги Мельохіної

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини