“Страшно було оглядатися…” – як переживають війну та окупацію діти Херсонщини

Чотирнадцятилітні підлітки Андрій і Олег – друзі та однокласники з Херсонщини. Жили вони в сусідніх селах, не дуже далеко від міста, але обоє були змушені разом зі своїми родинами втікати з окупації. 

Андрій ще в червні опинився на підконтрольній Україні території, а Олег виїхав майже на два місяці пізніше. До великої радості хлопчаків їхні матусі для подальшого проживання обрали одне місто. Тепер друзі можуть спілкуватися не тільки в інтернеті. І це сьогодні для них подарунок, адже хлопці добряче натерпілися.

Ось що вони розповідають про своє переживання війни та окупації.

Олег

Коли вночі прокинувся від гуркоту, подумав — то гроза. Але мама вранці сказала, що на нас напала росія. З усіх боків гучно бахкало,  було незрозуміло, чи то близько до нашого села — чи не дуже. Мама була налякана. Нас із сестрою та сусідськими дітьми дорослі сховали в підвалі. Я не дуже боявся, а моїй меншій сестрі лише 8 років, від страху вона плакала. Так ми потім і жили, час від часу ховаючись у підвалі. Спочатку сиділи там по кілька годин щодня. Але страшно було  перші три місяці, а потім якось призвичаїлися. 

Андрій

Пам'ятаю, прокинувся близько восьмої ранку, зазирнув у телефон і побачив у шкільному чаті сотні повідомлень. Здивувався, що їх так багато, увійшов, а там  пишуть про війну. У  голові не вкладалося, що це може бути правдою, спершу подумав про якийсь жарт. Але на Ютубі теж обговорювали війну. Потім почув щось схоже на вибухи, тоді батько й сказав, що почалася війна. Але я зміг усвідомити це лише десь через тиждень. 

А до підвалу ми не спускалися, хоча батько в перший же день відніс туди матраци, ковдри й бочку з водою. Він пояснив: бої йдуть не дуже близько, тож ми поки у безпеці. А його рідній сестрі, моїй тітці та хрещеній, не пощастило. По Їхньому селищу їздили російські танки, і була така стрілянина, що вони тижнями з підвалу не вилазили. 

Олег

У нас часто зникав інтернет і зв'язок, але не через пошкодження, – окупанти його глушили. Мама з вітчимом дуже нервували, коли не могли зателефонувати родичам.  А після захоплення телевежі в Херсоні по тєлєку стали показувати лише російське.  По селу почали ходити російські солдати з перевірками. Приходили й до нас. Дивилися документи, оглядали двір, сарай, гараж мого вітчима. Було вкрай неприємно. Та, на щастя, вони ні до чого не причепилися й пішли.

Андрій

А я тоді окупантів узагалі не бачив. До нашої хати вони припхалися вже після того, як ми з мамою поїхали. Батько потім телефоном розповідав, що сусідам поламали ворота. 

Гуляв я лише у дворі  та іноді біля хати з сусідським хлопцем.  Батьки нікуди мене не пускали. 

Мама час від часу їздила в Херсон до моєї старшої сестри й бачила по дорозі страшні речі. Розповідала про ворожі танки й блокпости, про обстріляні машини, про солдатів з автоматами, які ходять скрізь, як в себе вдома.

Але я якось не зосереджувався на цьому. Тоді мене захопила музика. Чесно кажучи, інколи я ігнорував дистанційне навчання і цілими днями створював різні композиції в комп'ютерній програмі для музикантів, яка працює без інтернету. Це наше з Олегом хобі. Ми часто обмінювалися готовими треками, вчилися робити їх кращими. А ще обговорювали, де й коли гучніше бахкало, іноді Олег мені скидав якісь новини. Сам я новин не читав, дізнавався про все найчастіше з розмов батьків.

А ще я дуже багато спав. Мама думала, що це така захисна реакція, бо вона теж весь час хотіла спати, коли втрачала зв'язок з моєю сестрою. 

Олег

Я теж сидів удома, гуляти не виходив, хіба що подихати свіжим повітрям та коли допомагав мамі по господарству. Друзі мої всі повиїжджали. Тому багато часу проводив у інтернеті, грав у комп'ютерні ігри, створювали з Андрієм музику. Мабуть, завдяки цьому я й почувався більш-менш нормально, хоч і залишалося відчуття страху, бо поряд завжди були російські військові та лунали вибухи…

Андрій

Пам'ятаю, якось ввечері сидів у навушниках за ноутом і робив новий біт – це такий коротенький музичний трек. У вухах – музика, і раптом щось як загримить.  Пізніше зрозумів зі слів батька, то був виліт  ракет чи снарядів з території сусіднього села, де засіли орки. Мама теж добряче перелякалася, ми вже збиралися до підвалу, але батько заспокоїв. Сказав, що летіло не в наш бік, і можемо поки залишатися вдома, небезпеки для нас немає. Пізніше ми вже розрізняли прильоти й вильоти. Але тоді я дуже налякався.  

Взагалі бахкало  дуже часто. Нерідко я прокидався від цього вночі. Коли гриміло сильніше, боявся, що це десь поблизу, і що ми всі можемо загинути.

Олег

Ми з часом більш-менш звикли до цього всього, але влітку стало набагато гучніше. Особливо в серпні. Якось гримнуло так, що наш дім весь аж затрясся. Після цього мама терміново вирішила виїжджати. 

Андрій тоді вже перебрався зі своїми на підконтрольну. Агітував і мене, бо я розповідав йому, що в нас є родичі в тому ж місті, де вони оселилися. Та я й сам сподівався, що скоро туди переїдемо.

Та поїздку кілька разів відкладали, батьки довго шукали водія, який би не дуже багато грошей взяв за перевезення. І все ж навіть з мінімальною вартістю проїзду  батькам довелося викласти 10 тисяч гривень, адже нас було четверо. 

Коли ми нарешті поїхали та дісталися до блокпоста поблизу Василівки. Далі нас окупанти не пропустили. Кілька днів ми змушені були розвертатися та їхати ночувати до дитячого садка в сусіднє село. А вранці поверталися на дорогу й стояли в колоні до пізнього вечора. Хоч на “сухом'ятці” не сиділи. Батьки потоваришували з однією сім'єю з колони та разом готували їжу на маленькій плитці прямо посеред поля. А продукти купували на місцевому базарчику.

На четвертий день дитсадок був переповнений, і нам довелося ночувати в машині. Душно, незручно,  але нічого не поробиш. Добре, що наступного дня нам дали дорогу. Але щойно від'їхали від блокпоста, хтось почав стріляти. Навіщо й куди – не знаю, оглядатися було страшно. 

Андрій 

Ми планували виїхати ще в травні, але моя сестра довго вагалася. А мама після новин про Бучу весь час боялася, що до нас додому можуть прийти такі ж озвірілі орки. А ще вона переживала, щоб я міг навчатися за українською програмою. 

Нарешті, в середині червня ми зібралися. Їхали великим автобусом. Там було повно людей і тварин. Через спеку не було чим дихати. Просувалися, капець, як повільно, бо дорогою було повно блокпостів. На одному з них, у Василівці, нас затримали,  правда лише на день. Ночувати довелося в автобусі. Заснути не зміг, бо увечері та вночі десь поблизу лунали автоматні черги. 

А наступного дня вирушили далі. Їхали серед полів, кривою і розмитою дощами стежкою. Це була сіра зона. Автобус весь час трясся й буксував. Я все чекав, коли перекинемося… Та все ж дісталися до Запоріжжя. А там змогли дихати вільно.

Олег

Коли ми доїхали до першого українського поста і почули вигук "Слава Україні!", плакали всі – і мама, і вітчим, і ми з сестрою. А в Запоріжжі було повно волонтерів, нас нормально нагодували, допомогли з усім необхідним і влаштували на ночівлю. Але найбільша  радість була з того, що ми на вільній землі.

Андрій

Так, я теж таке пам'ятаю. Це було полегшення.

У Запоріжжі ми пробули два дні, поки вирішили, куди їхати далі й шукали житло. А потім, коли вже заселилися на новому місці, довго відсипалися. Нас якийсь час ще хитало після дороги, а мама помітила, що в мене трясуться руки. Я місяць пив заспокійливе, поки все минулося. 

Раніше такого зі мною не бувало. 

А сирен я взагалі не боюся.  

Навіть коли ми одного разу опинилися там, де літали шахіди, страшно мені не було. У порівнянні з тим, як ми жили вдома, тут нормально.

Олег

А в районі, де я живу, сирен майже не чутно.  Про тривоги тільки з інтернету дізнаєшся. Тож спокійно. Ще й Андрюха тут.  Ми можемо запросто поїхати один до одного в гості. Та й інтернет завжди є. Усе б нічого, та я дуже сумую за домом і за своїми друзями з села. Без них мені все ж якось самотньо. 

Батьки сказали, щойно Херсон звільнять, ми одразу повернемося. І я дуже цього чекаю, хочу всіх рідних і друзів побачити та обійняти.

Андрій

А я дуже скучив за батьком. Коли  є зв'язок, ми спілкуємося телефоном, але це все одно не те. Ми з татом не звикли базікати, проте вдома по господарству все робили разом. І мені цього не вистачає. Не вистачає нашого дому, двору, собаки й кота – якогось звичного життя. А ще не вистачає моєї окремої кімнати,  вільного простору, бо живемо зараз із мамою і сестрою трохи тіснувато. Хотілося, щоб війна скоріше закінчилися. Зрозуміло, нашою перемогою. І хотілося, щоб люди стали добрішими один до одного. 

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини