Григорій Миколайович Янченко: “Я не легенда”

Відомий український волонтер, Почесний громадянин Херсона, Лицар ордену «Народний Герой України»... Все правильно, але до біса офіціоз, для херсонців Григорій Янченко був і залишається просто дядею Гришею, таким близьким, рідним і потрібним. І не важливо, що має він дуже поважний вік (75 років), що пересувається на інвалідному візку, енергії в нього вистачить на десятьох молодих і здорових. До початку повномасштабного вторгнення російських загарбників він зібрав для ЗСУ 4 млн грн, і 600 тисяч — вже в окупації, просто на очах у загарбників.

“Бери свій візок, відро, прапорці — і вперед”

Волонтерська діяльність дяді Гриші почалася з простого бажання допомогти українській армії у 2014-му, але як це зробити, він не знав. Підказала дружина, нині вже покійна: “Якщо не можеш нічим допомогти, бери свій візок, відро, прапорці — і вперед, збирай гроші на допомогу”. Григорій Миколайович цією порадою скористався і не тільки збирав пожертви, а й сам регулярно їздив до бійців на передову.

Після поїздки на Чонгар у березні 2014-го одна людина поцікавилася у волонтера-початківця, чи не візьметься він відвезти для військових 600 банок тушкованки. Дядя Гриша вважає, що саме з цієї тушкованки й почалася вся його волонтерська діяльність:

Цікаво, серед багатьох справ, на які збирав кошти дядя Гриша, були й буржуйки. Дізнавшись, що Медіаплатформа “Вгору” зараз збирає кошти на виготовлення буржуйок для військових, Григорій Миколайович схвалив цю ідею, бо насувається зима, холодна пора року, та розповів, що й сам також збирає гроші та на буржуйки, і на газові конвектори, і на електричні нагрівачі — все це дуже потрібно нашим захисникам, зокрема, така потреба зараз є у військових на Миколаївському напрямку.

“Виїжджав, як на мінне поле”

Окупація не змінила способу життя дяді Гриші. Він продовжував їздити по місту на електричному візку та збирати гроші на ЗСУ. Щобільше — вмикав українську музику, народні й патріотичні пісні, гімн України. За волонтера у блакитному десантному береті, який з українським прапором безстрашно пересувався містом, перехвилювалося тоді безліч людей. Але він не полишив своїх справ. Каже, що одяг, в якому херсонці звикли його бачити, спонукав продовжувати робити, те, що він  робив упродовж 8 років. А часом він навіть свідомо провокував ворога. 3 липня, на свій день народження, змінив тільняшку на білу вишиванку з червоною вишивкою, а на День Незалежності 24 серпня виїжджав у червоно-чорній вишиванці. І все це — в окупованому місті, де наявність жовто-блакитної стрічки вже несла людині загрозу. Дядя Гриша зізнається, що кожного ранку виїжджав на свій маршрут, як на мінне поле, тому ще не знав, чи повернеться ввечері додому.

Найнеприємніше було те, що херсонські колаборанти примушували його припинити діяльність, вимкнути музику, але він вимоги недолугих зрадників ігнорував, і з його колонки продовжували лунати українські пісні та гімн. Волонтер вважає, що патріотичним “музичним супроводом” морально підтримував херсонців. Щобільше, почувши пісні, люди готувалися до зустрічі й, коли він проїжджав через торгові ряди на ринку, кожен кидав у скарбничку гроші.

Та найбільше вразило дядю Гришу, що дуже часто до нього підходили люди поважного віку, років 70-80, кидали в скарбничку свої 20-50 гривень і обов’язково казали: “Григорію Миколайовичу, будь ласка, передай нашим військовим для допомоги”.

Ті гроші, які дяді Гриші скидали у відерце, він потім надсилав волонтерам у Запоріжжя і Збараж Закарпатської області — тим, які могли по можливості виїжджати на Схід до наших бійців і допомагати тим, чого вони потребували.

“Дєдушка, ви катаєтесь паследніє дні...”

З боку колаборантів було дуже багато погроз, але остання, яка і змусила товаришів легендарного волонтера терміново вивезти його з окупованого міста, пролунала вже з вуст російського фсб-шника.

Товариш дяді Гриші одразу сховав його у своїй порожній квартирі, а вже в понеділок одвіз волонтера в порт, звідти катером на лівий берег, а там вже на автобус — і на Запоріжжя. Але без переживань ця вимушена подорож не обійшлася.

Орки перевіряли автобус ретельно і часто, і на останньому блок-пості у Василівці  таки знайшли привід до чогось прискіпатися: чи то знайшли якісь неточності, чи то у водія було недостатньо документів для проїзду, і написали на лобовому склі: “Домой”.

Але водій зміг розв'язати проблему: знайшов іншого орка, про щось із ним переговорив, можливо, гроші запропонував, і той дозволив проїхати далі. Лише у Запоріжжі, у повній безпеці, у дяді Гриші відлягло від серця...

Серед своїх

19 вересня запорізькі волонтери зустрічали свого херсонського колегу з плакатами й словами: “Григорію Миколайовичу, ми на вас чекаємо”. Добрі знайомі, з якими дядя Гриша спілкується десь років 6-7 і часто зустрічався на лінії фронту, на передовій, одразу взяли херсонського волонтера під своє крило, адже він приїхав зовсім без речей, а телефон і ноутбук не можна було брати через перевірки на блок-постах. Дістали все, що було потрібно йому для роботи: і берет, і тільняшку. І прихистили у себе — у волонтерському центрі “Солдатський привал”. “Я житель міста Херсона, але у вигнанні,” — так Григорій Янченко описує свій статус. І так само, як у Херсоні, він продовжує збирати кошти для ЗСУ, тільки у Запоріжжі, і каже, що працює тут доволі плідно і добре.

Дуже приємно, що Григорія Янченка люблять і шанують не тільки херсонці, він приїздив і до Миколаєва, бо військові хотіли його бачити, його запрошували і в Київ для інтерв’ю на телебаченні. Про нього навіть в Англії знають — англієць, який давав коментар до сюжету, дякував і дяді Гриші, і всім українцям за нашу боротьбу проти Росії. Та й прості кияни  його впізнають.

Дядя Гриша не тільки збором коштів наближає нашу перемогу — він став одним із символів нескореного Херсону і незламності духу мешканців окупованого міста. Григорій Миколайович каже, що при зустрічах його часто називають легендою Херсона, але з таким визначенням своєї персони він не згоден:

І, маючи нагоду, волонтер дякує за допомогу для наших військових і всім херсонцям, і всім запоріжцям, які теж вносили свій посильний вклад для нашої перемоги.

А ще дядя Гриша впевнений, що звільнення Херсона вже не за горами, він розмовляв з нашими військовими та каже, що вони вже дуже близько. І, звісно, своїм оптимізмом він хоче поділитися з херсонцями: