Олександр Корняков: «Дуже хочеться зняти, як піднімуть над Херсоном український прапор»

Більшість подій в окупованому Херсоні наші читачі бачили очима фотокореспондента Медіаплатформи «Вгору» Олександра Корнякова. Він знімав і протистояння на мітингах, і будні окупованого міста, і російських військових, що наводнили Херсон. Він завжди у центрі подій, має активну громадянську позицію.

Тож перебуваючи в окупації, вирішив дочекатися звільнення, зустріти українські війська і зробити історичні знімки. Але склалося так, що виїхати все ж довелося.

Тепер Олександр вже у безпеці, йому вдалося покинути Херсон, але понад 6 тижнів фотокореспондент ховався від окупантської влади, яка проявила цікавість до нього.

- Олександре, ви навіть в окупації залишилися відданим своїй справі...

- Окрім останніх 6 тижнів «під замком», намагався працювати. Але часто можливості фотографувати не було. Наприклад,  весь березень  знімав на мітингах, а у квітні майже нічого не робив. Тоді почалися викрадання людей, і дівчата з нашого видання просили мене бути обережним. Я розумів,  якщо мене затримають, то й до них можуть дістатися, хвилювався, доки вони не виїхали. А в травні почав потихеньку думати, як можна непомітно знімати на телефон. Можна сказати, розробляв свою методику прихованої зйомки, і вже у травні-червні щодня ходив по місту та робив щонайменше кілька  фотографій.

- Страшно було?

- Так, страшно, особливо під час мітингів, але щось усередині змушувало мене йти, я розумів, все це треба фіксувати. Щодня — внутрішній екстрим аж поки додому не зайдеш. Вдома видихнув — і трошки заспокоївся. І кожного дня чекаєш, що тебе заберуть, спати лягав напівроздягненим. Я, звісно, намагався бути непомітним, одягав шапку, капюшон, але херсонці все одно мене впізнавали. Найвідчайдушніші та найбезстрашніші стояли на мітингах у перших  лавах, а ти виходиш  на кілька метрів поперед них та ще й з фотоапаратом. Я хоч і брав стареньку камеру, бо нову техніку шкода було (а як заберуть, розіб'ють?), але все одно вона велика, видно, що ти ведеш зйомку. Знаю, я дуже «світився», бачив, як росгвардійці вели за мною відеокамерою, коли я рухався. Небезпека була не тільки в тому, що ти знімаєш як журналіст, а й в тому, що в тобі могли побачити «агента СБУ», організатора мітингів. Вони всіх звинувачували у цьому. А методи в росіян  — садистські.

- Спілкувався із тими, хто до них потрапляв?

- З десятками таких людей. Я думаю, статистика затриманих херсонців дуже неточна, значно применшена, бо багатьох із тих, з ким я спілкувався, родичі не шукали, жодної інформації у соцмережах не оприлюднювали. Вони знали, що їхніх близьких забрали, ходили дізнаватися десь про них, сподівалися, що можна їм щось передати, і чекали. Одних відпускали в день затримання, інших - ув’язнювали  надовше, але всі розповідають майже одне й те саме.

Якщо узагальнити, то перше, що вони роблять – б'ють. Чи то мають якісь конкретні звинувачення, наприклад у проукраїнській позиції, чи то просто взяли людину з вулиці, сподіваючись щось дізнатися, чи тобі просто пропонують співпрацю — методи одні й ті самі: б'ють, потім розмовляють, знову б'ють, закривають у камери. Після побиття починають працювати фсб-шники – звинувачують в якихось діях, як у нас кажуть, «беруть на понт», показують фотографії та запитують, чи знаєте ви когось, а чи це не ви? Людина, звичайно, не зізнається, бо це не вона. Тоді катують. Можуть підключати до так званого «електричного стільця» – роздягають, підводять два електроди до тіла... Дуже  тиснуть емоційно, загрожують, що зґвалтують, живим не випустять, намагаються схилити до співпраці. Кілька людей мені розповідали, що з мітингів забирали росгвардійці — били, над вухом стріляли, потім з мішком на голові вивозили кудись, давали команду 10 хвилин стояти, а самі від’їжджали. Знімає людина мішок і бачить, що стоїть, наприклад, на набережній...

Росіяни мають різні структури: і росгвардія, і фсб, і поліція, і днрівці. Кажуть, найжорстокіші — це днрівці та ті поліцаї, які перейшли на бік росії. Атошників, військових, поліцейських, сбушників, навіть колишніх, вони просто забивали, дехто вмирав від  травм.

- Особистий досвід спілкування з орками був?

- Кілька разів перевіряли мої документи, один раз - сумку. Якось йшов вулицею, позаду  зупинився їхній «Тигр», запитали, як кудись проїхати, — відповів, що не знаю. Більше спілкуватися, слава Богу, не довелося. Намагався їх уникати і за можливості обходити всі блокпости у місті, на Острів взагалі не їздив, щоб не потрапити під перевірку документів, не дивився в їхній бік, щоб не привертати уваги. Є солдати брудні й обірвані — а є екіпіровані «під зав'язку», незрозуміло, що це за війська, що у них в головах... Він тобі на вулиці може навіть посміхатися, а за п'ять хвилин — побити.

- І все одно знімав на вулицях, можна сказати, у них під носом...

- Насправді не дуже багато знімав, бо будь-який телефон у руці привертає увагу. Бачив, коли у людей перевіряли телефони, і два випадки, коли орки змусили видалити зроблені фото — добре, що хоч телефони не забрали. Один раз — коли біля Центрального ринку російську гуманітарку роздавали. Я зняв приховано, а чоловік фотографував відкрито, і до нього підійшли... Інший випадок — на зупинці біля Центрального ринку стояла цивільна машина з маркуванням «Z», поруч чоловік з автоматом її охороняє — він так красувався перед дівчатами на зупинці, так крутився-крутився, і дві жінки його сфотографували. Він одразу підійшов і в грубій формі змусив при ньому видалити фото.

Але не тільки в росіянах була проблема — багато ватників дивилися на мене скоса. Тому, що і зі стремоусовим, і з булюком, і з цілою купою інших людей маю дуже давні негативні взаємини. Зі стремоусовим — у суді, а булюк змушений був публічно попросити вибачення за сказане. До речі, булюк завжди демонстрував свою показну українськість, але якось «зірвався». Це було у 2016-му,  ми готували фотовиставку до Дня Незалежності в облраді  навпроти сесійної зали, саме біля його кабінету. Серед світлин — зустріч нашого усміхненого воїна з батальйону «Херсон», звільненого з полону. Проходить булюк повз і каже, мовляв, що за часи настали, раніше тут на стінах висіли герої Великої Вітчизняної війни, «а зараз висять ці пі****си. Ось настануть часи, прийдуть до влади інші булюки (він підкреслив: булюки), і всі вони підуть на ***». І рукою на це фото вказує: «Глянь на це, він же знає, що робить, ідейний...» Тут булюку зателефонували, і він відійшов. Але про цю його реакцію херсонці дізналися.

Тож ти йдеш і озираєшся, щоб не пішли за тобою, щоб не стежили. Я розумів,   якщо візьмуть мене, почнуть копати, хто я, то наслідки для мене будуть подвійно плачевними. Тому в голові почав розробляти план, як знімати телефоном непомітно.

- До речі, як взагалі вдавалося зробити фото російських військових зблизька?

- Продумував деталі, як можна до них підходити і знімати, не привертаючи уваги. По-перше, гасиш екран, вимикаєш звуки, налаштовуєш кнопки, щоб було зручно натискати на них непомітно, а не тиснути на екран. Вдягав білі дротяні навушники, щоб був вигляд, ніби слухаю музику. Вдавав, наче  щось у телефоні шукаю. Ходив із сумкою, яка мені не потрібна була — і удаєш, що нібито поправляєш її або щось всередині шукаєш... Ціла система була. Можливо, колись курси проводитиму, як знімати непомітно телефоном (сміється).

- Чи складно було професійному фотографу перейти на техніку нижчого класу і навіть знімати за допомогою камери смартфона?

- Це була потреба, і ти її приймаєш, бо інших варіантів просто немає. Знімати телефоном мені спочатку дуже не подобалося, бо часто «промазуєш», бо насправді нічого не контролюєш і фото робиш навмання — що вийшло, то й вийшло. Потім звик і почав навіть перебирати: о, це класне фото як для такої зйомки, це так собі... Так, функціоналу не вистачало, але інших варіантів не було.

- Є кадри, якими можна пишатися?

- Якщо чесно, немає. Фото Херсона в окупації в мене викликають лише смуток — те, що відбувається там, складно назвати життям.

- Це відчуття людини, а що скаже фотограф?

- На перший мітинг я прийшов з телефоном, а потім вирішив, що братиму камеру. Гордістю це не називаю, але вважаю дуже правильним рішенням. Але тепер, коли вибрався, думаю: а чому ж я не взяв інший об'єктив, кращий — з ним можна було б зробити фотографій у 5 разів більше...

- Як за часи окупації змінився Херсон?

- «Життя» міста перемістилося на ринки, люди ще збираються на центральних вулицях, інші майже порожні. Херсонці здебільшого живуть пів дня: вранці вийти прогулятися, пробігтися по магазинах, ринках, вирішити якісь інші питання — і все. Зараз хоч магазини стали довше працювати, а раніше по обіді все життя в місті завмирало. А ще впадає у вічі кількість алкоголю на розлив — у кожному магазині та на вулицях, усіх кольорів і відтінків (я не знаю, може, вміст той самий). І дуже мало стало дітей та молоді.

Найбільший страх у Херсоні — це свавілля росіян, вони почуваються повновладними господарями, їздять на червоне світло, ще й претензії висувають: ти що, не бачиш, хто їде, ти повинен нас пропускати. Багато було аварій з вини росіян, особливо на початку окупації. Можуть прийти до тебе додому, можуть забрати на вулиці ні за що, просто тому, що ти косо подивився. Тому на них намагаються не дивитись, бо це небезпечно для життя.

Та попри все я впевнений, що відсотків 90 людей чекають на звільнення міста, радіють кожному успіху ЗСУ, обговорюють. А оскільки звільнення затягується, а вплив російської пропаганди побільшав, стало більше зневірених, які почали повторювати російські шаблони: «нас покинули», «ми нікому не потрібні», «навіщо виїжджати?». Слабші люди (не тільки пенсіонери) стали піддаватися, впадати у відчай і навіть вірити у те, що «росіяни тут назавжди». Пропаганда дуже сильна.

Спочатку, коли люди викладали ролики, які росіяни знімали про Херсон, було відчуття, що це зовсім інший світ, вони говорять про такі речі, яких і близько немає. Дах зривало від їхньої брехні. А потім вони почали до того, про що знімали, «підтягувати» дійсність, запускати руки дедалі глибше. Вони йдуть за якимось накатаним планом і потихеньку починають досягати якихось своїх цілей.

- Як і коли дізнався про небезпеку?

- Наприкінці червня мені повідомили, що росіяни мене шукають і щоб я у жодному разі не йшов додому. Я у чому був пішов на «явочну квартиру». Потім дізнався, що люди, які отримали цю інформацію, не могли зв'язатися зі мною, бо у Херсоні вже не було зв'язку. Зв’язалися з моїми колегами, сподіваючись, що вони зможуть швидше мене попередити. І вийшло так, що обидва повідомлення я побачив одночасно в той момент, коли під'єднався на Суворова до безкоштовного вай-фаю. Звісно, передзвонив, уточнив. Думав, що це помилка, звідки вони можуть знати? Але ж розумів, що могли. А ще здивувався: стільки часу минуло, чого це раптом? Я чекав, що мене будуть розшукувати, із самого початку, розумів, що за ту позицію, яку я мав ще до війни, і з тією кількістю ворогів за мною мали прийти. І сам себе заспокоював, що я просто фотограф, який знімає буденне херсонське життя...

- Якісь припущення, чому зацікавив росіян саме у той момент, є?

- Припустити, чому мене почали шукати, я можу: вони зіткнулися з відсутністю фахівців практично у всіх сферах. Можливо, хотіли схилити до співпраці чи залякати, щоб їхав з міста і в майбутньому не створював їм проблем. Знову ж таки, у них методи однакові: спочатку б'ють, потім катують, а потім, коли вирішують, що ти не партизан, починають тобі робити пропозицію, від якої неможливо одразу відмовитися, бо якщо відмовишся — тебе одразу б'ють. Гаразд, думаю, сховаюсь на деякий час, подумаю, подивлюся, що далі буде, тим більше, що все одно вже почав думати про виїзд. Мене попросили спочатку як мінімум пару тижнів посидіти…

- Невже взагалі нікуди не виходив?

- Я поставився до загрози відповідально і перші пару тижнів справді нікуди не виходив. Гарна знайома, якій я міг довіритися, забезпечувала   харчуванням. Але  дуже  гнітило те, що вдома залишилася фототехніка. І через деякий час я ризикнув удень сходити додому. Було цікаво: двері вибиті – не вибиті? Виявилося, двері цілі. Швиденько зібрав якісь речі (треба ж було у щось перевдягатися), забрав фотоапарат, зайшов до сусідів — вони навіть не помітили, що мене не було. А у дворі поспілкувався з іншими мешканцями будинку, поцікавився, може вони щось бачили. Виявилося, бачили: звернули увагу, що на лавочці біля дитячого майданчика, де зазвичай сидять матусі, сиділи чужинці — кілька разів вранці й увечері, по двоє чоловіків, і сиділи так, щоб було видно під'їзд. Подумав, що справді могли чекати мене, і більше додому не заходив — тільки перед від'їздом поспіхом прибіг зібрав речі, відключив газ, воду, світло...

- Багато херсонців не наважується виїжджати, вважаючи, що вони є в якихось списках. Чи дійсно такі списки існують?

- Не знаю, можливо, росіяни мають якийсь свій алгоритм. Знаю, що у списках є багато тих, кого вони вже затримували, з ким проводили бесіди. Люди казали, що їх попереджали, мовляв, не думай виїжджати, ми тебе вносимо в базу. А комусь навпаки кажуть: «Усе, вали звідси, якщо не поїдеш, наступний раз для тебе буде останнім».

Я їхав із перевізником, і люди кажуть, що з перевізниками легше — особливо з тими, хто часто їздить, їх росіяни вже знають. Коли проїжджав перший блокпост, вбивали номер телефону й перевіряли — сподівався на те, аби мене не було в тих списках. Коли проїхав цей блокпост, зрозумів, що можна їхати далі.

- Росіяни дуже прискіпувалися?

- На деяких блокпостах дивилися документи, на деяких лише питали, куди їдемо. «У Запоріжжя? Ну їдьте». Один, ще на Херсонщині, «жартував»: «А, мужики, їдуть воювати в армії». Всі промовчали, він подивився документи, і ми поїхали далі.

- Які відчуття на вільній землі?

- Поки тільки освоююсь, ще не відчуваю всієї повноти життя на неокупованій території, всередині ще залишається нервозність. Упродовж перших трьох днів я напружувався, коли бачив військових, хоча і розумів, що це наші, та все одно: дивлюся на шеврони, на військові машини, щоб не було «зеток»... Але повітря свободи, звісно, відчувається — коли на вулицях багато людей, коли бачиш багато дітей та підлітків — це надихає.

 

- Про що зараз мріє фотокореспондент Олександр Корняков?

- Я історик-правознавець за освітою, але за фахом працювати так і не довелося. Зараз у мене велике бажання попрацювати задля історії — задокументувати злочини російських військ і сфотографувати миті  нашої перемоги. Дуже хочеться зняти підняття українського прапора над Херсонською міськрадою, над обласною радою, та й взагалі над усіма будинками в Херсоні.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини