Херсонці виживають в окупованому селі й чекають на звільнення
Поспілкуватися з херсонцями телефоном вдається не так вже й часто: зникають зв’язок та електропостачання, без якого не зарядиш батарейку.
Тож коли в редакцію зателефонувала жителька одного з окупованих сіл Херсонщини, ми попросили її розповісти, що там відбувається та як виживають земляки. Ми не називаємо її ім’я й село, не хочемо накликати біду на людей, які залишилися в ньому. Нашу співрозмовницю умовно назвемо Маргаритою. До війни вона працювала на обласному інформаційному порталі, писала новини. Наприкінці лютого приїхала в рідне село, планувала погостювати у батьків тиждень, але почалася війна.
Маргарита розповіла, як минали дні в тривожному чеканні. Десь далеко лунали вибухи. У селі слухали хроніку, переповідали одне одному інтернет-новини й вірили, що ворогів ось-ось розіб’ють ще на підступах до Дніпра, а в травні вся країна поїде смажити шашлики. Але новини не радували. І березневого ранку здалеку почувся гул, що наростав з кожною хвилиною. Це не було схоже на звичну сільським людям роботу тракторних моторів. Всі поховалися по хатах. А за кілька хвилин центральною вулицею поповзла колона військової техніки з латинськими буквами. Деякі броньовані машини зупинялися, з них висипали “освободітєлі” й одразу ж почали вибирати найкращі хати.
Господарям наказували забиратися геть, а самі з голосним реготом і матюками заселялися. Сміття, порожні консервні банки, недокурки вони викидали просто на підлогу. Великими машинами вивозили майно й побутову техніку. Тож через кілька днів помешкання вже не було схожим на житло. Тоді орки переселялися до іншої хати. А в тій, яку загидили й пограбували, вибивали вікна, дірявили стелі, зносили броньованою машиною паркан. Потім взялися шукати людей, що мали стосунок до армії. Знайшли будинок бійця АТО, довго допитували батьків, де переховується хлопець, погрожували розстріляти. Потім обшукали хату й подвір’я, забрали документи та зброю.
Рашисти постійно влаштовували масові перевірки, шукали українську символіку, книжки. Забирали людей на допити за український прапор на стіні, “Кобзар”, портрет Шевченка чи навіть за зображення тризуба.
«Якщо нічого не знаходили, рилися навіть у купах гною, перетрушували вилами сіно. Лякали, що наступного разу приїдуть «серйозниє рєбята з ФСБ», будуть зривати нам підлогу і «всьо найдут», – розповіла Маргарита.
Прийшли з обшуком і до будинку її батьків:
“Ні з того, ні з сього спитали тата, де можна взяти запчастини. А звідки він міг знати? Батько жив з того, що продавав на ринку овочі з городу. А вони погрожували, кричали, щоб він сказав. А що він міг сказати, якщо сидить вдома? Раніше хоч їздив на ринок, продавав овочі з городу. Кажу «продавав», бо машину в нього орки забрали».
Настало жарке херсонське літо. “Друга армія світу” почала нарікати на нестерпну спеку, балаклави змінили на десь роздобуті літні пляжні панамки, а берці – на шльопанці. Люди й хотіли б посміятися, але – страшно. Тим паче коли в будь-який момент ці «пляжники» з автоматами можуть навідатися до тебе додому.
«Можуть забрати все, що заманеться, а худобу – в першу чергу, – ділиться Маргарита. – Коли заселялися в хати, крали курей, свиней, навіть корів. На боках тварин під радісний регіт малювали фарбою велетенські літери Z»…
Бували дні, коли рашисти хотіли здаватися чуйними. Приходили до лежачих пенсіонерів, людей з інвалідністю та приносили гуманітарку. Начебто «з турботою про майбутніх громадян рф». Самі ж солдати їсти привезені харчі відмовлялися, пояснюючи: «У нас пріказ, вєлєно нічего не брать». А якось вони залізли на місцевий склад, понажиралися чогось такого, що чоловік 20 злягли з отруєннями.
“Бери – не бери цю паскудну гуманітарку, а виживати мусиш, як хочеш”, – так про непростий вибір, за словами Маргарити, кажуть сільські пенсіонери. Влітку їм припинили привозити українські пенсії. Гроші скінчилися, однак люди не здавалися: ділилися їжею одне з одним, хто скільки може. Рашисти захопили будівлю сільської ради, тож мали списки всіх жителів. Вони приходили до колишніх військових і проводили «просвітницькі бесіди», як треба, а як не можна думати.
Траплялися й трагічні випадки. Чоловік повертався в автівці додому з іншого села. Його помітили п’яні солдати й почали смалити з танка. Селянина розірвало на шматки прямо в салоні автівки. Іншого разу комбайнери жнивували. Один із них відстав. Окупанти побачили його і почали стрілянину прямо з машин. Чоловіку відірвало руку, частину обличчя. Він помер в кабіні комбайна.
«Село маленьке, тому люди бачили все, що відбувається, і миттєво передавали новини по «сарафанному радіо». Коли починаються обстріли, – сидимо в погребі. Ніколи б не подумала, що місце, де мама зберігає консервацію, стане надійним притулком”, – розповідає Маргарита.
А якось рашисти обстріляли село з важкої артилерії. В одному дворі розлетівся на друзки сарай, а в іншому – знесло стіни та дах. Декілька днів тому в сусідню хату влучили уламки ракети, пробили стелю і впали на ліжко. Загорілися подушки, але пожежу встигли загасити.
У серпні “визволітєлі” принесли людям російські пенсії. Захопивши списки всіх мешканців, вони знали, хто отримує пенсії готівкою, а кому кошти надходять на картку. Тож видали рублі лише тим, кого обслуговувала Укрпошта. Сусідка Маргарити – пенсіонерка Тетяна Федорівна – зізналася:
«Ми з чоловіком не хотіли брати ті папірці. Через окупантів не маємо спокою та сну, не маємо грошей, декілька місяців не бачили дітей та онуків. І замість мирного життя нам приносять купку рублів… Гидко брати, але в селі ходили чутки, що інших виплат поки не буде. Та й діти не завжди можуть передавати продукти і гроші. Автобуси на блокпосту декілька разів повертали назад без пояснень. Та й страшно сказати озброєному нелюду: не хочу твоїх рублів! Через той страх ми брали гроші, але знали, що нас обов’язково звільнять. Віримо в це і дотепер».
Дякуємо вам, земляки, за цю віру. І ми разом з вами віримо в Україну та в наші збройні сили!
