Андрій Любка про “культурне поле”, російську “велікую культуру”, місію митців за кордоном та нові українські сенси й символи

Андрій Любка — письменник, поет, перекладач, балканіст. А з початком повномасштабного вторгнення ще й волонтер, який купив понад пів сотні автівок для підрозділів українських військових. 

Після 24 лютого він майже не пише власних текстів. А книга “Щось зі мною не так”,  яка вийшла нещодавно, була написана впродовж 2020-21 років. Натомість він вирішив волонтерити, аби приносити майже моментальну користь.

— Розуміючи, скільки людей зараз наражає себе на небезпеку, було б дуже цинічно і не по-людськи займатися своїми справами, будувати кар’єру чи писати книжку. Я не дуже цікавлюся автомобілями, але займаюся цим, бо здається, знайшов своє місце, де залучаючи та експлуатуючи свою письменницьку відомість, можу бути зараз найбільш корисним та ефективним. 

Волонтерячи та відправляючи автівки на фронт, я вперше відчув себе письменником. Бо маю найважливіше — маленьку армію людей, які мені довіряють, надсилають на волонтерську картку мільйони гривень в сумі. Значить, я знайшов цей ключик до сердець людей. Виходить, все те, що я робив раніше — важливе, і я не такий поганий письменник, — пояснює він. 

Андрій Любка переконує, що нам має бути байдуже до російської культури, бо зараз саме час дбати про свою. 

Місія культурних діячів

Він уникає вислову “культурний фронт”, бо переконаний, що фронт може бути тільки одним — військовим. Тим, де щодня помирають люди. Натомість пропонує вживати вираз “культурне поле”. Поле в цьому випадку символічне з кількох причин: як символ української житниці, нашої любові до землі, так і символ відродження, нашої здатності засіяти свої лани після того, як їх хотіли знищити. 

“Лінія фронту захищає наші поля, нашу можливість жити, зростати. Це поле важливе, бо бачимо, яку кількість роботи маємо зробити всередині країни з точки зору зміни культурних кодів, українізації, а також і за кордоном”. 

Андрій переконаний, що найперша мета українських культурних діячів за кордоном не зібрати гроші чи розповісти про звірства росіян: “Будемо відвертими, українські гурти на 90% збирають кошти від української діаспори. Бо це наші люди приходять послухати “Другу ріку” чи “Бумбокс”. Хіба що “ONUKA” чи “Dakh Daughters” можуть зібрати повні зали завдяки якості своєї музики, та мають великі тури й аудиторію в Америці, Франції тощо. Дівчата з “Dakh Daughters”, наприклад, переказували мені тисячі доларів зі своїх зборів на концертах. 

Зараз найважливіше для нас, людей культури, — мобілізувати суспільства західних держав, створити потужний рух знизу, щоб вони вимагали від своїх урядів надавати Україні допомогу. Культурні діячі — посередники у розмові з суспільством“.

У промоції України за кордоном, запевняє письменник, важливо розмовляти зі своїми колегами,  інтелектуалами, opinion leaders у своїх країнах, до думки яких прислухаються. Адже культурна еліта говорить на широку аудиторію, і не тільки пише книги, а і є частим гостем на телебаченні або ж дописувачем читабельних видань. 

 “Розмова з письменником — це глибоке буріння, розмови про різницю менталітетів українців та росіян, пояснення важливих історичних процесів. Ми говоримо про Україну та як зберегти її культуру в час війни, не скотитися до рівня тварин, які живуть під страхом бомб. Це розмова не про звірства росії, тому що про них відомо всім з новин. Письменники працюють з глибшими пластами”. 

В цьому контексті дуже важливо розповідати за кордоном, за що саме воює Україна та чому вона має перемогти.  Андрій Любка бере участь у багатьох літературних івентів по всій Європі. Днями він з колегами Романом Малиновським та Іриною Цілик повернувся з Літературного салону з українськими публічними інтелектуалами “Meridian Czernowitz-Wien”. В рамках туру вони відвідали Берлін, Ляйпциґ, Дюссельдорф, Мюнхен, Відень. Відзначає, що в усіх містах їх зустріли дуже тепло і підтримали його ініціативу зі збору коштів на авто для військових. “Всього вдалося зібрати 3080 євро, 200 доларів і 4000 гривень. Тобто це цілий джип для української армії! Кращого підсумку літературного туру годі й вигадати!”, — каже він.

На початку жовтня Андрій Любка виступив на панелі “Ukraine – Stop War” під час молодіжного літературного фестивалю “Tirana Gate 2022” у Тірані, столиці Албанії. Письменник також є членом українського PEN:  культурної й правозахисної громадської організації, члени якої  зараз активно розповідають про нас, та необхідність захисту нашої культурної спадщини за кордоном. 

“Ми маємо говорити про сучасність, просувати образ модерної України, яка не говорить, що “у Х ст. Київ був, а на місці москви було болото”. Росія воює за свою візію минулого, а ми — за свою візію майбутнього, за права людини, ринкову економіку, відкриті кордони, права нацменшин тощо”.

Українці ще не до кінця усвідомили, але світ у захваті від безстрашних українських військових,  які воюють з кількісно більшими силами, які не хочуть здаватися у полон навіть перебуваючи в оточенні без їжі, води та медикаментів.

“Наш найбільший культурний символ — герої-військові та те, як вони зупиняли “другу армію світу”. Ми, діячі культури, можемо щось пояснити, допомогти зрозуміти, але наші військові — це центральна тема, навколо якої все обертається. Їхній образ уже перейшов у категорію попкультури на Заході. Я впевнений, що вже з наступного року Голлівуд почне знімати фільми про наших героїв”. 

Водночас письменник вважає, що такий сплеск зацікавленості українською культурою та історією з боку наших сусідів не буде процесом взаємним. Щоправда, каже, що це спільна риса всіх країн Центральної Європи — не цікавитися сусідами. 

“Ми як пострадянська країна, яка намагається вирватися з третього і перейти у другий світ, цікавимося тим, що підсвічується великими прожекторами. Нас більше захоплюють французи, британці, німці, хоча нам було б корисніше та продуктивніше думати про словаків, чехів, поляків. Про останніх, до речі, знаємо більше, вони активно промотували свою культуру тут. Й польська мова та культура будуть все більш знаними серед українців”. 

Український культурний простір, після зменшення на нього російського впливу, потрапить під глобалізаційний тиск. Передусім через англійську мову, завдяки якій можна буде робити кар’єру на Заході, й так само німецькій мові, яка завжди мала свій вплив серед великих мов. Тож українці й надалі будуть більше думати про великий західний світ, а не про наших близьких західних сусідів.

Дерусифікація неабияк на часі

На початку березня Андрій Любка запустив в Ужгороді процес перейменування вулиць.  Як і по всій країні, реакція жителів була неоднозначною, точилися гострі суперечки чи це “на часі” та чиїми іменами назвати натомість. Громадські обговорення тривають вже кілька місяців й мають певні напрацювання. Та Андрій переконує, що це треба зробити! Необхідність така ж, як після брудної роботи помити руки. 

Найперше позбуваються імен тих російських та радянських діячів, життя яких ніяк не пов’язане з Закарпаттям. А відтак наші вулиці наповнюються місцевим контекстом — іменами полеглих героїв сучасної війни, відомими закарпатцями.  

“Це важливо — мати свою локальну історичну пам’ять. Бо патріотизм починається саме з малої батьківщини. Ми маємо можливість зараз наповнити вулиці місцевим контекстом, згадати тих, хто будував це місто, виховував тут цілі покоління.  Бо саме ці люди й зробили Ужгород Ужгородом”. 

Так, на його думку, в Ужгороді обов’язково має з’явитися вулиця Івана Чендея — відомого закарпатського письменника, журналіста, перекладача, автора сценарію фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Це один з тих яскравих письменницьких талантів, з яким асоціюється Закарпаття.

“Це постать такого масштабу, що його іменем можна назвати й вулицю в Києві, але в Ужгороді — обов’язково. А ми мусимо, бо це наша людина! Ми маємо почати промоцію цієї кампанії зі свого міста”.

Російська культура: бути чи не бути

У середовищі українців, які щодня у режимі онлайн бачать наслідки російських звірств після деокупації наших територій, не раз виникало питання —  хіба люди здатні на таке? Невже у російській культурі не було запобіжника, який би мав зупинити їхніх військових від цього?

“Російська культура існує, але має обмежений вплив на своє суспільство, це теж треба розуміти, — пояснює  Андрій Любка. — Проблема росіян у тому, що вони якраз заперечують право на існування нашої держави, культури. Це й ознака безкультур’я. Тут йдеться радше про дурний імперський тон росії, бо вони так само ставляться до інших народів, навіть власних, як-от бурятів. Вони їх називають “чурками”, “чорножопими”, взагалі якимось нижчим сортом. Російський культурний дискурс, який просуває тезу своєї вищості, — отруйний, він несе смерть.

Так само Андрій спростовує російський наратив про “велику російську культуру”. Немає великих і малих культур, бо й малі народи мають свою самобутню та цікаву культуру. Російська культура добре розрекламована, бо великі імперії вкладали в неї трильйони рублів протягом століть. Цивілізована людина ніколи не скаже про якусь культуру, що вона на порядок нижча. Бо це приниження. 

Повага до інакшості інших народів, індивідів, до їх свобод та особливостей — ґрунт культурності. Культура жодного народу не може бути кращою чи гіршою. Якщо пересічний українець не може назвати ім’я жодного, наприклад, естонського письменника, то це не означає, що його немає, скоріш за все — він про нього не знає. Причини могли бути різні — незнання мови, незацікавлення цим регіоном, мала промоція з боку Естонії. 

Як цікаву альтернативу письменник пропонує більше цікавитися, наприклад, культурами Латинської Америки. 

“Мені здається, саме вона найбільше схожа на Східну Європу, ментально це наші сусіди й брати. Ми можемо досліджувати Чилі, пити їхнє вино замість когось на кшталт Захара Прілєпіна і водкі”.


У соцмережах активно обговорювали дискусію українського письменника Юрія Андруховича з російським письменником Михайлом Шишкіним. У цій ситуації Андрій Любка вважає, що нема сенсу говорити про культуру з так званими “хорошими русскими”, хоча й не вважає це злочином, за який варто хейтити. 

“Мій вибір — не говорити. Але культура — це особистий вибір. Я б не робив узагальнень. З точки зору коефіцієнта корисної дії — воно результату не дає і сильно нічого не змінює.  Я взагалі вже з того покоління, що не маю російських знайомих, від сили 4 прізвища. Тому мені не дуже є й з ким говорити (усміхається)”.

Андрій воліє скерувати свої сили на промоцію української культури й акцентування на наших культурних втратах: на тому, як бомблять наші театри, знищують культурну спадщину, палять архіви, церкви, книжки у бібліотеках, завозять своїх вчителів. Так, за даними Міністерства культури та інформаційної політики України, станом на 3 вересня було зафіксовано 500 випадків пошкодження або руйнування об’єктів культури, серед яких — 169 релігійних споруд, 75 мистецьких осередків (будинків культури, театрів, кінотеатрів тощо), 52 меморіальних пам’ятники та твори мистецтва, 45 бібліотек і 36 музеїв та заповідників. До переліку окремо можна додати й низку культурних та освітніх об’єктів у центрі Києва,  внаслідок російського обстрілу столиці 10 жовтня.  За повідомленнями Українського центру розвитку музейної справи, пошкоджень зазнали будівлі Інституту літератури НАН України, Інституту археографії НАН України, Педагогічний музей України та Музей української революції 1917-1921 рр., які розташовані в Будинку Центральної ради. 

Андрій Любка переконаний, що стріляють по цих будинках не тому, що таким чином хочуть остаточно принизити українську культуру, а просто через те, що бачать там велике скупчення людей, а отже дуже ласу ціль для бомбардувань. Адже їхня мета  — створити ефект гуманітарної катастрофи, провокувати міграцію значних хвиль населення, яка, на їхню думку, може похитнути уряди Західної Європи. 

“Все просто — їм нема різниці, що бомбити. Те, що вистрілили у Шевченка у Бородянці, це, без сумніву, символічний акт, але це, скоріш за все, стріляв орк, якому від нудьги просто захотілося так зробити.  

Я не думаю, що у них є окреме бажання знищувати саме культурні будівлі. Але війна — це битва символів. Бо коли ми звільняємо якусь територію — ми вивішуємо на флагшток український прапор, наш символ повернення на ці території. Тому для них українська культура є символом, який треба знищити”.

Тому, пояснює письменник, вони знищили музей Сковороди на Харківщині, який не був ані військовим об’єктом, ані сховком для людей. Це було символічне місце, руйнація якого мала нас переконати  — тут більше не буде українського трактування історії. Адже росіяни теж хочуть претендувати на те, аби Сковорода був російським мислителем та філософом. Для них цікаво спалювати українські книжки, викидати їх із бібліотек, тому що це нібито символічні речі, які пропагують нацизм.

Андрій Любка не погоджується з тезою, що росіяни нічого не створили самі, а майже все вкрали. Безумовно, російська імперська думка та міф про “велику росію” збудовані на ґрунті думок киянина Феофана Прокоповича та інших інтелектуалів Києво-Могилянської академії.  Адже культура — це губка, яка всмоктує в себе багато чого. Це як ніде видно на Закарпатті, де органічно переплелися культури кількох народів. 

“Моя позиція в тому, що ми взагалі не маємо цікавитися росією. Мене дуже дратує, коли якісь новини звідти проникають у наш культурний простір — чи погані, чи хороші. Я не хочу про них взагалі нічого знати. Це — найкраще. Не ненависть чи зневага є ознакою сили, а байдужість. Коли все одно, що в них там відбувається. Російська культура — це для росіян. Нам вона не має бути цікавою. Як на мене, це марна трата часу, який ми могли б витратити на дослідження української культури”.

Українська культура після перемоги

Андрій Любка вважає, що ті місця, в яких Збройні Сили України повернуть український прапор, наповняться новим змістом.  Більшість з тих, які разом з армією не відійдуть до росії, будуть абсолютно проукраїнськими, і вони будуть намагатися українізувати свої сім’ї. Російськомовні батьки будуть вкладати гроші, щоб їхні діти добре знали українську.

“Ми всі десь жалілися, що нам погано живеться в Україні, але з початком війни раптом прозріли й побачити, що насправді безмежно любимо її. Виявилося, що ми непогано живемо, бо з наших домівок виносять якісь пралки, які для нас звичні речі, а для росіян — мірило багатства”.

Війна, безумовно, пришвидшила українізацію, проте це явище тривале, яке потребує тривалого процесу самозаглиблення, самовивчення, повернення інтересу до всього українського. Культура — це явище глибоке. Вона виховується поколіннями, інститутами сім’ї та школи. Треба думати, які речі впроваджувати зараз, аби через 10 років вони дали результат.

“На зорі незалежності України, в 90-х роках, все було російською, сплеск моди на українське був хіба що після Революції 2004-го. Але все одно, якщо ти хотів навіть в Ужгороді бути модним чуваком, ти мусив говорити “па-рускі”. І лише окрема креативна тусовка говорила українською”.

Існує суперечлива теза про те, що найбільше для українізації зробив путін. Частка правди у цьому є, адже він, на думку Андрія Любки, зробив найбільше, аби остаточно відвернути людей від російського, зробив його огидним, кривавим, архаїчним.

Мало того, багато українців, які зараз виїхали за кордон, і які, можливо, не мали проактивної патріотичної позиції, українізуються там. Бо їм не буде вистачати українського. 

“Коли ти живеш, умовно, у США, їси картоплю, бургери, то в якийсь момент хочеш борщу та вареників. Ти вперше сам це готуєш, а на свята хочеш зібрати людей за столом. І в цей момент відчуваєш, що ти людина без культури, в тебе вдома не було традицій, ти не знаєш колядок. А та культура, яку привіз з собою, оцей совєтський конструкт, — це зовсім не культура, це ідеологічна імперська суміш. Тому вони починають купляти вишиванки, готувати святкові столи на Святвечір, дітям на ютюбі вмикають лемківські колядки.  Так, частина асимілюється. Але й вони будуть, як відлуння, відчувати в собі це українське. І вони стануть більшими українцями, ніж були тут”.

Образ України після перемоги може надихнути або злякати. Але в будь-якому разі поки сценарій спрогнозувати важко. 

“Україна буде. Якою? Мені здається, що кращою. Але попри всі оптимістичні думки, сценарії, я б все-таки хотів наголосити, що це марафонський біг. Нас чекають після перемоги складні часи, можливо, ще складніші, ніж зараз. Нам доведеться пережити глибокі економічні перетворення, у нас майже повністю зруйнована індустрія на сході країни, треба дати роботу мільйонам людей, подумати, що будувати й куди залучати інвестиції.

Але беззаперечний плюс — можливість творити таку Україну, яку ти хочеш”.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Джерело: Varosh
Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...