Юлія Стиркіна: "Поезія – це, перш за все, творчість, а не ремісництво"

Ексклюзивне інтерв'ю з сучасною письменницею. Юлія Стиркіна поділилася думками про поетичну творчість і не тільки.

- Коли настає той момент, в який людину, що пише вірші, називають поетом або поетесою?

- Думаю, все починається з самовідчуття людини, сприйняття себе як творчої особистості, котра має на все свій погляд. Якщо вона є «поетом» по суті, тобто, у моєму розумінні, людиною, яка здатна бачити все інакше, ніж інші, в якої з дитинства є своя власна версія цього Всесвіту, рано чи пізно її, швидше за все, назвуть поетом, художником, музикантом…Звісно, якщо вона матиме змогу і бажання розвивати свої здібності і ділитися своєю творчістю з оточуючими… Митець – це не здатність римувати, це індивідуальне авторське бачення світу, десь аналог Бога-творця – того, хто здатен творити власну реальність, відмінну від інших. Взагалі деякі з відомих поетів (Стус, наприклад) не називали себе поетами, тому що це визначення теж стерлося, приїлося з часом, асоціюється з зайвим пафосом, у тому числі радянської доби, тому я не надаю багато значення тому, яку саме назву має моє бажання бути творцем власного світу у слові і ділитися ним.

- Які завдання ставите перед собою, якою є мета Вашої творчості?

- На мою думку, основною метою творчості є саме творчість, ні з чим не порівняна радість, з якою ти малюєш свою картину світу, транслюєш своє відображення емоції або події. Але не менш важливим для мене є також бажання ділитися цим індивідуальним баченням світу з іншими, отримувати від них емоційні реакції, відгуки, і чим більше коло, якому цікава моя творчість, тим більше виникає бажання і далі відображувати у дзеркалі своєї свідомості (і підсвідомості) навколишнє і ділитися ним з іншими. Без зв’язку з читачами автор мертвий (як без будь-якого дзеркала ти вже не зовсім упевнений у власному існуванні), але читачами, на мою думку, мають бути не тільки поети та літературні критики, оскільки останні бачать твори інших крізь специфічну призму: або шукають помилки, або оцінюють, наскільки це краще або гірше, ніж їхні власні доробки…Я маю на увазі саме освіченого читача, не пов’язаного з професійною літературою. Саме такого читача я люблю, його уваги я шукаю, він для мене – найцінніший, вразити його, донести до його розуміння своє бачення – найцікавіше завдання. З усього сказаного, власне, й випливає – не скажу «мета» - бажання: розширювати коло читачів, від яких поет отримує енергетику, необхідну для натхнення, для відчуття потрібності, для усвідомлення власного існування як поета.

- Чим відрізняється поезія від просто римованих рядків?

- По-перше, емоційним зарядом та індивідуальним баченням, по-друге, авторським умінням його транслювати читачеві. Знаєте, є такий, на перший погляд, нібито примітивний, критерій – «чіпляє» поезія чи «не чіпляє». Але він, на мою думку, стоїть найближче до формулювання різниці, тому що надає перевагу емоційному компоненту творчості, фіксує увагу на силі впливу твору на свідомість і підсвідомість, а не на тому, як це зроблено, не на формі – структурі та архітектоніці вірша. Форма є тільки засобом передачі змісту. Вона, безумовно, має бути ідеальною, але поняття про ідеал у кожного різне, кожен автор добирає форму на власний розсуд, тому що поезія – це, перш за все, творчість, а не ремісництво. Тому я як читач надам перевагу недосконалому віршу, який мене «чіпляє», а не вправно сконструйованій «римівці». Зауважу, що «вправно» теж у всіх різне – можливо, автор знаходиться на шляху пошуку нової форми і варто поцікавитись, якими засобами він передав емоцію, а не оцінювати твір, відштовхуючись від власних естетичних смаків. Знову ж-таки, кожну людину чіпляють різні речі, навіть у різному настрої та у різний час доби можуть подобатись протилежні вірші…тому і критерії оцінки вірша завжди різні, усе дуже індивідуально…Я ніколи не вживаю слово «графоман», тому що будь-які «етикетки» для мене неприйнятні. Я часто натрапляю на тьмяну «не поезію» у доволі відомих письменників і на яскраві, живі приклади справжньої поезії у зовсім невідомих…Тому будь-які визначення є доволі умовними, а межа – доволі тонкою. Як би мені не муляла творчість окремих людей, я ніколи не ображу їх жодними визначеннями – хай краще буйно розквітає поетична творчість різних ґатунків, аніж випадково зачепити бодай одного майбутнього генія, обмежити його якимось рамками, рівняючи до власних смаків…Суспільство має плекати «інших», а не пнути на них загальновизнані критерії оцінювання. Поки що ми маємо, на жаль, протилежну картину, і чомусь жаліємось при цьому на відсутність геніїв.

- Скрізь зазначаєте, що видали дві поетичні збірки - "Віршовані невитримані вина" та "Малявки міської мавки". Але ж є іще одна, найперша збірка поезій - "EXIT"(2012 р.) 

- Перша збірка ще не зовсім зріла у професійному плані, більшість творів у ній російськомовна, тому я про неї нечасто згадую. Там є цікаві знахідки у плані форми та змісту, окремі вірші я друкувала потім у колективних збірках, але в цілому це була швидше спроба пера. Ще в ній є доволі цікавий прозовий твір, «Нотатки подорожнього», щось на зразок дуже відвертої сповіді-біографії, яку мені і зараз цікаво перечитувати, повертатися до себе колишньої.

- У січні 2020 року Ви брали участь у концерті - Літературно-музичний коктейль "На трьох". Часто виступаєте зі своєю творчістю на публіці?

- Так, мені дуже подобається спілкування з аудиторією, тому, якщо запрошують виступати - у колективному заході або на власному творчому вечері - завжди погоджуюсь. Люблю бачити живу реакцію на вірші, зміни на обличчях людей, коли вони сприймають поезію, я цим насолоджуюсь…Доводилося виступати у великих залах та маленьких кав’ярнях, на радіо та телебаченні, навіть брати участь у поетичних екскурсіях – будь-який формат має свої переваги і недоліки. Лише виступи онлайн, на жаль, не можуть замінити атмосфери живого спілкування, але в них теж є плюс – люди з інших міст можуть побачити та почути наживо, як звучить у авторському виконанні поезія.

- Наскільки сильно на Вас впливає навколишня дійсність? 

- На мене особисто впливає, і дуже суттєво. Поетична особистість, як на мене, – це чутливий інструмент, який трансформує потік свідомості у текст, і будь-які перешкоди, починаючи від політичної ситуації та закінчуючи особистим життям і погодою, можуть вплинути як негативно, так і позитивно. Причому пропорція може бути зворотна: чим гірше навколо ситуація, тим яскравіше і емоційніше виходять вірші, які зазвичай ідуть цілісним потоком, видихом, начебто ти намагаєшся зреагувати на подразнювач... А може бути й навпаки – спокійний позитив навколо народжує вишукану поезію, яка поступово виплітається, мов в’язана серветка. Мені здається, що читацька аудиторія сьогодення більше полюбляє вірші-«серветки»: вони гармонізують дисгармонійний оточуючий світ, на відміну від різких віршів-«видихів», які його віддзеркалюють.

- Скажіть, а як поетка відчуваєте відповідальність за свій народ і за свою країну? 

- Так, але відчуваю, перш за все, відповідальність за власні дії. У 2014 році я повністю перейшла на українську в поезії, хоча до цього писалося десь 50 на 50, почала викладати вірші у мережі. Вирішила для себе, що Україні у скрутний час потрібні мої здібності, творчість, а українська – це мова, яка здатна об’єднувати людей з різних частин країни, мова, яку розуміють усі. Я читаю вірші на публічних заходах, пропагую мову – це, як на мене, особливо важливо у Центральних та Східних областях країни. Певною мірою це волонтерство, оскільки не має стосунку до основної роботи, забирає час, збірки видаються за власні кошти. Оскільки моя родина, крім бабусі, російськомовна, я ще й відчуваю величезну відповідальність за правильну мову моїх поезій: постійно користуюся словниками, перевіряю форми, відмінки, відмінювання, працюю над собою. На мою думку, мої твори і є той мінімум, який я можу доволі якісно робити для своєї країни. Вислів «роби, що маєш, і нехай буде те, що буде» мені дуже імпонує. Болить війна, ситуація у країні, болять щоденні втрати… Але писати про війну для мене неможливо, тому що я чудово розумію – так, як це роблять очевидці (а в мене є кілька талановитих знайомих поетів з мережі, які бачили реальні військові дії та брали в них участь), я ніколи не напишу, настільки це боляче, реально, живо, настільки це по-справжньому…Після їх рядків, написаних кров’ю, вірші тих, хто безпосередньо не мав до цього стосунку, не пропустив через себе у реальності, для мене, вибачте, звучать дещо штучно. Можливо, я помиляюсь, але пишу про те, що відчуваю на власному досвіді, у чому я можу бути абсолютно щирою – любовна лірика, пейзажна, філософська.

- Аналізуючи Ваші тексти, ризикну припустити, що один із улюблених письменників - М. В. Гоголь. Ким ще надихаєтесь?

- Так, дійсно, Микола Гоголь – один із тих письменників, на текстах яких я зростала та формувалась як особистість. Крім Гоголя, це Тарас Шевченко, Леся Українка, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов – російські й українські класики. Потім додалися Олена Теліга, Павло Тичина, Олександр Олесь, Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, російські письменники Срібного віку та шістдесятники, радянські поети-барди 70-80 років…То були часи юності, коли книжки просто-таки ковталися…Потім я вчилася на філологічному факультеті Полтавського педагогічного, тому змушена була перечитати всіх програмних класиків і сучасників: українських, російських, закордонних – інколи, готуючись до іспитів, доводилося перечитувати кілька книжок за ніч, не завжди за бажанням…Можливо, тому зараз читаю менше, більше пишу своє. Звісно, є улюблені поети з відомих: Юрій Іздрик, Сергій Жадан, Оксана Забужко, люблю також творчість Наталки Фурси, Власти Власенко, Богдана Томенчука, Ігоря Павлюка та багатьох інших надзвичайно цікавих поетів-сучасників. Мені здається, багатовіковий досвід народної пісні у нашій країні зараз перевтілюється у масову поетичну творчість, тому кожного дня відкриваю для себе нові імена.

- Чим жіноча поезія відрізняється від чоловічої? 

- Якщо відверто, я не бачу великої різниці між справжньою талановитою жіночою та чоловічою поезією…Звісно, можна завважити, що жіноча поезія більш індивідуалізована, особистісна, відверта, інтуїтивна, а чоловіча більш узагальнююча, стримана, логічна, філософська…Але це надто загальні закономірності, оскільки я зустрічала безліч зразків «чоловічої» поезії у жінок і «жіночої» у чоловіків. У геніальної поезії немає статі, я б так сказала.

- Як може сучасна жінка поєднувати прозу життя і творчий політ? 

- Може, але доволі важко. Як я вже казала, будь-яка дрібничка може збити з настрою, зашкодити натхненню… А родина та основна робота, яка годує і без якої неможливо обійтися, забирають багато часу. Інколи я думаю про те, щоб перейти на режим «донацій», коли читачі купують книжки, перераховують автору гроші за творчість. Автори «на самозабезпеченні» є, навіть чимало, вони друкуються за власні кошти та потім успішно реалізовують книжки у різних мережах. Але якщо ти займаєшся тільки поезією, то автоматично відключаєшся від інших сфер життя, від спілкування з людьми з різних прошарків суспільства, а мені здається, що митець має комунікувати з людьми якомога більше, бачити процеси, які відбуваються у країні, так би мовити, зсередини. Тому зосереджуватись лише на поезії, як на мене, не зовсім корисно для автора. Через те намагаюся поєднувати «політ і прозу». Інколи, «коли на маму нападають вірші», родина змушена ходити навшпиньках, за цей час підгорає обід, вода заливає сусідів поверхом нижче, з роботи постійно телефонують з жорсткими вимогами нарешті зробити на вчора щось украй необхідне, але, зрештою, складнощі у житті лише додають відчуття екстриму, яке так необхідне для творчості.