Мені дали шанс на трошки інше життя. Як військовий із Херсона став диджеєм після 13 років служби 

Олександр Іванько народився на Вінниччині в родині військовослужбовців, а дитинство провів у Херсоні. Після навчання в університеті він, як і батьки, став військовим: спершу строковиком, згодом – інженером з авіаційної техніки в Чорнобаївці. Повномасштабна війна застала його на місії ООН у Конго, коли дружина та діти опинилися в окупованому Херсоні. 

Після Африки на нього знову чекала військова служба – аж поки ракетний удар не розділив його життя на “до” і “після”.

Відновлюючись після важкого поранення у реабілітаційному центрі “Superhumans”, Олександр зацікавився музикою, і вже скоро виступав на сцені з багатьма українськими артистами. Тепер він працює над власною композицією та розвиває онлайн-бізнес.  

“Вгору” розповідає, як військовий авіаційний інженер із Херсона Олександр Іванько опинився на музичній сцені та став диджеєм після 13 років армійської служби. 

Служба в Африці

Олександр Іванько переїхав до Херсона у 2003 році, коли його батьки отримали нове місце служби. Там він навчався у школі №27, а згодом здобув вищу освіту в Херсонському національному технічному університеті. Олександр мріяв стати курсантом Харківського університету Повітряних сил. Та батьки відмовили, нагадавши, що його діти можуть жити так само – з постійними переїздами та новими школами. 

“Але все-таки життя знає, що робити. Тому після навчання я пішов на строкову службу, там і залишився”, – розповідає чоловік.

Спершу Олександр планував лише отримати військовий квиток для подальшої роботи, але йому сподобалося працювати з авіаційною технікою. Починав як авіаційний механік з планера та двигунів, з часом отримав офіцерське звання капітана та став начальником групи обслуговування вертольота і двигуна авіаційно-технічного загону вертолітної ескадрильї у складі 11-ї окремої бригади армійської авіації “Херсон” у Чорнобаївці.

Олександр Іванько у 2015 році. Фото з особистої сторінки в інстаграмі

Повномасштабну війну Олександр зустрів у Демократичній Республіці Конго, беручи участь у миротворчій місії ООН у складі 18-го окремого вертолітного загону ЗСУ. 

“Я – інженер з авіадвигунів, в Африці відповідав за обслуговування і ремонти вертольотів. Скажімо так, ми підіймали вертоліт у небо, щоб льотчики могли виконувати завдання”, – пояснює він.

Служба в Африці тривала рік – з 15 вересня 2021 року. Для Олександра це був величезний досвід: робота в різних кліматичних умовах, на висоті півтори тисячі метрів над рівнем моря. 

“Клімат там був схожий на херсонський: спекотне літо, а вночі – як у жовтні в Херсоні. Тільки в нас восени все жовтіє, а там постійно все зелене”, – пригадує він.

Олександр Іванько під час місії в Конго. Фото з особистого архіву

Перші місяці Африка здавалася цікавою й новою, але з часом почало бракувати дому. 

“Нас рятувало те, що були свої кухарі. Вони готували приблизно нашу їжу. Бо місцева – не те, що несмачна, а просто умови антисанітарні, постачання продуктів невідоме”, – розповідає Олександр. 

Повернення додому було непростим. Прямого рейсу в Україну бути не могло, і не кожна країна погоджувалася прийняти для пересадки 250 українських військових. Зрештою, 15 вересня 2022 року українські миротворці завершили свою місію – останню для Збройних сил України в Конго.

Поранення

Після закінчення місії Олександр повернувся до своєї бригади, виведеної з Чорнобаївки, а згодом очолив групу регламенту двигунів у 18-й бригаді армійської авіації імені Ігоря Сікорського в Полтаві. 

“Це були одні з найяскравіших років моєї служби, – згадує він, – у Полтаві я більше заглибився у свою професію, став досвідченішим, навіть працював безпосередньо з заводами, які приїжджали виконувати роботи”.

Та 15 квітня 2024 року внаслідок удару ракетою Х-59 по одній із військових точок Олександр дістав поранення. Ще лежачи на бетоні, він побачив, що втратив праву ногу.

“Я інформацію прийняв одразу й зрозумів: треба думати, що робити далі”, – згадує він.

Дорогою до лікарні Олександр залишався при свідомості, хоча втратив багато крові. Уже від дружини він дізнався, що тієї ночі лікарі двічі боролися за його життя – пульс майже зникав. Але серце витримало.

У Полтаві чоловіку зробили п’ять операцій, і в травні він уже розпочав реабілітацію у львівському центрі “Superhumans”, що спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії та психологічній підтримці постраждалих від війни. 

З липня по вересень військовий опановував механічний протез із коліном, вчився ходити й знову сів за кермо автомобіля з механічною коробкою передач. Саме під час реабілітації Олександр захопився музикою:

“У центрі протезування мені дали шанс на трошки інше життя. Саме там я вже пізнав, що таке музика. І тоді почалися всі наші невеликі виступи”.

Музика

У центрі “Superhumans” він познайомився з Володимиром Недогодою, який проводить там сеанси музичної терапії. Недогода є засновником ініціативи  "Victory Beats"Проєкт "Victory Beats" проводить музичну терапію для ветеранів та постраждалих від війни в Україні. , що допомагає ветеранам і переселенцям долучатися до музики як до частини відновлення. Саме під час однієї з таких сесій Олександр побачив діджейську консоль і зацікавився. 

“Це було просто моє бажання. Мені сподобалося, і далі воно пішло саме собою”, – згадує він.

Згодом Олександр пройшов курси диджеїнгу “EnterDJ” від диджея та викладача Влада Фісуна, де зробив свої перші кроки у цій справі. З його допомогою та Володимира Недогоди Олександр вчиться писати музику та працює над створенням релізів.

Олександр Іванько і Володимир Недогода. Фото з особистого архіву

Незабаром у центрі “Superhumans” сформувався й однойменний гурт, і вже під час другого імпровізованого виступу Олександр уперше заграв на бас-гітарі. Виступ був вдалим, тож відтоді він почав опановувати цей інструмент. 

Один із перших публічних виступів гурту “Superhumans” відбувся на сцені “FestRepublic”. Тоді ветерани разом з гуртом “Жадан і собаки” заграли їхні відомі пісні.

“Було страшно, бо це був наш перший досвід на великій сцені, але ми заявили про себе”, – згадує Олександр. 

Гурти “Superhumans” та “Жадан і Собаки” на сцені “!FESTrepublic” у травні 2025 року. Фото зі сторінки клубу

Окрім цього, Олександр вже не раз виступав перед першою леді та президентом, принцом Гаррі, на фестивалях, концертах і акціях, з гуртами “Друга ріка”, “Тінь сонця”, з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії.

“Це неймовірні емоції, коли бачиш, як люди танцюють під твою музику”, – ділиться він.

 Фото зі сайту “Victory beats”

А в серпні 2025 року Олександр Іванько з іншими ветеранами виступили на премії “Національна легенда України” разом зі співаком YAKTAK. 

“Для мене це було радше можливістю показати, що життя після поранення не закінчується і можна розвиватися далі. Хотілося також показати, що існує такий центр, який реально допомагає людям, – каже військовий, – на попередніх виступах, до речі, хвилювання було значно більше”.

Зараз Олександр Іванько працює над першою власною композицією у ролі диджея, хоча дата її виходу поки невідома.

“Це дуже масштабна робота, яка потребує багато часу: треба переглянути кілометри музики й сотні семплів”, – пояснює він.

Натомість гурт “Superhumans” власних композицій поки не створюватиме. За словами Олександра, це може стати можливим у майбутньому, якщо сформується стабільний склад і кожен учасник матиме чітку зону відповідальності. 

Життя після поранення

Олександр каже, що після поранення почав дивитися на життя ширше, хоча в глибині душі залишився військовим – “13 років служби нікуди не дінуться”. 

“Для мене важливі контроль і виконання завдань. Якщо є задача – я її виконую. Коли кажуть, що якусь композицію неможливо зіграти, я відповідаю: ми ще не пробували. Треба спробувати, а вже тоді можна говорити, що не вийшло”.

Любов до музики має вся його сімʼя: старша донька навчається грі на гітарі, молодша – на синтезаторі, а дружина Анна, каже Олександр, дуже гарно співає.

Водночас військовий зізнається, що найважчим випробуванням були перші місяці повномасштабної війни: до квітня 2022 року дружина та діти залишалися в окупованому Херсоні.

“На Новий рік дружина запитала мене, чи я жалкую за 2024 роком, – розповідає Олександр, – я сказав, що не жалкую взагалі. Те, що сталося, те сталося. Тепер просто трошки інакше життя”. 

Олександр з дружиною Анною. Фото з особистого архіву

Окрім музики чоловік займається і підприємництвом – розвиває власний онлайн-магазин товарів для духовних практик і медитації. 

Наостанок Олександр ділиться, що для нього означає перемога:

“Перемога – це, перш за все, кінець стражданням, які тривають ще з 2014 року. За ці роки загинуло дуже багато моїх знайомих, близьких і родичів. Для мене це буде час, коли українці нарешті зможуть видихнути. Коли можна буде вночі їхати дорогою і не думати про комендантську годину, а перед сном – чи буде тривога. Я навіть бачу по своїй сім’ї: коли це станеться, перший час буде трохи дивно жити у тиші – без вибухів, без загрози. Але цього моменту треба дочекатися”.