Цьогоріч на зимовій Олімпіаді Україну представив фігурист з Херсона Кирило Марсак. Свій шлях у спорті він починав на місцевій ковзанці, яку згодом знищили російські військові під час повномасштабного вторгнення.
В інтерв’ю “Вгору” Кирило розповів про підготовку до виступу, реакцію на хейт, ставлення до “нейтральних” спортсменів та пояснив, чому вважає фігурне катання способом нагадати світу про війну.
Допомога всіх тренерів, з якими я займався. Цілеспрямованість і, мабуть, зухвалість в якихось моментах.
Я розпочав у 2009 році. Спочатку мені не подобалося – це було якоюсь каторгою трохи. Займатися фігурним катанням хотіла моя сестра, а батьки не могли водити нас на різні гуртки, тому й мене віддали на ковзанку. З часом у мене добре почало виходити, я втягнувся і зрозумів, що хочу займатися цим надалі,
Мої перші тренери – Олександр Ковтанюк та Тетяна Назарова. Ми досі спілкуємося, вони стежать за моїми змаганнями та підтримують. Я тренувався на “Фаворит-Арені”. Без цієї ковзанки мене б не було там, де я зараз. Атмосфера на заняттях була приємна, дуже тепла. Це місце для мене особливе, адже там розпочалася моя кар’єра. На жаль, ковзанку у Херсоні повністю зруйнували.
Тоді фігурне катання у Херсоні було чимось новим і ніхто не знав, як воно розвиватиметься. Ми не йшли за результатами, не планували їхати на Олімпіаду. До 12 років я катався тільки на аматорських змаганнях. Ніхто не міг подумати навіть, що ми зайдемо так далеко.

Наслідки удару російських військ по льодовому палацу "Фаворит-Арена" в Херсоні, 16 квітня 2025 року. Фото Олександра Андрющенка, "Вгору"
Десь у 2013 році вперше спробував себе на професійних змаганнях – я був останнім. Але судді постійно говорили: “У вас набагато більший потенціал”.
Свій перший всеукраїнський спортивний сезон я розпочав у 2016 році. До 2018-го тренувався лише у Херсоні, а потім мене запросили до Києва – місцеві тренери хотіли надати можливості для розвитку. Це було правильне рішення: я почав розвиватися швидше і наздоганяти своїх українських конкурентів.
.
Кирило Марсак. Фото зі сторінки Андрія Марсака в інстаграмі
До 2022 року я переважно перебував у Києві, але часто приїжджав у Херсон – на свята, вихідні, змагання. Наприклад, був після турніру в Угорщині, побачився із рідними. Потім повернувся до Києва і саме там зустрів повномасштабне вторгнення. Зранку батьки голосно розмовляли, а я сказав: “Можна тихіше? Я хочу поспати, мені на тренування через кілька годин. Вони відповіли: “Почалася війна”. Я був шокований, знадобився час, щоб сприйняти це. Той день змінив багато чого.
Міжнародна Федерація ковзанярства оголосила, що юніорський чемпіонат світу відбудеться у квітні у Таллінні. В Україні тоді неможливо було тренуватися – жодна ковзанка не працювала. Мій тренер Дмитро Кіщенко, на жаль, нині покійний, сказав, що потрібно їхати й готуватися – представляти Україну в ці важкі для неї часи.
Я поїхав у Польщу, було запрошення від їхнього клубу фігурного катання. Після чемпіонату близько місяця був у Латвії. Потім отримав запрошення до Фінляндії від моїх нинішніх тренерів – Аліни Маєр-Віртанен та Вальтера Віртанена. Нам сподобалося працювати разом і вони запропонували мені залишитися.
Спочатку було непросто: потрібно спілкуватися іншою мовою, звикати до нової системи тренувань, людей. Проте через декілька місяців мені було вже досить комфортно перебувати тут.

Табір з фігурного катання у Фінляндії. Фото зі сторінки teammayervirtanen в інстаграмі
Бувають інтенсивні тижні, загалом виходить 20 годин тренування на льоду плюс хореографія і загальна фізична підготовка. В нормальні тижні ми займаємося по дві-три години в день.
Спортивна підготовка непроста: навіть коли щось не виходить і вже втомився – потрібно просто виходити й робити. На тренуваннях немає адреналіну і куражу, як на змаганнях, тому працювати складніше. Ти себе переборюєш, рухаєш вперед і тоді виходить на змаганнях показувати найкращий рівень.
Аліна Майер-Віртанен строга, але чуйна людина, яка розуміє, що і для чого робить. Вона добра, але водночас авторитарна. У неї все за розкладом, кожен крок і завдання. Насправді організація та дисципліна дуже допомагає у спорті. І в житті також.

Кирило Марсак і Аліна Маєр-Віртанен. Фото зі сторінки Кирила в інстаграмі
Обидві програми поставила моя хореографка, італійка Єкатєріна Івлєва-Ґуарізе.
Довільна програма – моя особиста історія під “I'm tired” Labrinth. Перша частина показує, що я втомився, мені важко: багато негативних новин, мій батько на фронті захищає нашу країну, бабуся, дідусь та тітка перебувають у Херсоні, багато особистих труднощів. Друга частина демонструє, що попри труднощі, негатив я виражаю свої переживання на льоду і завдяки цьому живу, продовжую рухатися уперед.
Коротка програма була під пісню Андреа та Матео Бочеллі “Follow me”. Вона присвячена моєму батьку. Він світла, чуйна і добра людина. Мене надихає його сильний дух, він перебуває у важкій ситуації, але не впадає у відчай, намагається мислити позитивно. Я пишаюся батьком і хочу його побачити якомога скоріше.
Він також пишається мною і, звісно, радий, що у мене є можливість представляти Україну на такому високому рівні.

Кирило Марсак із батьком Андрієм. Фото зі сторінки Андрія Марсака в інстаграмі
Так, звісно. Це мій спосіб доносити до людей новини про Україну.
Коли перемагаєш, або посідаєш призове місце, люди починають цікавитися твоєю історією. Завдяки фігурному катанню, я зміг по спільноті поширити свою історію, донести, що війна триває і нам потрібна підтримка.
Багато факторів вплинули на довільну програму. Я стежив за ситуацією з Владиславом Гераскевичем, якого дискваліфікував Міжнародний Олімпійський Комітет. Це триб'ютвід англійського tribute (данина, шана)для українських спортсменів, які, загинули, віддання честі та пам'яті їм. Міжнародний Олімпійський Комітет повівся негарно, у Гераскевича забрали акредитацію, його дискваліфікували. Було дуже сумно, бо це несправедливість.
У той момент багато неприємних речей відбувалося, новин. Були нападки в соцмережах від росіян. Тобто, загалом я просто не впорався з особистими переживаннями та думками.
У той день не вийшло, але це було гарним уроком на майбутні змагання. Я буду знати, що робити, що не робити, де треба більше сконцентруватися на собі, і на що не звертати уваги. Це досвід, який допоможе мені зростати як спортсмену і людині.

Виступ Кирила Марсака у довільній програмі на Олімпіаді-2026. Фото: Getty Images
Ця ситуація роздута. Їхня (ред. російська) жовта преса написала, що я сказав це саме про їхнього фігуриста, а я казав про всіх нейтральних спортсменів. Полетіли гнівні повідомлення і погрози. У моїх словах вони бачили те, що хотіли бачити та вирвали їх із контексту. Все, що можу про це сказати.
Я негативно ставлюся до того, що їх допустили. Хто б що не казав, спорт не поза політикою – Олімпійські ігри це політична арена. Якщо вони допущені, вони все одно будуть просувати свою пропаганду.
Вони сплачують податки у своїй країні, а з цих податків бомблять нашу країну. І звісно їх нейтральний статус ще треба підтвердити.

Кирило Марсак на Олімпіаді-2026. Фото: Віталій Клюєв/інстаграм
Деякі спортсмени, з якими я гарно спілкуюся, звісно, підтримували – ми спілкувалися про це. Деякі не заглиблювалися, залежить від людини особисто.
У фігурному катанні мале ком'юніті, хлопців не так багато. Ми усі одне одного знаємо. Спілкуємося дружньо: з кимось краще, з кимось трохи гірше. В цілому ми така маленька родина, фігурно-катальна.
Підтримка людей з України неймовірна. В цілому атмосфера на Олімпіаді була просто вау, багато українських прапорів. Люди підходили після змагань і казали, що я молодець, що вони все одно раді та пишаються.

Українська діаспора зустріла представників України в аеропорту Мілана. Фото зі сторінки Олімпійська команда України в інстаграмі
Зараз готуюсь до чемпіонату світу. Основна ціль – поїхати та показати свій максимум.
Навчаюся у фінському університеті (ред. Кирило вивчає розробку ігор). Це допомагає розвантажити голову – не думати лише про катання, бо іноді його забагато. Коли треба зробити ще якісь завдання, домашню роботу, голова не настільки завантажена фігурним катанням і тренуватися простіше.
Я вчився грати на піаніно, фортепіано, створювати музику на комп'ютері та виконувати пісні. Це більше хобі, для себе цим займаюся, непрофесійно.
Звісно. Дуже хотілось би приїхати у Херсон, побачити, що залишилося від місць, які для мене важливі. Але там майже все зруйновано: і ковзанка, і школа, і домівка наша. Хочеться побачитися з людьми, з рідними.
Більше матеріалів про спорт у Херсоні під час війни: