Про Херсонські троянди
Виходжу з маршрутки, дощ іде такий нормальний. Ніяк не можу ту парасольку розкрити, кручу її в руках, а жіночка поруч стоїть і каже: «У вас телефон з курточки зараз випаде!».
Розкрила я нарешті парасольку, накрила нас обох, кажу: «Дякую!». Йдемо разом, вона під мою парасолю підлаштувалася і бурмоче собі під ніс, наче саму себе лає:
— Оце старе, дурне, хвоpе... Виперлося в таку погоду за розами! От воно мені «надо» було?
Я питаю:
— Ви що, серйозно за квітами в такий дощ?
— Та хочу рози посадити, — каже. — Ще б свій будинок був, а то ж квартира... Але там під вікнами газончик невеликий, я вже трохи купила і от ще йду. Хочу, щоб гарно було. Бо прильоти постійні, все розбите навколо... А так хтось із вікна подивиться — і краса. Нас там мало в будинку залишилося, виходити людям тяжко, то хай хоч з вікна радіють.
Розповіла, що живе в цьому будинку вже майже 40 років. Коротше, йдемо ми з нею під дощем на ринок купувати ті рози. )))
Ціна від 60 до 120 грн. Вона набрала на 360 гривень. Стоїть і каже:
— Ну не дурне я? Пенсія 3600, а мені рози треба! А що робить? Може, ще побачу на своєму віку, як оці, що зараз посаджу, квітнути будуть.
Вже як купили під дощем, каже мені: «Приходь обов’язково, як зацвітуть! Подивишся, які гарні вибрали».
Оце наші люди. Пенсія три копійки, дощ і стріляють, а нам рози треба, щоб сусідам у вікно було гарно дивитися.
-original.webp)
-original.webp)
Ольга Чернишова, 18 квітня 2026 рік
