Гендерна політика в спорті: від вистави жриць до феміністичного вогню

Коли мексиканка Енрікета Базіліо стала першою жінкою, яка запалила олімпійське вогнище на Іграх-1968 у Мехіко, видання New York Times запевняло, що було чути, як «несамовито перевертаються стародавні греки у своїх мавзолеях». Бо ж на античну Олімпіаду майже всім жінкам було зась!

Енрікета Базіліо.

Уже ніби давно довелося змиритися: спорт – не лише для чоловіків. Проте наскільки «не лише» – це питання й досі на стадії work in progress, хоча й на досить активній.

Через пів століття після історичного фінішу естафети олімпійського вогню в руках легкоатлетки Базіліо, іншій жінці вперше в історії довірили її розпочати. Заголовки ЗМІ говорять, що «вперше жінка розпочне естафету Олімпійського вогню», адже шлях до столиці цьогорічних Олімпійських ігор – Токіо – розпочне чинна олімпійська чемпіонка з кульової стрільби Анна Коракакі. Вона ж передасть вогонь іншій іменитій грекині – Екатеріні Стефаніді, переможниці минулих Ігор у стрибках із жердиною.

Анна Коракакі

Екатеріні Стефаніді

Хоча на церемоніях в Олімпії звикли бачити жінок, але зазвичай в образі жриць – учасниць вистави з запалення вогню, що передує «практичній» частині естафети.

Грецький етап рідко привертав увагу чимось, крім цього перформансу. Адже майже ніколи там не несуть факел суперзірки спорту чи селебріті, як це відбувається потім уже в країні-господині Ігор.

Тому показово, що зараз його наділили значимістю не тільки через шану традиціям, а й завдяки прогресивному меседжу щодо видимості жінок у спорті.

І хоча до повної гендерної рівності в спорті ще досить далеко, але робиться і справді багато.

Фора в століття й мотиваторки

У чоловічого спорту є «історична фора»: деякі жіночі види отримують олімпійський статус на десятки, а то й на сотню років пізніше за чоловічі. Тож очевидно, що він домінуватиме за популярністю, прибутковістю й престижем. Тому зараз одним із пріоритетів Міжнародного олімпійського комітету є максимальне збалансування кількості учасників та учасниць Олімпіади, а це диктує баланс у виборі видів спорту для реалізації атлетів/-ок.

Найбільш охоче МОК затверджує змішані змагання, де чоловіки й жінки об’єднуються в команди або пари.

Серед останніх суто жіночих нововведень – монобоб, одиночний вид бобслею (це такий санний вид спорту). У чоловіків цієї дисципліни немає – її створили на противагу суто чоловічій боб-четвірці. Пояснювали це тим, що вид мало розвинений, аби велика кількість спортсменок була готова фінансово й кадрово набрати команду з чотирьох бобслеїсток й дозволити собі необхідне спорядження. Тому починають із малого.

Парний бобслей, до слова, доступний для обох статей.

Гірша ситуація із лижним двоборством (поєднанням лижних гонок і стрибків із трампліна). Чоловіки ним живуть із 1924 року, а жіноча версія була офіційно визнана лише в 2016-му! Минулого місяця двоборки дебютували на Юнацьких Олімпійських іграх, проте на дорослі шлях для них досі закритий.

Є й протилежні приклади. В артистичному плаванні (так зараз називають синхронне) чоловіки вже змагаються на світовому рівні в складі змішаних дуетів, проте на Олімпіаді цей вид лишається суто жіночим. Те саме з художньою гімнастикою, але в цьому випадку все ще складніше. Щоб навіть мріяти про Ігри, спорт «художників» має для початку визнати Міжнародна федерація гімнастики, а вона це питання розглядає не дуже завзято.

Стереотипи про «чоловічі» й «жіночі» види спорту часто гальмують прийняття подібних рішень як на вищому організаційному рівні, так і просто на побутовому, коли треба обрати, на які заняття відвести дитину.

Якраз тут дуже корисними є інформаційні й рекламні кампанії та висвітлення досягнень спортсменок/-ів.

Чим більше ти бачиш гру жіночої збірної США з футболу чи бої норвезької боксерки Сесілії Брекхус (а потім вони ще й світяться в якихось соціальних проєктах, ходять на Шоу Джиммі Кіммела й потрапляють на обкладинки журналів), тим більше звикаєш, що це не просто нормально – це круто!

Затятих консерваторів/-ок, може, це не переконає, але нові покоління вже зростатимуть на нових прикладах.

Сесілія Брекхус

Можливо, наївно, але чому тоді сучасні професійні тенісистки говорять про те, що їх мотивував займатися спортом приклад Серени Вільямс? А попередні покоління – Біллі Джин Кінг? Бо людям потрібні рольові моделі й ментори/-ки, з якими вони шукають щось спільне.

Так і з факелоносицями, яких обрали для естафети.

Олімпією, до речі, факельна естафета не обмежиться – вже на території Японії олімпійський вогонь нестимуть, зокрема, й членкині збірної країни з футболу, які в 2011-му стали першими чемпіонками світу в історії Японії.

Доступ до влади й статистики

Та якою б трендовою не була боротьба за гендерну рівність, її доля вирішується на керівному рівні. У спорті теж. Зокрема це довів МОК: справа з визнанням жіночого спорту швидко посунулася вперед, коли до його виконкому в 1990 році обрали венесуелку Флор Ісаву Фонсеку. Зараз таких членкинь 4 із 15, а по всіх комісіях МОК – 45,5%. Проте до президентства ще не дісталися, максимум були віцепрезидентками.

Флор Ісава Фонсека

Зростання цифр – це також і результат роботи комісії Women in Sport, яка створює рекомендації, моніторить гендерну ситуацію в олімпійському спорті, організовує тренінги, семінари й менторські програми та сприяє фінансуванню проєктів, пов’язаних із розвитком гендерної рівності.

Із чим поки не виходить боротися, так це з монополією чоловіків на тренерських посадах, що було визнано у великому звіті два роки тому. За його даними, на Олімпіаді в Ріо 2016 року акредитованих жінок-коучів було лише 11%.

Для поліпшення показників необхідно розробляти програми підготовки й впровадження нових кадрів, особливо в ігрових і силових видах спорту – тих, де треба зважати на одвічне сексистське переконання, що жінкам не місце в грубих і жорстких видах спорту. А якщо вони ще й замахуються керувати чоловічою командою, то це для початківиць гарантоване пекло в боротьбі за авторитет.

В Україні Національний Олімпійський комітет також завжди очолювали лише чоловіки.

І хоча нині більшість членів НОК жінки, у виконком із них потрапило всього п’ятеро (чоловіків – 25). У федераціях окремих видів спорту взагалі одна президентка на всіх – Ірина Дерюгіна. Вгадувати довго не треба – керує вона художньою гімнастикою.

Ірина Дерюгіна з українською гімнасткою Владою Нікольченко

У нас також створили комісію «Жінки в спорті», де головує олімпійська чемпіонка з семиборства Наталія Добринська, й де головною метою є виховання жінок-лідерок у спорті.

Наталія Добринська 

Але поки відчутними зрушеннями в спортивній гендерній політиці ми похвалитися не можемо. Боксерки розповідають, що не отримують привілеїв, які мають боксери за ті самі досягнення, футболістки й хокеїстки вимушені працювати на додаткових роботах, щоб мати змогу тренуватися (про те, як живуть наші футболісти, думаю, нагадувати не треба), медійних кампаній про подолання стереотипів надзвичайно мало.

Прогрес хіба що в тому, що на початку місяця в нас нарешті зібрався круглий стіл на тему гендерної рівності в спорті за участі представників/-иць Міністерства соцполітики, громадських організацій та інших експертних груп. Підсумки його, якщо лаконічно, то могли б звучати так: давайте вже щось робити.

Україні бракує організації на кшталт американської Safe Sport, яка спеціалізується на розслідуванні випадків харасменту саме в спорті: за перші два роки існування їм надійшло 1800 повідомлень про домагання.

Бракує сексуальної освіти та інформування атлетів і атлеток про те, як узагалі ідентифікувати фізичне або психологічне насильство. А воно настільки нормалізоване в радянській і пострадянській системі спорту, що багато хто сприймає його як даність і не усвідомлює, що може бути інакше.

Тож поки спортивний світ шукає нові способи запалити феміністичний вогонь, ми тільки відкриваємо коробку сірників.

Та головне – долучитися до естафети хоча б на пізніх етапах.