Чому Росія утримує українських цивільних і що заважає їх поверненню: розмова з колишніми полоненими

Під час останнього обміну з російського полону повернулися 205 українців. Серед них лише четверо – цивільні. Ці цифри озвучив колишній цивільний полонений Роман Баклажов. Нині він очолює Координаційну раду з питань цивільних полонених при виконкомі Херсонської міськради. 

Женевські конвенції регулюють питання військовополонених, але не передбачають обміну цивільними, адже їх не можна брати в полон. Проте з 2014 року в тюрмах опинилися сотні цивільних, яких незаконно утримує Росія. 

“Цивільних людей повинні просто звільняти. Без торгу і без обміну”, — говорить колишній мер Херсона та цивільний полонений Володимир Миколаєнко. +Проте на практиці так не відбувається. 

В ефірі “Вгору”  Володимир та Роман пояснили, чому цивільних українців майже не вдається повернути з російського полону, яку роль у цьому відіграє Росія та чому міжнародний тиск залишається одним із небагатьох інструментів впливу. Нижче читайте тези розмови. 

Цивільні полонені – це заручники 

За словами учасників розмови, повернення цивільних ускладнюють одразу кілька факторів: відсутність міжнародного механізму їх обміну, небажання Росії визнавати факт незаконного утримання цивільних та обмежений доступ міжнародних організацій до місць ув'язнення.

Володимир Миколаєнко наголошує: частину людей Росія утримує свідомо, використовуючи їх як інструмент тиску та пропаганди:

“Росіяни хапають цивільних, кидають їх у в’язниці, а потім використовують, щоб щось для себе виторгувати”, — каже Миколаєнко.

Володимир Миколаєнко у Херсоні. Фото Устина Данчука 

Водночас він застерігає: тема полонених потребує обережності. Гучні заяви не завжди допомагають перемовинам, а іноді можуть ускладнювати процес.

“Обміни потребують тиші. Будь-яка заява, будь-яка дія потім може відбитися на тих, хто залишається в полоні”, — говорить він.

Одна з головних проблем – відсутність повного обліку цивільних українців, яких Росія утримує в тюрмах, колоніях і таборах.

Миколаєнко розповідає, що його родина дізналася, де він перебуває, лише через півтора року після ув’язнення. Інформацію вдалося отримати після підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста.

За його словами, Росія приховує наявність цивільних у місцях утримання. Він згадує випадок, коли перед приїздом російської омбудсменки Тетяни Москалькової цивільних полонених намагалися видати за військових.

“Вони чудово розуміють, що утримують людей, які не мають стосунку до Збройних сил України, але продовжують це приховувати”, — каже він.

На його думку, Україна має наполягати на допуску міжнародних організацій до всіх місць утримання українців у Росії:

“Я дуже сподіваюся, що багато людей, які зараз вважаються зниклими безвісти, знайдуться саме в цих таборах”, – говорить Володимир.

Люди повертаються самі — і губляться в системі

Окрема проблема – цивільні українці, яких Росія не повертає в межах обмінів, а просто випускає після завершення терміну незаконного ув’язнення. Частина з них потім самостійно добирається до України.

За словами Романа Баклажова, точної статистики таких людей немає. Часто вони не знають, куди звертатися після повернення.

Роман Баклажов. Фото Ігоря Бойченка

Миколаєнко ж зазначає, що держава має уважніше працювати з цією категорією людей, але водночас чітко розрізняти різні випадки: тих, хто справді був незаконно ув’язнений й хто чинив спротив, і тих, хто був затриманий за інших обставин.

За словами Баклажова, частина людей після звільнення фактично залишається сам на сам із бюрократичними процедурами, адже не знає, куди звертатися та який статус має отримати.

Що можна зробити? 

На думку спікерів, звичайні громадяни також можуть впливати на ситуацію — насамперед через підтримку родин полонених, участь в акціях і постійне нагадування про тих, хто досі залишається в російських тюрмах.

Миколаєнко каже, що ходив на акції на підтримку полонених не лише заради тих, хто перебуває в ув’язненні, а й заради їхніх родин.

Спікери сходяться в одному: поки Росія приховує частину цивільних полонених і не допускає до них міжнародні місії, механізму їхнього швидкого повернення фактично немає. Саме тому, на їхню думку, міжнародний тиск і постійна увага суспільства залишаються одними з небагатьох інструментів впливу.

Більше дивіться у відео.