Жінки в присмерку війни – розповіді херсонок

Героїні цієї статті – звичайні  херсонські жінки. Декому з них довелося пережити окупацію, залишити рідну домівку, рятуючи життя та гідність, або й ще гірше – втратити в полум'ї війни все нажите. Але українські жінки, мов фенікси, володіють дивовижною здатністю відроджуватися. І далі жити вільно та повнокровно. А для того, з поміж інших дуже важливих чинників, їм необхідна і власна приваблива зовнішність.

Бути вродливою в окупованому Херсоні було аж надто небезпечно, – згадує Ольга.

– Не скажу, що дуже боялася, але вкрай рідко ходила кудись сама, одягалася якомога простіше та не користувалася косметикою. Я й до війни нею не зловживала, а після 24 лютого ані фарбуватися, ані виряджатися взагалі не хотілося. Мій звичайний маршрут був до магазину й назад. Життя наче стало на паузу. Вдома, щоб якось розрадити себе,  робила щось із бісеру. Останнє, що сплела – нарядні сережки-квіточки. Їх вирішила не одягати до перемоги. Тоді прикраси здавалися мені недоречними. Тепер дуже шкодую, що не взяла їх з собою, коли виїздила. Неодмінно одягла б на святкування визволення Херсона. Вдома залишився і сплетений браслет з українським орнаментом, який  планувала одягнути на своє весілля. Його побоялася везти через ворожі блок-пости. Загалом на вільній землі почуваєшся по-іншому. Через якийсь час після виїзду мені знову захотілося носити не тільки зручні, а й стильні речі,  стати яскравішою, змінити зачіску. Я наче ожила.

Згодна з Олею і херсонка Зоя. В окупації, вона намагалася бути максимально невиразною й непривабливою. Зате, коли збирала валізу перед виїздом на підконтрольну територію, взяла всі свої сукні й навіть  босоніжки на підборах. 

Хоча до війни, сукні, спідниці й підбори – то був зовсім не мій стиль. Але несподівано для себе почала уявляти, з яким задоволенням носитиму все це на волі, – розповідає дівчина.

Поклала вона до валізи й косметику, біжутерію та гарну білизну.

Майже те ж вивозила з окупації й Галина, мешканка легендарної Чорнобаївки. Попри те, що протягом кількох місяців жінка фактично жила в підвалі, вона відчувала потребу залишатися жінкою. Реалізувати це їй  вдалося за кордоном у дружній Польщі, де у своїх улюблених сукенках і туфельках на підборах, вона має вигляд привабливої європейки. 

Олена, мешканка невеликого селища поблизу Херсона, з острахом згадує,  початок війни, вони з донькою та чоловіком навіть спали одягненими. Бо селом сновигали орки. 

І милися похапцем, бо тремтіли від страху. Жахіття війни не давали жити й хотіти чогось… Але донька змушувала мене дбати про себе: мастити кремом обличчя, пити вітаміни, які купила для мене напередодні. Говорила: а коли ж іще?  Після виїзду я й сама знову почала прагнути мати кращий вигляд,  хотілося бути молодшою, стрункішою. Хоча, чесно кажучи, соромлюся  цього бажання. Бо ж ніби й не на часі. Але іншого часу може й не бути.

 

Після виїзду я  спочатку хотіла лягти й лежати, страждати, – розповідає  Тетяна, біженка з Посад-Покровського. – Та потім згадала: мені фарба для волосся потрібна, бо поки я тут страждатиму, мій тон розберуть, і хтозна, чи будуть нові постачання... Довелося підіймати себе за барки та їхати по фарбу. 

Тетяна має проблеми зі здоров'ям,  пересувається на милицях. Та завжди прагнула бути жіночною. У неї в шухлядах зберігалася красива білизна,  парфуми, безліч усіляких доглядових засобів для тіла. Та окупація поставила на всьому тому жирний хрест. На думку Тетяни, херсонським дівчатам безпечніше було мати вигляд чим гірший, тим кращий. Щоби вороги не помітили й не скривдили. Але коли виїздила, поклала до валізи все, що робило її жінкою:  парфуми, мереживну білизну, косметику. 

Про те, як вперше нафарбувалась з початку війни, розповідає мешканка села Дар’ївки  Ганна.

Минав четвертий місяць окупації, кілька днів не було зв'язку з донею, дорогу до міста, де вона мешкає, перекрили. А в неї якраз  день народження. Я фізично страждала, що не можу дізнатися як справи в донечки й привітати хоча б телефоном, не те що обійняти. Аж раптом з'явився зв'язок і я дізналася, що автобуси курсують в об'їзд, через Антонівку, і я можу потрапити до Херсона. Я була така піднесена, що не тільки за кілька хвилин зібрала торбу з ласощами, а й ще нафарбувалася, щоби підкреслити свій внутрішній стан – їду до доні святкувати її день народження. Тож коли  виїздили з окупації, окрім ліків, документів і улюблених блузок, вишитих подругою, кинула до валізи  й свою косметичку. Ми їхали у вільне життя. І я прагнула краси та свободи. І перше, що придбала на волі, була сукня – яскраво блакитна, як море, в білий горох. Мій особистий символ свободи.

У старенькому, сіренькому зачовганому светрику дуже затишно, але саме в такому "коконі" ще страшніше і ще більше приходить страждань... – переконана херсонка Ірина, яка переживає війну за кордоном.

Протягом лютого й березня вона почувалася збайдужілою до всього й до самої себе. З цього стану її вивело запитання донечки: "Мамо, а в тебе що, немає нічого іншого одягнути? Ти в цьому светрі вдень і вночі!" Тоді Ірина зрозуміла, що своїм розгубленим виглядом викликає занепокоєння в дитини. Ми  мусимо стійко триматися, і величезну силу має те, який  вигляд  маємо. Я зрозуміла, що повинна (так, навіть повинна!) показувати своїм дітям і чоловіку, що я сильна, і що ми все здолаємо, і що обов'язково переможемо! 

Молода матуся Альона з посмішкою розповідає, що завжди була за натуральність та зручність, її улюбленим одягом завжди були джинси та кеди, а сумкою – рюкзак. І раніше вона не дуже дбала про себе.

Але після того, як народився син, і після початку  війни зі мною щось сталось... Я пішла на йогу, з'явилося бажання доглядати за шкірою, волоссям та взагалі приділяти увагу собі. Звичайно, живучи в окупації, я скромно одягалася та не фарбувалася, певно, як усі херсонські жінки. Але ставлення до себе змінилося. Завжди я відкладала себе на потім – то часу нема, то грошей, то бажання зникло. Та в якусь мить прийшло розуміння – хто, як не я, піклуватиметься про мене… Ми  просто не маємо права себе не любити. Чомусь я усвідомила це лише тоді, коли почалася війна. У дорогу взяла гарну білизну й навіть змогла пережити, що в ній копирсалися орки на блокпостах. Поклала також косметику та парфуми. Звичайно, фарбуватися встигаю не кожен ранок – малий синок не завжди дозволяє, але як тільки з'являється вільна хвилинка,  роблю щось для себе. 

Тетяна, яка переїхала з родиною з Херсона до Києва, розповідає:  

Я багато часу провела, просто існуючи в цій війні, не відчуваючи себе. Але якось, прогулюючись містом, побачила  дівчину, одягнену у військову форму. Вона несла важкий рюкзак, але було в ній щось таке, від чого я розправила плечі. Дівчина усміхалася й світилася, мов сонечко, і від неї пахло гарним парфумом. Того ж дня ми з мамою пішли до перукарні та привели до ладу наші зачіски. І мама сказала: треба фарбувати брови! Дівчина, яка це робила, була не дуже вмілою. Уперше, за весь час війни, відмиваючи перекисом мамині циганські брови, ми сміялися до сліз. 

Тетяна впевнена, що жодна війна не може завадити жінці бути жіночною, якщо те в ній вже є. А українські жінки, на її глибоке переконання,  – особливі. 

Наша жіночка – наче мати для всіх, кому потрібна допомога. Вона стає волонтеркою, вона відшукує засоби, щоби допомогти постраждалим, вона йде на фронт боронити рідну землю. Але така, міцна й сталева, вона все одно залишається жіночною, залишається собою.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...