Олександр Гунько: “Геніїв у літературі може народити лише нація з потужною духовною енергетикою”

Олександр Гунько: “Геніїв у літературі може народити лише нація з потужною духовною енергетикою”

Олександр Гунько - український поет, журналіст, перекладач та громадський діяч. Головний редактор сайту NovaKahovka.City

- Ви письменник з активною громадянською позицією. Що в сучасному суспільстві Вас хвилює найбільше?

- Як письменника мене в суспільстві абсолютно ніщо не хвилює. Адже, як стверджував німецький літератор і філософ Іммануїл Кант, література - це споглядальна інтуїція і антиутилітарна річ (не для всіх). Тобто, завдання письменника - споглядати життя "с холодным вниманьем вокруг" (М. Лермонтов) і зображати його в художніх образах. А література, тим більш поезія, призначена не для широких мас (для них є белетристика, тобто, читво), а для підготованих читачів і майбутніх поколінь. Тож письменник має бути над усіма суспільними і політичними процесами. Він керується не свідомістю, а підсвідомістю. І повинен зобразити свою епоху максимально виразно і безпристрасно.

- Опишіть випадок, який чомусь вас навчив.

- У кожної людина за життя буває безліч випадків, які її чомусь навчають. Я не виняток. Але одна історія мого життя досить унікальна. У грудні 1994 року на сесії Новокаховської міськради мене одноголосно звільнили з посади редактора міської газети.

Коли в той день я йшов до редакції, мене перестрів знайомий. «На роботу не ходи, – сказав він. – Сьогодні на сесії тебе будуть знімати. Йдемо в поліклініку, я домовився з одним лікарем, він випише тобі лікарняний». Але я відмовився. Сказав, що піду на роботу, потім на сесію і хай станеться те, що має бути. «Ну дивись, – розчаровано мовив знайомий. – Я тебе попередив». Я знав, що своїми критичними статтями дістав багатьох можновладців. А мої статті про дерибан міських гігантів – електромашу і приладобудівного заводу «Сокіл» – викликали у них страшенну лють. Моє звільнення перетворилося на типову політичну розправу тих часів з неугодним редактором. Нікого не цікавило, що наклад газети зріс за три роки з 2 до 10 тисяч, що дотації з бюджету складали всього 13% - і це в умовах тодішньої гіперінфляції… «Гунько танцює на могилах предків. Гунько розкручує маховик вселенського розвалу», - це із доповіді, яку читав затятий комуняка. Наступного дня, отримавши трудову книжку, я відразу пішов до знайомого адвоката – скласти позовну заяву до суду про відновлення на роботі.

А ввечері, коли лежав на дивані перед телевізором, мені раптом стало зле. Було враження, що мої руки і ноги розповзаються в різні боки, мов черв’яки. Я намагаюся силою свідомості повернути їх назад, але нічого не виходить. Підіймаю голову, дивлюся на своє тіло – все на місці. А як кладу голову на подушку, цей стан повторюється. Дружина викликала швидку. Приїхав літній лікар із медбратом – високим худорлявим парубком. Лікар виміряв мені температуру, тиск і пульс, послухав серце – все в нормі. "Повернись на бік, я тобі зроблю укол", – сказав він, дістаючи шприц і ампулу. Я почав повертатися, і раптом мене всього затрусило. Тільки встиг почути слова лікаря до хлопця: "Дивись, це агонія", – і провалився. Я летів по чорному тунелю, і крізь мене в прискореному темпі пролітало все моє життя з самого раннього дитинства. Причому я усвідомлював свої помилки, недоліки, гріхи, і мене пік сором за все, що неправильно зробив у житті. "Мабуть, я помираю", – промигтіла думка. Раптом рух закінчився, і я опинився перед якоюсь могутньою невидимою істотою, яка оточувала мене з усіх боків. "Це Бог, – майнув здогад. – Зараз він буде судити мене за моє життя. А я ж так мало прожив – усього 42 роки. І у мене неповнолітні донька і син…" Господи! – починаю проситися. – Поверни мене назад на Землю, я ще не виконав своєї місії… І раптом отямлююся. Скільки часу пройшло – не знаю. Мабуть, усього декілька хвилин, бо наді мною стояли ті ж медики. "Що з тобою було?" – запитав лікар. Я розмовляв з Богом, – кажу. «Все ясно!» – мовив він. "Хлопче, кидай цю роботу, а то в тебе або серце не витримає, або "дах" поїде".

Три дні я відлежувався і читав Євангеліє. І раптом почав проводити паралелі зі своїм життям. У Ісуса було 12 апостолів, а у мене – 12 працівників редакції. Був у мене свій Юда – мій заступник, який писав на мене доноси і підбурював колектив. Роль Понтія Пілата зіграв голова міської ради. Він знав, що претензії, які мені виставляли депутати-комуністи, не мають стосунку до моєї роботи. Але погодився на це дійство. Я згадував перекошені обличчя депутатів, які кричали мені щось образливе – це було схоже на те, як натовп кричав Пілату: "Розіпни його!" Словом, мені здалося, що я розкрив сакральну суть легенди про Христа. Це своєрідна універсальна притча про людське життя. Отже, коли людина несе якусь високу місію, її обов’язково зрадять, обмовлять і розіпнуть – в образному смислі. Але якщо людина не похитнеться, тобто, стійко пронесе свій життєвий хрест, то здобуде нове духовне воскресіння і перейде на новий рівень буття.

Так сталося і зі мною. За два місяці суд поновив мене на роботі. А після пережитого у мене відкрилися нові здібності. Гадаю, ця ситуація була послана мені, щоб я збагнув якісь глибинні смисли.

- Ви працювали учителем української мови та літератури. Що думаєте про новації українського правопису?

- Насправді це не новації, а відновлення забутого. Про такі норми нам, студентам-філологам, розповідали ще у 1970-і роки на лекціях з мовознавства й історичної граматики. Це відновлення деяких норм так званого харківського правопису, який діяв в Україні ще до Другої світової війни. Тому я до цього ставлюся абсолютно нормально. Адже в післявоєнний час український правопис намагалися максимально наблизити до російського. Нині ми відроджуємо свою ідентичність, тож і маємо привести правопис у відповідність до мелодики української мови за логіко-семантичним, а не формально-граматичним принципом.

- Зараз ведеться дуже багато суперечок про те, чи варто вивчати у школі сучасну літературу, або ж обмежитися класикою. Ви на чиєму боці?

- Справа не втому, яку літературу вивчати, а головне - як вивчати. У нас досі методика викладання літератури побудована на радянських лекалах. Особливо жахлива ситуація з поезією. Тобто, переважна більшість включених до програм творів, є віршованою публіцистикою, пропагандою чи дидактикою. Тому учні виходять зі школи і не мають жодного уявлення про те, що таке поезія. Вони думають, що поезією є заримовані газетні статті. І їм ніхто цього не пояснює. Навіть учителі, які думають так само. А поезія - це квантова нереальність. Тобто те, чого не може існувати в природі. Наприклад: "Світить місяць", - це проза. А "Місяць ллється срібними струмами", - це поезія. Якийсь фізик скаже: "Це якась фігня. Як може небесний об'єкт литися якимись струнами?" Але це ж та сама інформація, тільки передана художніми словесними засобами. "Вставай, Україно!" - це публіцистика. А "У білій стужі серце України", - поезія. Поезія - це те, чого не можна пояснити. Її можна тільки відчути. Бо це, повертаючись до Іммануїла Канта, - споглядальна інтуїція, а не розповідь, заклик чи повчання. Тож, на мій погляд, треба насамперед переглянути методику викладання на філфаках і за років 10 підготувати зовсім нове покоління вчителів мови та літератури. Тоді пройде ще років 10 і буде підготовлене нове покоління молоді, яка розумітиметься на поезії і літературі загалом.

- Як оцінюєте перспективи письменника в нашій країні?

- Усе залежить від того, які завдання ставить перед собою письменник. Декілька років тому відома російська письменниця Тетяна Толстая сказала, що 90% літератури, що видається в Росії, - це макулатура. Гадаю, що в Україні ситуація аналогічна. Та й в усіх країнах переважна частина літератури – белетристика, тобто читво. Отже, якщо український письменник хоче стати успішним і відомим, тобто, друкуватися, отримувати премії і гонорари, власне, за допомогою літературної праці забезпечити собі сите і безпроблемне життя, то у нього приблизно один шанс із тисячі. Шанси зростають в міру того, до якого письменницького клану він пристане і як зможе там поштовхати ліктями. Чим ближче до Подолу – тим більше шансів.

Якщо ж письменник захоче увійти у літературу – бажано світову, то у нього буде один шанс із мільйона. Бо, як казав той же Іммануїл Кант, літературу творять видатні особистості. Їм не потрібні жодні зграї, вони вовки-одинаки. А у нас в ХХІ столітті я таких ще не бачив. Можливо, хтось іще не проявився… Хоча геніїв у літературі може народити лише нація з потужною духовною енергетикою. Ми ж поки перебуваємо "меж двух враждебных рас – монголов и Европы" (Олександр Блок). Тобто, нинішня російсько-українська війна – це протистояння двох цивілізацій – європейської і азійської. І це протистояння проходить по нас. Ми можемо скільки завгодно скиглити, що Європа і Америка нам мало допомагають і не завжди розуміють, але ми повинні відбутися самі. До того ж наша література у світовому вимірі ще дуже молода. Коли у англійців були Шекспір і Байрон, у нас ще не було власне літературних творів і взагалі письменників. Та й останні кілька століть ми перебували в орбіті Польщі і Московії. А за часів більшовизму нашу націю практично поставили на коліна, а література перетворилася на пропаганду й публіцистику, що обслуговувала пануючу ідеологію. Нині українська нація лише формується, і поки ми не повернемося до своєї ідентичності, то не буде більш-менш видимого прогресу в жодній царині нашого буття, у тому числі в літературі. А нація відбувається після потужних духовних звитяг. І тільки тоді вона зможе народити літературу світового рівня.

Повертаючись до шансів… Можна видати одну книгу і увійти в літературу, принаймні національну, на століття. Як приклад – Тарас Шевченко з "Кобзарем". А можна видати за життя 100-150 книг, як на це спромоглися деякі українські радянські письменники, але з фізичною смертю автора його доробок перетворюється на макулатуру.

- Якою бачиться доля друкованої книги? Буде вона витіснена електронними носіями?

- Друкована книга залишатиметься ще довго. Принаймні навчальна і наукова. Щодо художньої літератури, то вона може бути витіснена тільки нехудожньою. Електронні книги теж займуть свою нішу. Наприклад, коли людина їде у відпустку чи подорожує, їй зручно завантажити кілька книг в електронний носій, ніж везти з собою цілу бібліотеку. Це теж в пригоді, скажімо, для студентів філфаків, яким на семестр дають довжелезний список обов’язкових для читання творів. Щоразу бігати до університетської бібліотеки і міняти книги – це зайва витрата часу. А от істинні любителі красного письменства все одно читатимуть друковану книгу. Бо її енергетику можна відчути своїми руками. Її можна обдивитися з усіх боків, погладити обкладинку, пошелестіти сторінками, робити в ній закладки… І її образ запам’ятається тобі на довгі роки.

- Зміст ваших віршів настільки неоднозначний. Читач може запитати: а чи не набиває він собі ціну зі своїми неявними відповідями, подаючи хоч і багатосторінкову, але плутанину?

- Володимир Маяковський говорив, що поезія – це «езда в незнаемое». Ліна Костенко сказала так: "Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі". Взагалі будь-яка творчість є неоднозначністю. Живописці з цього приводу кажуть: "Я художник, я так бачу". Поети можуть сказати: "Я поет, я так відчуваю». Однозначність буває тільки в науці – математиці, фізиці, хімії… У творчості її не може бути за визначенням. Бо кожен, хто творить, намагається бути несхожим на інших. І в цьому – суть творчості. І будь-який творець набиває собі ціну виключно своїми творами. Як писав Анатолій Бахута, "ваш труд оцінять якось наодинці".

- Ви маєте у своєму творчому доробку шість книг поезій плюс книгу перекладів з російської «Три лауреати. Бунін, Пастернак, Бродський». Яку концепцію закладено в крайню поетичну збірку "Квантова нереальність"(2020)?

- Концепції бувають у науці, техніці, філософії, навіть у фундаментальному мистецтві. У поезії їх нема. Або ти відкриваєш щось нове, або повторюєш те, що мільйони разів відкрито. Коли мені кажуть, що мої вірші занадто складні, я раджу серйозно вчити літературознавство і світову літературу. Що значить занадто складна поезія? Це все одно, що сказати, що художник на картину витратив забагато фарби.

Поезія взагалі виникає ні з чого і без жодних концепцій. Чому мені прийшла така назва – "Квантова нереальність"? Це моє художнє визначення поезії. Адже наші думки, емоції, слова, ставлення до світу і людей – це згустки квантів духовної енергії та інформації. Чому нереальність? Ми часто у житті говоримо про щось незвичайне: "Це просто нереально!" А поезія – це річ незбагненна, непередбачувана і часто неосяжна. Мені прийшли саме такі вірші. Чому і звідки – я не знаю. Це якась вища енергія пройшла через мою душу і перетворилася у моїй свідомості на слова моєї мови.

- Чи потрібно постійно писати, щоб не втратити навичку?

- Майстрам слова треба писати постійно. Графоманам – без різниці. Творці пишуть тоді, коли їм приходить вища енергія.

- Хто такий сучасний поет?

- Такий же, як і в усі попередні тисячоліття. Людина, яку обрала Природа для передачі людству якихось істин через словесні художні образи. Людина, яку обрала природа.

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини