“Не зрадники - а заручники ”, або Як виживають в окупації пенсіонери Херсонщини

На окупованій Херсонщині залишаються чимало людей, які з нетерпінням чекають на звільнення. З різних причин вони не можуть покинути свої домівки й стали заручниками ситуації. 

Про життя своїх дідуся та бабусі в окупації журналістам Вгору розповіла херсонка пані Ольга*. 

Павло Васильович та Ганна Володимирівна – мешканці передмістя Херсона. Обоє пенсіонери. Мають по сімдесят “з хвостиком” років, стареньку хатку і маленький городик. У їхньому дворі ростуть фруктові дерева, квіти, є трохи винограду. Цілими днями подружжя порається коло хати. Пан Павло зазвичай щось майструє чи ремонтує. Пані Ганна доглядає за присадибною ділянкою. 

День в них починається дуже рано, з першими півнями, а закінчується до заходу сонця. Вони звикли так жити, не витрачаючи часу на пусте. Прогрес майже не торкнувся їхньої хатини з біленими вапном стінами, зі старими меблями, журналами “Всесвіт” на книжковій полиці біля портретів молодих господарів, і з мелісою та липою, що сушаться на пожовтілих газетах. Ця низенька хатка з випестуваним садом-городом для них є цілим світом. Тут вони воліють і померти, незалежно від того, здолають їх хвороби та старість, чи зненацька перерве життя ворожий снаряд.

З неймовірною теплотою та сумом пані Ольга розповідає, що старенькі завжди жили більш аніж скромно. Натомість робили запаси з власного господарства і ще примудрялися зі своєї мізерної пенсії підтримувати дітей та онуків, відкладати гроші на “чорний день” та, як водиться, – на похорон. 

Коли ж розпочалася війна, і щоночі вони почали прокидатися від вибухів, ще й на власні очі побачили, як над сусідськими городами літають снаряди,  – вирішили: той самий чорний день настав, і дбати про організацію власного поховання сенсу немає. 

Дідусь з бабусею ділилися з усіма власними запасами – домашньою тушкованкою, законсервованими кашами з м'ясом, соліннями, овочами, крупами й  варенням. Коли ж почали ширитися чутки про ймовірне введення на Херсонщині рубльової зони, старенькі пороздавали майже всі свої грошові заощадження, щоб близькі запаслися борошном, олією, салом та іншими продуктами, поки гривня ще в обігу.

Ольга каже, що для їх родини, зокрема, це була дуже суттєва допомога. Адже її батько не отримував зарплату з лютого, а мама з початку війни працювала лише на пів ставки, тому заробляла суто символічні гроші. А ціни в окупованій Херсонщині сягнули до небес. М'ясо коштувало 200-250 гривень, вартість домашніх яєць до ввозу російської продукції доходила до 80 гривень, найдешевший кілограм макаронів продавали з машин по 50 гривень, а буханець хліба коштував щонайменше 23 грн.

Ми, як могли, старалися віддячувати їм. Тато, коли мав таку змогу, їздив до них, допомагав на городі, робив якійсь дрібний ремонт у дворі чи в хаті. А ми з мамою періодично  шукали по всьому місту серцеві ліки, які рідні приймали на постійній основі, або шукали волонтерів, які могли б їх привезти з іншого міста, – розповідає Ольга й пояснює, що такі складнощі з купівлею медикаментів виникли з перших днів окупації, коли всі залишки в аптеках розкупили, а ввозити гуманітарні вантажі до Херсона не дозволяли окупанти.

Слід сказати, що всі три покоління родини живуть окремо, на доволі значній відстані. Тому з початку війни телефонували одне одному щодня по кілька разів – чи всі живі й здорові. Та коли окупанти заглушили українських мобільних операторів, це стало величезною проблемою.

Молодші могли хоч іноді, коли пробивався домашній Інтернет чи ловили десь вільний вай-фай, дізнатися про долю одне одного через соцмережі. Могли читати правдиві новини.

А старенькі опинилися відрізаними майже від всіх своїх родичів і від будь-яких джерел правдивої інформації. 

По телевізору  та радіоканалах транслювалася лише російська пропаганда, тож вони й не вмикали нічого.  Сучасними сенсорними телефонами користуватися літні люди не вміли, тому для мобільного зв'язку використовували такий собі “бабушкофон”, без Інтернету, зате з великими кнопками. Тільки от тепер він став абсолютно даремним, а користуватися російською “сімкою” вони відмовилися категорично.  

Добре, що односельці стареньких, хто має доступ до Інтернету, ставляться з розумінням та виручають. На прохання родичів сідають на велосипеди та їздять до Павла Васильовича й Ганни Володимирівні в гості. Їм передають вісточку про рідних й навпаки.

Банківських карток у дідуся з бабусею теж не було. Отримували пенсію через пошту. Спочатку з великими затримками, бо готівка стала дефіцитом. А коли Укрпошта припинила роботу, то й взагалі ніяк.  

У селі роздавали ворожу гуманітарку, але Павло Васильович та Ганна Володимирівна в той бік навіть не подивилися. Та й російські гроші, якими окупанти намагаються підкупити пенсіонерів, теж брати відмовилися. Кажуть, не настільки вони вже зголодніли. Харчуються переважно тим, що виросло на їхньому городику, наразі варять собі, наприклад, пісні супчики з кабачків.

Коли стало зрозумілим, що Херсонщину не деокупують так швидко, як хотілося б, вирішили виїжджати на підконтрольну територію. Намагалися дідуся та бабусю теж умовити вирушити з нами. Пояснювали, що на вільній Україні вони зможуть отримувати пенсію, а крім цього, ще й усілякі допомоги. Але вони ні на які вмовляння не погодилися: “Як це так, кинути хату і їхати кудись, щоб жити в приймах? Якщо вже й помирати, то краще вдома”, – згадує дівчина ту важку бесіду.

За словами Ольги, її тато особливих сподівань на згоду стареньких і не мав. Бо вони все життя прожили на одному місці й так “вкорінилися”, що й по живому не відірвеш. Де б не їздили в гості, годину-дві просидять і – додому збираються. 

Щоб не залишати стареньких самих, їх син, батько Ольги, теж вирішив зостатися – про них піклуватися, й разом з тим доглядати за власним домом та кицькою з кошенятами. 

Через те, що рідних розділяє тепер не лише відстань, а й лінія фронту, хвилюються одне за одного ще більше. І хоч із перебоями, але більш-менш регулярно, підтримують зв’язок. 

Ми спілкуємося з татом через Інтернет, а він щонайменше щотижня навідується до своїх батьків, – ділиться Ольга. – Бабуся з дідусем “у своєму репертуарі”. У них там контрнаступ ЗСУ, постійно щось поруч бахає. Їм там зараз набагато важче як фізично, так і психологічно. А вони про себе не думають, більше переживають за нас з мамою і братом. Щоб наше місто не бомбили, щоб нам було де жити й що їсти…

* Ім’я змінено.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...