“Какой у вас красівий мальчик, єму би автомат” – про життя в окупації розповідає молода матуся Альона Мовчан

Ще в грудні Альона та її чоловік Віктор жили щасливим подружнім життям, із нетерпінням очікували появи свого первістка та навіть уявити не могли, з чим їм доведеться спіткатися. Їх синочок – Добромир народився наприкінці січня, а майже через місяць в Україну прийшла біда. 

Дитина як порятунок

Добромир зазвичай спав неспокійно і часто прокидався й плакав. Того ранку, підхопившись від його плачу близько шостої, вона почула сильний гуркіт, схожий на грім. Прокинувся й чоловік. 

Чоловік Альони працював пожежником у ДСНС. Він мав дві години, аби приїхати на роботу й отримати подальші інструкції. Щоби не залишати дружину з сином вдома самих, він відвіз їх до тестя з тещею, які теж мешкали в місті. Дорогою бачили стовп диму в районі аеропорту. Альона згадує відчуття нереальності того, що відбувалося, і страх.  

Чоловіка відпустили тільки в обід, а вже зранку він мав заступати на зміну.

Дівчина перші дні взагалі не спала – весь час читала новини та чекала, коли вже напишуть, що війна закінчилася. Та при цьому мала тримати себе в руках, маленький і безпорадний син потребував цілодобового піклування й любові. Молода матуся запевняє, що саме завдяки дитині їй вдалося зберегти здоровий глузд і навчитися жити в нових обставинах.

Першу ніч війни родина провела у квартирі біля парку Слави. Саме тоді ворог вдарив по розташуванню прикордонників на вулиці Гімназичній. Віктор та інші  рятувальниками гасили там пожежу. А незадовго до вибуху Альона чула, як над будинком пролетів гелікоптер. Це було дуже страшно. Як і бої на Антонівському мосту, за ними вона спостерігала всю ніч та не вірила, що це може відбуватися у ХХІ столітті. 

Херсон окупували, а  в області ще точилися запеклі бої. Віктор увесь час працював за графіком – через добу. 

Альона з сином гостювали у її батьків, тоді окупанти не пропустили колег Віктора, що жили в області, на роботу до міста. Віктору та ще декільком рятувальникам довелося працювати аж чотири дні поспіль. 

У ці дні вона місця собі не знаходила, переживаючи за коханого і батька своєї дитини. 

Але, як це не дивно, через деякий час, молоді люди звикли до жахливої реальності, і вже спокійніше реагували на тривожні новини з фронту й постійне бахкання за вікном. Лише Добромир перші місяці війни прокидався від вибухів і плакав. Та згодом звик і вже не здригався, коли його виносили до єдиного більш-менш безпечного місця  – коридору.

Десь за два тижні життя з батьками, подружжя вирішило повернутися до зйомної квартири. Щоб менше думати про погане, дівчина няньчила синочка, безперервно прибирала квартиру, щось готувала й писала вірші. Цим, за її словами, вона і рятувалася.

...

У рожевім домашнім халаті

Я вишневий готую пиріг.

Посміхнулась - і гул від снарядів,

Хай на мить, але все-таки стих.

Сонце сходить з-за річки яскраво

Майже так, як Олешшя димить.

Прокрадається небом заграва,

А пиріг у печі вже стоїть.

Промінь сонця за стіл запросила -

Буде гість хоч на святі один!

Я готую пиріг на честь сина -

Перший місяць святкує мій син!

Шукайте і знайдете…

В  окупації життя херсонців кардинально змінилося.

Та найбільшою проблемою став не дефіцит продуктів, а відсутність ліків і вакцин. Малюкові потрібно було робити календарні щеплення. Вакцини Альона розшукувала по всьому місту й публікувала дописи з сигналом SOS на своїх сторінках у соцмережах.  Маленького щеплювали на три тижні пізніше, а зволікати з цим не можна – щеплення роблять від  гепатиту, дифтерії, правця, кашлюка та поліомієліту. Мама на всяк випадок шукала ліки від них. Зрештою, вдалося роздобути вакцину, але щеплення малюк переніс дуже погано.

Ще однією проблемою, точніше, витратною статтею були памперси. Альона розповідає, що в одному з захоплених окупантами магазинів їх упаковка коштувала дві з хвостиком тисячі гривень. Але дівчина влаштовувала пошуки та примудрялася знайти їх за більш доступною ціною, ще й українського виробництва.

На питання, чому вона тоді не виїхала з окупації, Альона відповідає: спочатку сподівалася на швидке закінчення війни. Потім зважувала ризики й усвідомлювала, що Добромир дуже маленький, щоб вирушати з ним у довгу й повну небезпек дорогу. 

У травні Альона з Віктором вирішили переїхати до іншого району, щоб ніхто з чужих не знав їхньої нової адреси. Незадовго до цього сталися дві тривожні події. На початку місяця один із завсідників поетично-музичних зустрічей, які проводила Альона в мирні часи, зателефонував і запропонував їй організувати захід на  день захисту дітей, який планувала урочисто відзначити окупаційна влада. Дівчина, зрозуміло, відмовилися. А після цієї розмови замінила сімку, яку придбала заздалегідь через проблеми зі зв'язком. Відтоді телефонувати їй могли лише близькі люди. А потім трапилося й таке:

Фестиваль, підпільні заходи, партизанські привіти

Після того, як подружжя перебралося в Шуменський мікрорайон, вони дізналися, що в будинку за старою адресою окупанти проводили обшуки.

На новому місці здавалося безпечніше. Але інколи з’являлося відчуття безвиході, а потім  знову брали гору оптимізм і віра в ЗСУ та визволення Херсонщини. 

У цей час Альона, яка є керівницею літературно-драматургічної частини театру, дистанційно долучилася до підготовки фестивалю “Мельпомена Таврії”.

Цьогоріч він відбувався онлайн. Також  вона організовувала  підпільні заходи для творчої молоді. Збираючись у дружній компанії, молоді херсонці співали українські пісні, читали вірші, написані в часи війни, і просто підтримували одне одного. Таких таємних зустрічей було три: у березні, червні й у серпні.

А що найбільше зігрівало серце – акції херсонських партизанів. Альона не раз бачила, як відчайдухи малюють на стінах прапори та іншу українську символіку. Раділа, коли помічала ввечері, як один з пам'ятників у Херсоні підсвічувався кольорами українського прапора. Таке ж підсвічування бачила й на одній з адмінбудівель. 

Поїхати, не можна лишитися 

ДСНС, яка не скорилася ворогам, працювала під українським прапором до 1 вересня. Віктору потрібно було виїжджати з міста, аби продовжувати службу на підконтрольній території. На той момент із Херсона виїхало чимало друзів та знайомих подружжя, а також лікарка та медсестра, до яких батьки возили малого Добромирчика на щомісячний огляд і регулярне зважування. 

А ще Віктор дізнався від друзів, що в телеграмі є група, де пишуть про херсонських нібито нацистів, а там – їхнє спільне з дружиною фото, фото ніжок малого  в жовто-блакитних  пінетках і всяка нісенітниця про нацистські погляди Альони.

Як не боляче було залишати рідне місто,  Альона з Віктором мусили це зробити.

Виїхали вони 20 вересня власним авто. Спочатку їм щастило, бо ввечері того ж дня  дісталися до Запоріжжя. Їхати десь далеко не хотілося, тож спершу планували перебратися  до Одеси. Але передумали, дізнавшись, що туди вже переселилося чимало херсонських пожежників, тому Віктору важко буде влаштуватися на роботу. Обрали Вознесенськ. Траса через Кривий Ріг була закрита, рушили в об'їзд через Кропивницький.

Там подружжя пробуло два дні. Альона розповідає, що Віктор був геть виснажений довгою дорогою, навіть температура підскочила до 39 градусів. Однак з житлом у Вознесенську не вийшло, довелося шукати інші варіанти. 

Обирали між Миколаївщиною, Закарпатською областю та Кіровоградщиною, а опинилися в Києві, де Альона свого часу жила.

Там через  знайомих протягом трьох днів вони знайшли житло, а Віктор  прикомандирувався до обласної рятувальної частини. 

Альона з посмішкою розповідає, як у Києві у перші дні на автоматі запитувала, чи можна розрахуватися гривнями й думала, де шукати готівку. Вона запевняє, що сирени їх з Добромиром не лякають, і хоча зараз їм ще потрібна певна адаптація, проте вони потроху оживають і радіють просуванню ЗСУ на Херсонщині.