День зустрічі земного з потойбічним: як наші предки відзначали Радуницю

Радуницю сьогодні вважають суто християнським святом, проте історія цього дня сягає ще дохристиянських часів.

Вона припадає на другий тиждень після Великодня - Хомину неділю. І хоча суворі церковнослужителі спершу були проти такого поминання померлих, вважаючи це пережитком язичництва, згодом все ж прийняли народні традиції. Заупокійні служби стали служити не лише у храмах, а й на кладовищах, освячували приношення для поминальних трапез.

Вважалося, що у цей час зустрічаються два протилежні світи: земний та потойбічний. Душі померлих після Великодня відпускають на землю. Тут вони перебувають тиждень і на Радуницю прилітають до своїх могил зустрітися з живими родичами.

Як правило, наші предки вшановували померлих гуртом, просто на території цвинтаря або біля місцевого храму. Часто розводили багаття та у великому казані зі спільних продуктів варили страву для поминального обіду. Це могла бути печеня, капусняк, куліш, локшина тощо. Трапезу доповнювали готовими стравами, принесеними з дому: млинцями, варениками, смаженою рибою, випічкою, хлібом. Обов’язковими були коливо, паска та крашанки або писанки. Господині намагалися приготувати ту їжу, яку найбільше любили їх рідні.   

Щедро пригощали цього дня жебраків, нужденних та частували дітей. Вважалося, що до їх заупокійних молитов Бог найбільше дослухається. Та й самі померлі отримують відпущення гріхів за молитви і чесноти своїх живих родичів, зокрема і за милостиню.

Поминки не обходилися без вина або горілки. Часто спільну чарку передавали по колу, щоб на кожного вистачило по ковтку.

Сама трапеза відбувалася як за великими столами, так і просто на землі біля могил, на застелених скатертинах. Чарку горілки ставили і на могилу, або збризкували нею надгробок. Нерідко застілля закінчувалося співами та веселощами. 

Поминки на Радуницю тісно перегукуються з давньоруською Тризною. Це була частина поховального обряду давніх слов’ян, яка супроводжувалася піснями, танцями, змаганнями на честь померлого. Дійство відбувалося просто біля могили небіжчика. 

Як до, так і за часів християнства під час застілля важливо було згадувати покійних лише добрими словами. Адже вважалося, цього дня вони перебувають поряд, усе бачать і чують. До того ж можна не лише вшанувати найрідніших своєю любов’ю, а й набратися сил від них.     

Чимало з цих звичаїв збереглися і до наших часів. Православна церква не лише не забороняє, а й, як і раніше, відправляє панахиди на могилах і в церквах. Та все ж, священнослужителі наголошують, набагато важливішою для душі є не трапеза, а щира молитва та добрі справи рідних і близьких, які залишаються у земному житті.