Живе в укритті – а мріє про піаніно. Історія, яка ламає стереотипи та порушує питання допомоги бездомним

Херсон щодня атакує армія РФ, життя цивільних під обстрілами перетворилося тут на щоденне виживання. Багато людей втратили домівки, часто без можливості отримати цьому офіційне підтвердження, адже доступ до найнебезпечніших районів обмежений. Декому доводиться жити у прихистках для бездомних і відновлювати втрачені документи. У місті залишаються переважно люди старшого віку, чий психологічний стан нині важкий. Журналісти “Вгору” поспілкувалися з жінкою, яка опинилася на вулиці ще до початку війни. Вона стверджує, що звикнути до таких умов неможливо, проте змушена залишатися просто неба, попри всі труднощі. Спробуємо розібратися, чому так сталося, як надається допомога безхатченкам у Херсоні, й чи можна допомогти людині повернутися до цивілізації.

Коні, друкарська машинка, акордеон, ямаха – фантазія чи реальна біографія

Тетяні 67 років. Принаймні, так стверджує вона сама. Пальтечко, кофта, хустка  – усі її речі підібрані в тон. З першого погляду й не скажеш, що за її плечима не один рік вуличного життя в Херсоні.

Тетяна розповідає: народилася тут, а  її дідусь та бабуся жили на Московській (нині – Студентська), коли вона ще називалася Кінною. За часів Херсонської губернії там була кінна база. Дідусь Тетяни, за її словами, мав двійко білих коней на виїзд і пару робочих. Вона каже, що його любов до коней передалася і їй, і за основною спеціальністю вона фахівчиня з розведення коней. Ще Тетяна друкувала на машинці, а пізніше грала на вулиці на акордеоні, піаніно та ямасі. Навчилася всього у своєї матері. 

“Мамка в мене така музикантка була. Вона перша музикантка на весь Херсон була. І по нотах, і на слух грала. Запрошували на весілля її.
А я вже як почую, що хтось грає на вулиці, і в мене аж сльози”, – розповідає Тетяна.

Кадр із документального фільму “Нескорений Херсон” /”Вгору”

Її історія заплутана, місцями схожа на фантазію, але принаймні тому, що вона вміє грати на фортепіано, є підтвердження. У документальному фільмі “Нескорений Херсон”, створеному медіаплатформою “Вгору”, є кадри, де Тетяна виконує відому композицію «Et si tu n'existais pas». І коли ми з колегою запитали її, чого б вона хотіла, окрім даху над головою, жінка з трепетом у голосі каже про якесь стареньке піаніно… Щоб грати.

Відео “Нескорений Херсон” /”Вгору”

За яких обставин Тетяна опинилася на вулиці, вона не розповіла, але з її слів виходить, що постійного місця проживання в неї не було ще за 5 років до повномасштабної війни. Колись давно нібито жила з дітьми у Тягинці, звідти переїхали до Херсона, а пізніше донька з сім’єю перебралася до Раденського, де й застала їх повномасштабна війна. Донька з зятем не змогли виїхати, що з ними тепер, Тетяна не знає. Каже, її сестра живе за кордоном, а більше родичів не має.

За словами Тетяни, вже під час війни якийсь час вона доглядала за хворою жінкою на Острові, тоді мала дах над головою і якийсь заробіток. Однак після затоплення в Херсоні  підопічну забрали діти. Відтоді Тетяна кілька разів змінювала адреси, жила десь на колишній вулиці 49 гвардійської дивізії та в покинутому господарями  будинку по Університетській.

“Там таке було – розбомблене все. Я думала на зиму якось, кудись щоб ми переїхали. Ой, де ми тільки не жили”, – каже Тетяна.

Говорячи “ми”, жінка має на увазі свого молодшого за неї співмешканця по сховищу Захара, той від спілкування з журналістами відмовився. За словами Тетяни, їх об'єднала спільна біда, доводилося взимку грітися на теплотрасі, і  разом вони вже 10 років. Правда це чи ні, але без нього вона нікуди йти не хоче, а він, з її слів, не любить жити з людьми.

Фото Олександра Андрющенка /”Вгору”

Звикати жити на вулиці дуже важко

Тетяна розповідає: в укритті на Таврійському мікрорайоні вони з Захаром живуть із минулого року, після того, як, потрапивши у середмісті під обстріл, пролікувалися в лікарні ім. Тропіних.

“У мене осколок був у нозі, витягли, а чоловікові дуже порізало руку, йому там перший палець зовсім хотіли ампутувати, сильно порізано сухожилля”, – згадує Тетяна

Переночувавши в укритті, день вони проводять деінде. А якщо до укриття приходять люди, лавочки, на яких сплять, звільняють і настилають нібито чисті картонки, щоб можна було перечекати тривогу навсидячки. Тетяна показує, що в неї є освіжувач повітря. Каже: намагається, підтримувати який не який порядок  і навіть іноді пере речі в тазику просто неба.

"Я бережу одежу, там перу, там латаю. Сама взуття можу підклеїти"

Тетяна не приховує, що вони з Захаром ходять по смітниках і живуть із милостині.

“Буває, люди таке викидають, от хлібчик, гуманітарку викидають, 
Стояла я там зі стаканчиком для милостині, буває я прошу, буває я десь замітаю, комусь щось там, ну, травичку прополю. Ну, таке, халтурю”

На питання, чи не хотіла б вона відновити документи, щоб отримувати пенсію, пожити в якомусь прихистку, де є всі умови, чи вже звикла жити вуличним життям, Тетяна відповідає: “Ні, до цього звикнути дуже важко”.

Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”

У центрі реінтеграції бездомних нікого не утримують примусово

Заступниця херсонського міського голови з питань соціального захисту Наталія Чорненька, до якої звернулися журналісти “Вгору”, зазначила: Тетяна та її співмешканець вже бували в херсонському Центрі реінтеграції бездомних, де їм надавали нічліг, їжу та гігієнічні засоби. Однак цього разу чоловік відмовився туди повертатися і взагалі поводився агресивно. Наталія припускає, деякі пропозиції, зокрема, допомога з відновлення документів та евакуація бездомних під час війни, суперечать його уявленню про особисту "свободу". Тетяна ж їхати до центру погодилася, але директор повідомив Наталії Чорненькій, що вона періодично кудись щезає і не може бути утримувана примусово.

Директор Центру реінтеграції бездомних і звільнених осіб Валентин Лапицький цю інформацію частково підтвердив. За його словами, Тетяну він бачив вперше і нічого про неї не знає. Коли жінку до центру привезла соціальна служба, з нею були сумки, за його словами з "мотлохом", який назбирала зі смітників. З огляду на це й на плутані розповіді Тетяни про себе, він припустив, що вона має психічний розлад. Але в центрі немає фахівця, який би надавав психологічну допомогу безхатченкам, і міг би зробити професійні висновки та, наприклад, рекомендувати жінці обстеження у психіатра.

Лапицький наполягав, що Тетяну потрібно евакуювати. Вона ж їхати з Херсона не хоче. Та й не зрозуміло, чим може покращити її ситуацію переїзд в інше місто.

Важливо розуміти, що безпритульність рідко є вибором

Психологиня Марина Козерацька, коментуючи складну поведінку безхатьків, акцентує на тому, що психіка людини, яка опиняється на вулиці, переходить у режим виживання. Зовні це може мати вигляд звикання, але насправді то захисна адаптація.

Безпритульність рідко є вибором, це наслідок багатьох чинників – втрати житла, сімейних конфліктів, залежностей. Без сторонньої допомоги, яка б надала ресурс, людина може застрягти в цьому стані. Щодо схильності до бродяжництва чи асоціального способу життя, то, за словами Марини, певні риси або умови можуть цьому сприяти. Наприклад, травматичне дитинство, труднощі з формуванням стабільних зв'язків, психічні захворювання та розлади адаптації. Проте навіть у таких випадках асоціальний спосіб життя – це не "любов до вулиці", а скоріше глибока потреба втекти від болю, контролю, обов'язків чи відчуття невдач.

Психологиня підкреслює: аби людина з вулиці могла повернутися до звичайного життя, потрібна підтримка, розуміння та віра в те, що вона може знову стати частиною суспільства.

Фото  Олександра Андрющенка /”Вгору”

За результатами дослідження про стан бездомності в Україні, яке провела благодійна організація “Depaul Україна”, 22% людей, які сьогодні ночують на вулиці або в притулках, – внутрішньо переміщені особи.