«Тупе, липке почуття страху вони принесли з собою, окупувавши місто». Лікарка Оксана Прилуцька про життя в окупації та після звільнення
Історія Оксани Прилуцької незвичайна у багатьох сенсах. Із самого початку незвичайна, бо у лютому 2022 року, коли всі намагалися виїхати з міста, і бажано кудись на захід, вона наполегливо рухалась у зворотному напрямку, бо додому, до рідних, до друзів. Вона таки повернулася в Херсон, продовжила працювати в жіночій консультації «Тропінки» (Херсонської міської клінічної лікарні ім. Афанасія і Ольги Тропіних), пережила жахи окупації, щастя звільнення, страх щоденних «прильотів». І лише нещодавно таки наважилася покинути Херсон, переїхала до Одеси. Як жартує сама Оксана, «евакуювала свого собаку». Часом зі сльозами на очах, часом із посмішкою, іронізуючи над собою, блондинкою, вона розповідала про звичайні будні окупованого міста, про свою роботу в окупації, про спостереження над росіянами та над херсонцями.
Дорога додому довжиною в місяць
Війна пані Оксану застала в Карпатах, куди вона поїхала у відпустку. Жінка одразу кинулася до Львова, але звідти виїхати в Херсон було неможливо. Після четвертої або п’ятої марної спроби вона просто розплакалася... Там, на львівському вокзалі, всю у сльозах, її підібрали волонтери, заспокоїли, нагодували, оселили у себе. Два тижні вона жила з ними й допомагала волонтерити.
«Взагалі волонтери у Львові то якісь чи то інопланетяни, чи то чарівники, бо можуть дістати що завгодно, де завгодно і на коли завгодно. Я дуже вдячна Наталочці, її батькам та синочку Маркіянчику за людяність і допомогу. Живучи у волонтерів, я трошки допомагала на вокзалі годувати біженців. Якби хто побачив фіфу Прилуцьку, то точно не впізнав би». Instagram Оксани Прилуцької.
За допомогою львів’янок Оксана таки розробила маршрут до рідного міста. Шлях зі Львова до Кривого Рогу зайняв три доби, потім до Казанки, звідти до Березнегуватого. Далі їхати не виходило, але допомогла головна лікарка місцевої лікарні – на її машині мандрівницю довезли до Снігурівки.
«Мені залишилося до дому десь 60 кілометрів. І я пішла до головного лікаря Снігурівської лікарні. Точніше, до заступника, бо молодий головлікар втік, а Валентин Михайлович Шмигельський лишився і тримав оборону. Він і з руснею спілкувався, і десь знаходив бензин для генератора, продукти для хворих, які залишилися в лікарні».
Оксана розповіла про бабусю Машу, вона доглядала свого чоловіка, що лежав у лікарні. Їм рідні гроші на карту переказували, а купити нічого не можна було, бо все закрито у Снігурівці. Всі підгодовували стареньких: щось медсестри приносили, щось Валентин Михайлович. Жінка досі дивується, як він ті продукти добував, і наголошує, що лікарня вижила завдяки Шмигельському.
Надію потрапити додому Оксана не залишала, вона пропонувала всі гроші, що мала на картці та готівкою, 10 тисяч, просила вивезти, але ніхто не хотів ризикувати.
«Пам'ятаю, якась машина намагалася прорватися зі Снігурівки. Її розстріляли. Загинули всі, тільки хлопчика поранили в голову. Його намагалися врятувати. Зателефонували до Миколаєва, домовилися, щоб орки дали зелений коридор, цього хлопця швидкою довезли до зруйнованого Калинівського мосту, там на ношах перенесли через руїни мосту, а звідти забрали до Миколаєва. І мені Валентин Михайлович каже: «Ну що, хочеш ще кудись їхати?» А я пам'ятаю свої думки, що треба купити каструлю та одягнути на голову – цікаво, каструлю можна прострелити? Розумію, зараз це звучить дико, але тоді мої думки були такими».
Два тижні Оксана прожила у Снігурівській лікарні. Згадує, як, зарядивши телефони від генератора, намагалися зателефонувати рідним, сказати, що вони живі, як в пошуках зв’язку вилазили на дах лікарні, ще й стільчик брали, і тримали телефони високо-високо. Потім росіяни, мабуть, з дронів їх побачили, почали обстрілювати. Це лише один епізод з її щоденного квесту.
Іншу історію Оксана оповідає як анекдот. За рік до вторгнення в лікарні міняли вікна. Майстра, який їх встановив, всі лаяли, бо з вікон дуло безбожно, їх ковдрами постійно затуляли. Але через цю недоробку пластикові вікна залишилися цілими – після авіаудару росіян по військкомату за кілометр від лікарні вони не розбилися, а просто відкрилися. Після цього майстру здоров'я бажають, бо що таке лікарня без вікон у холодному березні, уявити страшно.
Нарешті херсонка отримала інформацію, що в Кобзарцях, це десь 5-6 кілометрів від Снігурівки, волонтери збирають людей та вивозять на Миколаїв. Вранці хлопці швидко доправили її до виїзду з міста.
«Де ці Кобзарці? Один Бог знає. Я валізу залишила у Снігурівці, поклала в пакет якісь речі, щось із їжі, каримат для йоги (на йога-ретріт же їздила). І з покер-фейсом, через три блокпости орків йду. Потім зустріла жінку з двома дітками. Куди йти – не розумію. Кажу: ходімо разом, до Миколаєва 60 кілометрів. 5 кілометрів на годину – до ночі дійдемо. Якщо ні, будемо в полі ночувати. Ось така ідея була. А потім Боженька, видно, вирішив, що треба реально вже щось робити, бо ця блондинка влипне. І нас підібрала попутка. Якийсь хлопець за своєю сестрою їхав, довіз до Баштанки, дай йому Бог здоров'я. А там-таки Україна. А там банкомат працює, аптека є. Відвезли нас до волонтерського пункту при християнському центрі, нагодували. О 7 ранку я вийшла зі Снігурівки, о 9-й була в Баштанці, а о 12-й вже у Миколаєві. Пам'ятаю, в Миколаєві найперше купила яблука, бо я їх місяць не їла, і фарбу для волосся. Пофарбувалася в якийсь дико-рожево-лілово-блондинистий колір — ну просто щоб пофарбуватися. І сумно, і смішно».
Далі знайомі дали телефон хлопця Юри, він постійно їздив по маршруту Херсон – Миколаїв через Олександрівку. Ще можна було тоді проїхати, підкупивши росіян на блокпостах цигарками.
«А тут мені колишній чоловік дзвонить: Оксано, не їдь сьогодні, Олександрівку обстрілюють. Питаю в Юри: «Ми їдемо?» – «Їдемо, – відповідає. – Ти їдеш?» На повній швидкості проїжджаємо Олександрівку, а там у полях бічний зір фіксує: бах, бах, бух-бух, бах-бах. А ми летимо просто. Я сиджу, всі молитви перечитала, і вже коли доїхали аж до села десь під Білозеркою, кажу: зупиніть, будь ласка, я в туалет хочу. Розказувати смішно. Ось так, виїхавши 17 лютого, я нарешті повернулася до Херсона 26 березня».
«Херсонські котики зобов'язані харчуватися краще за російських військових»
Не працювати, кинути своїх пацієнток, лікарка не могла. Але згадує постійний пресинг з боку росіян: пишіть заяви, беріть паспорти, працюйте під російським прапором. Та й за відсутності ліків викручувалися як могли. В аптеках ліки коштували у три-п’ять разів дорожче. Вартість препаратів, які в Україні купували за 1500 грн, за окупантів була від 7-8 до 12-15 тисяч рублів. І це при тому, що росіяни намагалися впровадити курс 1:1. Щось приходило по гуманітарці, чимось росіяни «облагодіювали».
До речі, про російську «гуманітарку». То не дивина, що херсонці дивилися скоса на тих, хто приходив за безплатними харчами від росіян. Так само неприємно було й Оксані бачити місцеву бабусю-кошатницю у черзі за «гуманітаркою».
«На Білозерській площі, де кінцева зупинка тролейбусів, росіяни поставили свою машину та роздавали гуманітарку: 3-4 банки консервів, буханець хліба, олію. Я раз там побачила цю бабу Машу, вдруге побачила, потім кажу: «Бабусю Машо, давайте я вам куплю хліба, макаронів, не стійте ви в тій черзі, не принижуйтеся». А вона мені: «Хто вам сказав, що я принижуюсь? Я щодня беру гуманітарку, хліб віддаю одній сусідці, олію – іншій сусідці, а консервами годую котиків, бо херсонські котики зобов'язані харчуватися краще за російських військових». Ця фраза мене вразила. Я подивилася на бабусю зовсім іншими очима».
На жаль, і розчарування в людях були, але захоплення було набагато більше.
«Я їх навіть жінками назвати не можу»
Доводилося лікарці приймати й російських жінок – намагалася не спілкуватися з ними, але інколи нерви не витримували.
«Це якась дичина, а не жінки. Росіяни на вигляд ніби як всі люди, але в них в голові чогось немає. Ти з ними розмовляєш, а людину не відчуваєш взагалі, начебто між вами скло. Ось вони живуть тут, вони бачать, що ніхто нікого не пригнічує, що саме вони є причиною всіх проблем. Але вони завзято шукають бандерівців, атовців та якихось міфічних однорогів. А жінки – це взагалі поза розумінням. Одна розповідає: «Боже, нашему папе квартиру по ордеру дали. Все вещи, мебель, даже мисочка для кота и игрушки в детской». Ну що сказати про психіку цієї істоти? Я її навіть жінкою назвати не можу. Її не збентежили іграшки в дитячій та мисочка для кота, я вже мовчу про речі в шафі. Вони не розуміють того кошмару, який принесли з собою. Просто не розуміють. Вони займають чужі будинки, беруть чужі речі, їх це навіть не напружує».
Гранична провінційність росіянок гостро відчувалася. Про «лобне місце», щось облаштоване біля кінотеатру «Україна» на кшталт кафешки, де скупчувались окупанти, відомо всім, багато херсонців із презирством і сміхом спостерігали, як жінки загарбників у спеку «вигулювали» там свої вечірні люрексові та велюрові сукні:
«Серпень місяць, дві години дня, повітря плавиться. А воно дефілює під ручку зі своїм чоловіком у чорній оксамитовій сукні з паєтками, у велюрових туфлях. Чи можна її з херсонкою переплутати? Ця оксамитова сукня в мене до кінця життя буде перед очима стояти».
А вони ще й розповідали лікарці про своє щастя, коли приходили на прийом, і попри небажання спілкуватися після чергових розповідей про півмільйона рублів підйомних і здивування, що тут стріляють, нерви часом не витримували:
«Я кажу: прикиньте, Херсон – українське місто, Україна його просто так не віддасть, – продовжує розповідь Оксана. – «А нам сказали, що російське». – «Я до тебе зайшла у квартиру. З валізою. Я говорю, це моя квартира. Вона стала моєю?» – «Ні...» – «То з якого дива Херсон вашим став?» – «Нам сказали». – «А у вас мізки є?» Воно стоїть, очима кліпає».
Намагалися стримуватися і не вступати в перепалки всі у лікарні, бо зрозуміло, чим такі розмови могли закінчитися. І без того могли будь-кого будь-якої хвилини перевірити, заарештувати, на підвал забрати. На очах Оксани о 6-й ранку приїхали росіяни з автоматами й болгаркою вирізали двері у під'їзді, де, за їхніми даними, жив хтось «неблагонадійний».
«І ти не знаєш, за ким приїхали, заберуть – не заберуть. А я перед цим перепостила у Фейсбуці вітання з Днем Незалежності, світлину з українським прапором. Думаю: господи, отак заберуть – з ким собака залишиться?»
Кілька разів і сама пані Оксана потрапляла під перевірку на вулиці, благо свій айфон, де були усі месенджери та соцмережі, вона залишала вдома. Російська сімка була вставлена в окремий старий телефон, щоб «не забруднити» основний.
Це фото рік тому Оксана Прилуцька, перебуваючи в окупованому Херсоні, запостила на День Незалежності
«Кріпаки не можуть бунтувати»
Різницю між росіянами та українцями Оксана за час окупації побачила на власні очі, хоча до того їй здавалося, що ми начебто зліплені з одного тіста. Принаймні російські професори, чиї онлайн-лекції відвідувала лікарка, або російські відпочивальники, яких зустрічала за кордоном, нічим не нагадували той треш, з яким їй довелось зіткнутися в окупованому Херсоні. Тепер вона розуміє, що росіяни звикли жити у страху та безправ’ї – це те, що ми не вміємо. Тупе, липке почуття страху вони принесли з собою, окупувавши місто. Люди стали боятися всього, інколи навіть не розуміючи, чого саме.
Росіяни ж дивувалися буквально всьому, і анекдоти на очах перетворювалися на реальність: і Wi-Fi роутер знімали, щоб інтернет повезти додому, і крали електрочайники без підставок, і не вірили, що в селі є асфальт, що аеропорти в кожному місті.
«Вони дивні. Вони живуть у такій дупі й хочуть у цю дупу затягнути всіх інших. Ми вірили, що зараз росіяни побачать, що на них не чекали тут, розвернуться, підуть і піднімуть бунт. Ні. Кріпаки не можуть бунтувати. А знаєте, що мене найбільше вразило? Що все, що творила русня в Херсоні та області, неймовірно схоже на те, що нібито творили німці під час Другої світової війни. Росіяни у Снігурівці побили хлопця та тягали, прив'язавши його до БТР – про такі самі звірства з боку нацистів я багато читала у книжках. Ми різні, дуже різні».
На роботу потайки
Оксана розказує, що найжахливіше почалось, коли росіяни оголосили свою «евакуацію». Телефонували посеред ночі з повідомленням моторошним голосом: «Быстрее эвакуируйтесь! ВСУ начинают обстрелы! ВСУ начинают бомбить Херсон!» З переляку від такого дзвінка о другій ночі вона навіть телефон розбила, добре хоч був старий. Каже, ці номери постійно видаляла, блокувала, але психологічний терор не припинявся.
Коли оголосили «евакуацію», лікарі «Тропінки» насамперед почали ховати комп'ютери, оргтехніку та обладнання, бо побачили, як росіяни під'їхали з бусиком і стали щось виносити. Сховали все в підвалі співробітниці, яка на площі Ганнібала живе, бо поряд.
А потім їм взагалі заборонили приходити в лікарню на роботу. Каже, у мирні часи були такі випадки, коли вона потайки йшла з роботи раніше, а за окупантів так само потайки їй доводилось ходити на роботу, бо ж пацієнти ж нікуди не поділися.
«Хтось тобі телефонує: «Ви працюєте?» Я кажу: так і так, підходьте. Треба ж подивитися людину, особливо якщо кровотеча. Ми йдемо у консультацію, просимо сторожа відкрити. Я дивлюсь пацієнтку, розписую лікування, виходимо, сторож закриває. І так працювали всі лікарі».
Правда, багато лікарів потихеньку-потихеньку виїжджали. Оксана теж думала про це, але стримувало те, що виїхати з собакою у спеку без своєї машини важко – черги по три дні, ночівля в селах, полях. Вирішила почекати до осені, бо щиро вірила, що деокупація буде десь у вересні, потім вирішила ще перечекати, бо якісь обнадійливі події почали відбуватися, потім у листопаді вирубали світло, і невдовзі в Херсон зайшли наші.
Ревіли всім містом
«Коли наші зайшли, ми думали, що всі радітимемо, з квітами зустрічатимемо, – згадує Оксана Прилуцька. – А я пам'ятаю, як ми всім містом ревіли. Просто все місто плакало – і чоловіки, і жінки. Води тиждень вже немає, ми всі залипушні, невмиті. Неважливо, що без світла, без води, без усього. А наші – чесно, наші найкращі. Їх по черзі всі обіймали. Напевно, все це треба було пережити, щоб навчитися цінувати те, що в тебе є».
Оксана Прилуцька тоді навіть не здогадувалася, що поруч з нею в кадрі знаменитий полковник Юрій Мадяр, командир 28-ї ОМБр, яка брала участь у боях на Херсонському напрямку та звільненні правобережжя Херсонщини. Каже, він стояв ближче за всіх, і вона попросила сфотографуватися з ним. Тепер називає цю світлину пам’ятною.
Усі тоді вірили, що життя трошки налагодиться. Радісна звістка – коли в Херсон перша фура АТБ заїхала. Жінка вистояла майже тригодинну чергу і не була впевнена, що останніх трьох тисяч гривень на карті їй вистачить на покупки. Згадуючи, що «продуктовий шопінг» за росіян обходився у 5-6 тисяч рублів, вона навіть не повірила, що два величезні пакети продуктів можуть коштувати 856 гривень:
«В окупації шампунь коштував 800 рублів. У гривнях це майже стільки ж. Вони ж курс до 1:1 підтягували. Фарба для волосся 798 рублів коштувала – мені дві треба. Як два пакети продуктів можуть коштувати 856 гривень?»
Побутових негараздів тоді було чимало – без води, зв’язку, електрики, опалення. Оксана навіть думала, що з обігріву матиме тільки свого бульдожонка під боком. Але врятував газ, тож вона могла готувати. Гірше було людям з електроплитами, особливо у кого маленькі діти – вони ходили до тих, в кого є газ, просили нагріти воду й у термосах приносили окріп додому. А ще вона несподівано знайшла поряд за стоянкою джерело, де набирала собі воду. Коли у 20-х числах листопада дали воду – це було справжнє свято. Потім з’явилося і світло.
Перші дні після деокупації були складними й на роботі, адже ліків не було. Тоді лікарка кинула клич по соцмережах з проханням допомоги:
«Треба антибіотики, кровоспинні, щось ще перелічувала... Підписників багато, думаю, хоч хтось та допоможе. Дали все. Від малесенького пакетика до величезних коробок. Йшло з Одеси, Іспанії, Італії. Кидали дівчатам на карту в Одесі, одеситки купували. Я місяць бігала по всіх відділеннях Нової пошти та приносила в консультацію».
«Дякую всім херсонцям які допомагають тим, хто залишився в місті, сьогодні завдяки Наталья Денісова і чарівниці – ми маємо гемостатичні, знеболювальні й антибіотики, тож консультація працює, безплатні ліки є чекаємо пацієнтів». Instagram Оксани Прилуцької.
«Не втомлююся дякувати й пишатися нашими херсонцями які навіть з інших міст нам допомагають. Дякую Константинова Віола за купу всього, навіть порадували пологове відділення. ТРОПІНКА ПРАЦЮЄ, ЛІКИ Є!!!» Instagram Оксани Прилуцької.
«Не для того я вижила, щоб у мене щось було погано»
Однак жити у стані лотереї «прилетить – не прилетить», яку влаштували росіяни своїми постійними обстрілами, виявилось ще важчим. Оксана зізнається, нерви не витримали. Від обстрілів загинула медсестра з одного відділення, санітарка з іншого. Одна на зупинці стояла, інша їхала на роботу. Останньою краплею був обстріл, який розпочався, коли жінка вигулювала собаку в парку, пес забув про свої собачі справи – і дременув додому.
Рік тому загибель знайомих, які виїжджали через Надеждівку, обстріли в полях просто не дозволяли думати про виїзд. Оксана була впевнена, що спокійне виїде через Миколаїв. Зрештою, так і сталося.
В Одесі спочатку колишній чоловік допоміг облаштуватися, потім пощастило знайти роботу. Розпочинати все спочатку на новому місці тяжко, і лікарка вирішила вести блоги у соцмережах, розповідаючи про гінекологічні проблеми. Розраховувала на 200-300 старих підписників, але зачепила такі насущні проблеми, що зараз має 16 тисяч підписників, яких спрямовує до клініки, в якій зараз працює, а також дає онлайн-консультації у приватному порядку.
«Одеса чудова, я сюди раніше лише відпочивати приїжджала, а тепер ти тієї Одеси не бачиш, бо працюєш, працюєш, працюєш і працюєш. Попри те, що херсонців у Одесі дуже багато, з кимось зустрітися важко – всі гарують. Не працюють, а гарують. Одна знайома на двох роботах, друга на трьох, та ще й вночі десь підробляє. Усі викручуються, бо майже всі на орендованих квартирах. А що таке орендована квартира і життя в Одесі? Це голови не підняти».
Каже, тільки зараз стала розуміти переселенців з Луганська та Донецька, коли сама потрапила в ситуацію вирваної з корінням із життя, де в тебе є дім, робота, друзі, захоплення. А у прекрасній Одесі корінням ще не проросла.
Оксана Прилуцька каже, що зараз живе сьогоднішнім днем і не знає, чи повернеться до Херсона (з лікарні вона не звільнилася – лише написала заяву на час воєнного стану), чи залишиться в Одесі, на що вже розраховують її нові колеги. «Я просто не знаю», – відповідає вона всім. Одеса, серпень 2023. Фото Ігоря Бойченка
Не полишає Оксана і своїх херсонських пацієнток, вони роз'їхалися, але багато хто в Європі не може елементарно піти до лікаря – там запис на 2-3 місяці.
«Люди сидять із кровотечею тижнями, що в Україні взагалі неприйнятно. При всіх наших мінусах кровотеча і гострий больовий синдром — це прийом без черги, без запису, без направлення. Тож дівчина робить УЗД в Іспанії, далі гугл-переклад, я призначаю лікування, пацієнтка телефонує в Україну своїй мамі, сестрі, кумі чи подрузі, тут купують ліки, у Мадрид летить упаковка, через 2 дні пацієнтка розпочинає лікування. Можливо, це не за якимись міністерськими протоколами, але ми викручуємося як можемо. Я лікар, допомогти пацієнтові – мій обов’язок».
Оксана згадує, що коли у 2018-2019 роках почали впроваджувати онлайн-консультації, вона перша була проти. А зараз каже, що ця система працює чудово, принаймні 80% проблем в онлайн-режимі вдається вирішити.
Зараз я точно можу сказати, що ПриватБанк найкращий у світі банк, хоч ми його і лаємо, АТБ – найкращі магазини на планеті, а українська медицина – найпросунутіша», – підсумовує пані Оксана.
І продовжує навантажувати себе роботою, активністю, щоб просто не зупинятися.
«Якщо я зупинюся і подумаю про весь той жах, що відбувається в моєму житті, мені треба буде до психіатра. А так я з ранку до вечора на роботі, на підробітках, у вихідні собі намагаюся щось влаштувати приємне. А там розберуся. Все буде добре. Я у цьому навіть не сумніваюся. Не для того я вижила, щоб у мене щось було погано.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
