Смс-ка від друга про ЗСУ ледь не коштувала життя

З документами все гаразд, техпаспорт, водійське... Зайвого і “не положеного”, як на мене, взагалі нічого не було. В багажнику тільки гайкові ключі та запаска, – згадує Олександр. 

Крутилися біля мене, топталися, але більше до машини придивлялися (а я її перед війною тільки купив, зовсім нова "беха"). Ну, думаю, далі пішки доведеться. Але тут мені телефон звеліли показати. А в нас мобільного зв’язку та інтернету тоді вже не було. Прихопив телефон, щоб на час дивитися, замість годинника  та замість блокнота – ціни записати. Один із солдатів одразу ж месенджер відкрив. Почав дивитися, з ким я там і про що спілкуюсь. От тільки без інтернету листування не оновлювалися. Тоді він увімкнув “роздачу вайфаю” зі свого телефону. І мені на біду надійшло смс від знайомого: “ЗСУ вже поруч. Смерть російським окупантам”. У ту ж секунду рашист вимкнув мій телефон і махнув напарникам. Підскочило їх кілька, “заламали” руки, надягли кайданки, запхнули у чорний бус, натягли мішок на голову й кудись повезли. Я навіть оговтатися не встиг, так все швидко сталося.

Кажуть “вылезай”, а я встати не можу… Коли  витягли – я ледь зміг устояти на ногах, почув, як знімають в автоматі запобіжник й приставляють ствол під ліву лопатку. Мене аж в холодний піт кинуло. Подумки вже прощався з сім’єю, дітьми та дружиною, думав більше не побачу. Але мене дулом штурхонули й спрямували у потрібний їм бік, – згадує Олександр.

Російський офіцер став навпроти мене і почав питати, хто це мені ту смс-ку надіслав і наскільки добре я того чоловіка знаю. Не встиг і слова сказати, тільки рота відкрив, – отримав по плечу кийком і ногою в спину. Впав, тоді почали гамселити ще дужче, з усіх боків. Офіцер почекав, потім наказав зупинитись і повторив запитання. І знову – те ж саме. Запитували – били, відповідав – били, і так по колу, поки не втратив свідомість. Прийшов до тями вже в якійсь вогкій і холодній ямі з мішком на голові та в кайданках, які шкіру до ран зідрали.

З розпачу запанікувала: де ж його шукати, як? Не йшла, а бігла вулицею додому, раптом чоловік повернувся вже. Назустріч односелець на машині їхав якраз, спитав: “А де Санька? Домовлялися, що я до вас під’їду побалакати, херсонські новини послухати, а його вдома немає”. У мене сльози самі полилися… Дядько Микола одразу сказав: “Сідай, поїхали по блокпостах шукати, там точно повинні знати”. Один, другий, третій блокпост проїжджаємо, кажуть, був такий, питайте далі. Тоді ми так і не дізналися нічого, бо потім вже заступила чергувати нова зміна, а вони відмахувалися від нас, мовляв, "не в курсі", що до них було. Потім вже знайомі передали, ніби хтось бачив, як Олександра “упакували”, – розповідає про той день пані Наталя.

Всю ніч не спала, від думок втекти не вдавалося,  заспокійливе не діяло. Встала, й почала в Інтернеті, що раптом з'явився, шукати інформацію, де можуть тримати викрадених. Перерахувала та склала всі заощадження. Сподівалася,  чоловік живий, що знайду його і може вдасться його викупити, – зітхає пані Наталя.

“Что ж ты такой живучий?” – запитували. А я вже і не радий був, що живу і дихаю. Бажав, щоб скоріше це все скінчилося. Від болю не міг рухатись, як падав в ту яму – так і лежав. Вити хотілося, але не міг, сил не було. Не пам’ятаю, чи спав хоч хвилину, бо не засинав, а “провалювався”, відключався. А третього дня до вартового біля ями підійшло двоє з моїх катів, але той їх зупинив і сказав, що наказано мене більше не чіпати. Вони нахилилися над ямою, вигукнули  “Повезло тебе, завтра бы мы закопали эту яму вместе с тобой” та й пішли. А я не знав, що й думати, чи справді вони не чіпатимуть мене більше, чи просто так знущаються”, – гірко згадує Олександр.

Приїхали з дядьком Миколою третього дня додому геть виснажені, навіть думок вже в голові  не було. Порожнеча. Він посидів трохи зі мною та й пішов додому, бо ще його сім’я переживати почне. Вже завечоріло. Я пішла до літньої кухні за каструлею з кашею  собаці їсти дати. Тут біля двору зупинилася якась машина, а мотор гуде. Дивлюсь через паркан – верхівка вантажівки видніється. Аж заціпеніла. Щось гупнуло на землю, і та машина далі рвонула. Вийшла – а там  мій чоловік лежить з мішком на голові. Брудний, у крові. Кинулася до нього, теплий, слава Богу, теплий! Де в мене тільки сили взялися його до хати дотягти, не знаю, – каже дружина.