Після прем'єри в Києві – Херсон: чому Аліса Коваленко привезла фільм «Сліди» саме сюди

У Херсоні відбувся показ документального фільму «Сліди» режисерки Аліси Коваленко. Стрічка розповідає історії шести українок, які пережили сексуальне насильство та тортури внаслідок російської агресії.

Після показу глядачі мали змогу поспілкуватися з режисеркою. “Вгору” також поговорила з Алісою Коваленко про те, чому цей фільм важливо було показати саме в Херсоні, як на нього реагують за кордоном і чому свідчення постраждалих є частиною боротьби за справедливість.

Чому презентуєте фільм саме в Херсоні?

Важливо сказати, що він народився внаслідок діяльності нашої організації «Сема Україна». Це спільнота жінок, які постраждали від сексуального насильства та тортур унаслідок російської агресії з 2014 року й після початку повномасштабної війни.

Я також сама постраждала від сексуального насильства та тортур у полоні в 2014 році, коли поїхала знімати початок російської агресії на Донбасі. Потрапила в полон і майже два роки мовчала про те, що пережила.

Коли почала говорити, виявилося, що я була першою жінкою в Україні, яка відкрито заговорила про пережите сексуальне насильство внаслідок війни та російської агресії в Україні.

Згодом до мене звернулася Ірина Довгань, також колишня полонена, яка постраждала від сексуального насильства в полоні. Вона тоді об’єднувала жінок, які постраждали від цього злочину. Так і заснувалася організація «Сема Україна».

Від початку ми багато говорили про те, що документальне кіно може стати голосом постраждалих та інструментом адвокації – за справедливість і визнання.

Я довго боялася братися за цю роботу, бо розуміла, що це буде ретравматизація, повернення до травматичних спогадів. Але коли почалася повномасштабна війна, і ми побачили страшний розмах воєнних злочинів, зокрема сексуального насильства в умовах війни, то зрозуміли: ми маємо зробити все можливе, щоб нас почули, щоб фільм став кроком до справедливості та гучномовцем для жінок, які постраждали від сексуального насильства внаслідок російської агресії.

Сексуальне насильство в умовах війни – один із найбільш замовчуваних злочинів у світі. Він розповідає історії шести жінок, які пережили сексуальне насильство та тортури. Це фільм про жінок, які не бояться говорити. Вони не лише порушують тишу, розповідаючи про свій досвід, а й стають борчинями за свої права та права інших постраждалих.

Це фільм не лише про воєнні злочини Росії на окупованих територіях і в полоні. Це також фільм про силу солідарності жінок, які об’єднуютьсяборотися за справедливість.

Для агресора ідеальні жертви – це ті, які мовчать. А цей фільм є голосом, який проламує стіну мовчання.

Для нас було дуже важливо приїхати саме в Херсон, бо чотири героїні цього фільму – з Херсонщини.

Оля Черняк – із Херсона. Вона пережила сексуальне насильство й страшні тортури в полоні. Дев’ять місяців вона перебувала в полоні в Херсоні, а потім її вивезли на лівий берег. Вона розповідає про свій досвід полону і насильства, але також є членкинею нашої спільноти жінок. Вона стала лідеркою й адвокаткою за права постраждалих жінок.

Херсонщина є дуже важливим елементом фільму. Багато зйомок відбувалося в Херсоні та в різних селах і містечках області.

Після української прем’єри в Києві на фестивалі документального кіно про права людини Docudays для мене було дуже важливо показати фільм саме в Херсоні. Це також про солідарність із містом. Про те, що ми разом вистоїмо і разом боремося за справедливість.

Херсонські глядачі добре розуміють контекст фільму. А як його сприймають за кордоном? Чи розуміють люди масштаб того, що відбувається в Україні?

Світова прем’єра фільму відбулася в Берліні, на одному з найбільших кінофестивалів світу – Берлінале. Усі героїні фільму були на прем’єрі.

Це був великий зал на 800 місць. Коли фільм закінчився і пішли титри, усі люди в залі встали. Це були стоячі овації.

І дуже важливо: це було не про жалість. Не про співчуття. Це було про захоплення, велику повагу і солідарність із нашими жінками.

Глядачі захоплювалися їхньою сміливістю – не лише тим, що вони говорять про цей страшний злочин, а й тим, що продовжують боротьбу. Бо це фільм про стійкість.

Ми відчули неймовірну емпатію від західного глядача. Після показу люди підходили й казали: це фільм про дуже важкі речі, але він дає силу, дає віру у справедливість. Цю віру дають героїні фільму, тому що попри все вони продовжують боротися.

Після першої світової прем’єри в мене було відчуття, що нам вдалося. Фільм не лише шокує людей і відкриває їм очі на ці злочини. Він показує силу спротиву жінок, які не залишилися мовчазними жертвами.

Це важливо, бо ми змінюємо наративи в міжнародному просторі. Ми говоримо не лише про страждання, травми і злочини. Ми говоримо про силу спротиву.

І відчуваємо відгук міжнародної аудиторії. До нас підходили люди й казали, що хочуть підтримати нашу спільноту, що вони з Україною. Зараз є великий запит від міжнародних фестивалів у різних країнах, щоб показати цей фільм, нести цю правду далі, змінювати ці наративи в суспільстві  на міжнародному рівні, проводити адвокацію та говорити про те, що злочинці не можуть бути амністовані. Справедливість ніколи не може стати жертвою миру.

Чи вірите ви в справедливість? У те, що через 5, 10 чи навіть 15 років винні у цих злочинах постануть перед трибуналом?

Я завжди кажу, що справедливість — це така повільна конячка. Ми не знаємо, коли вона дійде до фінальної точки. Але треба давати цій конячці водички і годувати її, щоб вона не здохла посеред дороги.

Це дуже довгий процес і дуже довга дорога до справедливості. Є багато кроків. Один із них — порушення тиші.

Якщо люди, які постраждали від воєнних злочинів, не говоритимуть, не свідчитимуть, у нас навіть не буде фундаменту, щоб рухатися далі. Усі воєнні злочини мають бути задокументовані. Це старт на національному рівні.

Далі важливий етап – визнання. Зокрема міжнародне. Важливо, щоб міжнародна спільнота чітко розуміла: Росія систематично використовує сексуальне насильство як зброю війни в Україні.

Ми провели велику адвокаційну роботу, і фільм також був її частиною, щоб Росію внесли до так званого списку ганьби ООН за злочини сексуального насильства в умовах війни в Україні.

Півтора року ми працювали над цим – і нам вдалося. Нещодавно генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш виголосив доповідь,  підтвердивши, що Росію офіційно внесено до цього списку. Це, звісно, маленький крок на шляху до справедливості. Але ми рухаємося далі.

Раніше я теж думала, що справедливість – це передусім покарання злочинців. Але коли проходиш шлях правозахисної роботи в такій організації, як «Сема Україна», розумієш, скільки кроків треба пройти до фінальної точки.

Я не знаю, чи ми ще будемо живі, коли станеться трибунал. Але ця робота сьогодні й зараз важлива. Робота з порушення тиші, визнання, підвищення обізнаності, донесення правди про злочини Росії в Україні.

Боротьба триває. Просто треба мати в собі сили йти далі.

Деякі люди, які пережили насильство під час війни, не хочуть свідчити, бо вважають, що це нічого не змінить. Що кожна історія стане лише черговою історією жертви. Чому, на вашу думку, важливо говорити?

Якщо не говорити, то це однозначно нічого не змінить. Якщо стояти на місці й нічого не робити – нічого не станеться.

У мене теж бувають моменти зневіри. Але тоді я дивлюся назад – на шлях, який ми вже пройшли.

Коли я свідчила у 2016 році, я була першою і єдиною жінкою, яка відкрито говорила про сексуальне насильство, пережите в полоні на Донбасі. А сьогодні десятки жінок свідчать, публічно говорять про це, виступають на міжнародних конференціях.

Ми пройшли шлях від одного голосу до хору жінок.

Чим більше нас буде, тим сильніше звучатиме цей голос і тим більше шансів, що його почують. Ми часто говоримо: «Я – крапелька океану». Це ніби банальні речі, але вони працюють.

Коли нас стає більше, ми можемо змінювати і формувати нову світову практику.

Сьогодні ми досягли не лише того, що постраждалі свідчать. Вони стають агентками змін. Вони залучені до процесів законотворення, міжнародної адвокації.

Ми формуємо інший образ – не образ «жертви» із заблюреним обличчям, яка лише страждає. Ми говоримо про те, як біль можна перетворити на силу проти ворога. Як трансформувати травму в посттравматичне зростання. Як стати лідеркою громадянського суспільства й активісткою в боротьбі за справедливість.

Я вірю: чим більше історій ми почуємо, чим більше людей стануть пліч-опліч із нами в цій боротьбі, тим швидше ми прийдемо до справедливості.

Якщо нічого не робити, вона не настане ніколи. Наш голос і наша адвокаційна робота – це наша зброя. І ми продовжуємо цю боротьбу, бо інакше просто не можемо.