Підтримати нас

«Не можу дати волю емоціям. Я повинен робити те, що треба робити». Воєнні травми очима дитячого хірурга

14 травня 2024 18:18
553
Поширити:
Завідувач хірургічного відділення Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні, головний дитячий позаштатний хірург Департаменту охорони здоров’я Херсонської облдержадміністрації Володимир Маліщук. Фото: Тетяна Набатова

Замість щасливого дитинства – окупація, обстріли та мінно-вибухові травми. Зовсім не про таке майбутнє своїх синів і доньок мріяли батьки. Проте жахлива статистика травмованих дітей зростає щодня. За даними Офісу Генерального прокурора, на 9 травня 2024 року внаслідок повномасштабної збройної агресії Росії в Україні постраждали більше ніж 1876 дітей, з них 546 загинули. Херсонщина перебуває у трійці регіонів, де таких випадків зафіксовано найбільше – 150.

Однак для Володимира Маліщука, завідувача хірургічного відділення Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні, ці абстрактні цифри набувають рис конкретних дітей, які пройшли через його руки та руки його колег.
 

Додалися воєнні травми

Володимир Дмитрович і не приховує, що з початком повномасштабної війни характер роботи хірургічного відділення змінився:
 
«Якщо до війни в основному займалися захворюваннями та вродженими вадами, побутовими й автодорожніми травмами, то зараз у нас додалися ще воєнні травми, мінно-вибухові травми й таке інше. Це, звичайно, ускладнює нам роботу і робить її дещо іншою, ніж до війни».
З травмами, отриманими через війну, дитячі лікарі вперше стикнулися ще в окупації. Були і кульове поранення (росіяни підстрелили з автомата 17-річну дівчину) і мінно-вибухова травма та скалкові поранення (доліковували хлопчика з Великої Олександрівки, якому надали першу допомогу на місці, він одужав). Багато лікарів під час окупації Херсона залишалися на робочих місцях і продовжували рятувати дітей.
 
Після деокупації через обстріли росіян дитячих травм побільшало. Пан Володимир зараз згадує ті вкрай сутужні умови, в яких доводилося лікарям працювати: місяць не було електрики, а операційні  розташовані на верхніх поверхах. Мало того, що нагорі було небезпечно через обстріли, так ще й без електрики ліфти не працювали. На додачу обстріл лікарні 31 грудня 2022 року (і він був не єдиним), під який потрапили і пацієнти.
 

 
Наслідки обстрілу лікарні 31 грудня 2022 року. Фото: КНП "Херсонська дитяча обласна клінічна лікарня" ХОР / Facebook

«От кляті москалі, вже другий раз мене обстрілюють»

Серед тих пацієнтів був і хлопчик, якого привезли з лікарні ім. Лучанського, що на ХБК. Він потрапив під обстріл вдома, привезли його в найближчу лікарню, стабілізували, надали першу допомогу, а потім викликали фахівців дитячої обласної.
 
«У нього була серйозна травма колінного суглоба з дефектом тканин, з переломами кісток, –  розповідає Володимир Маліщук. –  Треба було оперувати хлопчика. Ми його забрали з намірами підготувати до операції й 1 січня прооперувати. Привезли до нас в реанімаційне відділення, поклали, під'єднали крапельницю, почали робити все, що потрібно. І тут обстріл –  вилетіло вікно, і уламки посипались на нього. Правда, він був накритий ковдрами з головою. Ми прибігли, налякані: чи ще є якісь пошкодження, чи нема? А він цілий. Неушкоджений. І каже: «От кляті москалі, вже другий раз мене обстрілюють». То і сміх, і гріх...»
 
Але і наступного дня хлопчика не змогли прооперувати – була пошкоджена будівля, зникла електрика. Тож переправили його спочатку до Миколаєва, а потім в Охматдит.
 

В умовах обстрілів

Попри все, лікарня почала потроху відновлюватися, операційні перемістили на перші поверхи, одну операційну обладнали в укритті.
Володимир Дмитрович зізнається: не очікував, що йому колись доведеться зустрітися з воєнною травмою у дітей. Але зараз хірурги відпрацювали методологію допомоги дітям з мінно-вибуховими травмами, майже всі їздили на навчання за програмою  damage control   Сенсом «damage control» є порятунок життя шляхом скорочення обсягу та травматичності першої операції з остаточним відновленням ушкоджених органів і структур після стабілізації життєво важливих функцій організму.  , яка стандартизує надання допомоги з військовими травмами як дітям, так і дорослим. При військовій травмі, наголошує пан Володимир, особливо при масовому надходженні потерпілих, повинна бути специфічна стандартизація, щоб кожен хірург чітко працював на своєму місці та знав, що робити, як робити, коли робити.
 
«За цей час було близько ста хворих, постраждалих різного ступеня, різних локалізацій травми, завданих різними видами зброї, — розповідає головний дитячий хірург. – В основному, нам вдалося врятувати цих діток. Хто повністю одужав, хто зараз ще проходить реабілітацію, хто чекає протезування, бо були дітки з ампутацією кінцівок».
 
Володимир Дмитрович розповідає, що дуже непросто дивитися на дитячі травми. Згадує гарного 17-річного хлопця-спортсмена з Чорнобаївки, у його двір прилетів снаряд, і в результаті травми йому довелося ампутувати руку. Зараз він чекає біонічний протез, проходить реабілітацію. Кожне слово хірурга, кожна історія про травмовану дитину викликає бурю емоцій, але водночас його виважений тон заспокоює.
 
«Я не можу давати волю емоціям, – пояснює Володимир Маліщук. – Я повинен робити те, що треба, що я мушу робити. Емоції – це вже потім. А першочергово треба надати допомогу, зробити все вчасно, зробити так, як треба, те, що треба, і виходити дитину».
 
Майже в усіх випадках травмованих дітей з правого берега привозять до Херсонської обласної дитячої лікарні. Але часом швидше і ближче спрямувати постраждалих з віддалених районів до лікарень інших міст. Наприклад, до двох дітей Високопілля, які отримали мінно-вибухові травми, викликали бригаду лікарів з Нікополя і повезли їх туди ж. Бо тоді не було мостів через Інгулець і дороги через Берислав, і дістатися до Нікополя було швидше, ніж до Херсона в об'їзд через Миколаїв.

«Запобігти ще можна, а виправити – не завжди»

Головний дитячий хірург розповідає, що травми, з якими діти надходять до лікарні, є дуже різними: пошкодження легень, органів черевної порожнини, сечовидільних шляхів. Згадує і  хлопчика, якому уламок попав прямо в сечовий міхур – він одужав, без наслідків. Кульові поранення в його практиці зустрічаються дуже рідко, переважно це уламкові поранення – наслідки обстрілів різними видами зброї. Але уламки – це не лише частинки самого снаряда, а й все, що злітає у повітря – камені, скалки, скло.
 
Діти, які підривалися на мінах, що залишали росіяни, теж були. В одному випадку діти  намагалися розібрати якийсь вибуховий пристрій, в іншому – хтось із батьків, але постраждали діти.
 
Думка лікаря повністю збігається з думкою саперів: після деокупації частини області кількість мінно-вибухових травм збільшиться:
 
«Все навкруги заміновано в полях, в лісосмугах. А діти ж є діти, за ними не встежиш. Такі травми, на жаль, будуть. А це страшні травми, бо в переважній більшості – це втрата кінцівок і інвалідизація».
 
І прогнозує, що при дуже близькому контакті з мінами буде більше смертельних випадків, а травми тих, хто виживе, будуть набагато важчими. Тому лікарі теж долучаються до просвітницької роботи.
 
«Ми з усіма дітками, з їхніми батьками проводимо бесіди, щоб вони не чіпали невідомих предметів на що б вони не були схожі. Не чіпали їх зовсім, бо це можуть бути вибухові предмети. Запобігти ще можна, а вже виправити – не завжди», – констатує Володимир Маліщук.
 

Погляд у мирне майбутнє

Головний дитячий хірург розповідає, що до війни в лікарні працювало 15 хірургів, зараз залишилось шість. І поки вони дають всьому раду – бо кількість населення зменшилась, багато дітей батьки вивезли, та й через окупацію лівобережжя зв’язку з більшою частиною області немає.
 
Але всі вони мріють про ті часи, коли вся Херсонщина буде деокупована, коли повернуться люди, а лікарня запрацює так, як вона працювала до війни.
 
«І щоб повернулися хірурги, – додає Володимир Дмитрович. – Щоб я міг ще молодих навчити, щоб могли мене замінити, бо я не вічний. Головне, щоб повернулися діти. Добре було б, щоб всі діти були здорові, але, на жаль, вони хворіють деколи». 
І віддані своїй професії лікарі працюють в обстрілюваному Херсоні, долаючи страх і приймаючи ризики.
 
«Кажуть, у Херсоні не повинно бути дітей. З безпекової точки зору, може, і не повинно. Але ж вони є. І хтось мусить цим дітям надавати допомогу».
Підтримати нас можна тут https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ