Головна Тексти Історії

Міфи та правда про вишиванку

Лариса Жарких

Автор

Поширити:

Скопійовано

16 травня 2024 16:00

740

Вишиванка, хлопець у вишиванці, Херсон, тримає прапор України

Фото Олександра Корнякова, 2014 рік

Вишиту сорочку або вишиванку, яка є ключовим елементом традиційного народного одягу, зараз називають генетичним кодом української нації, символом нашої невмирущої культури й автентичності. Для тих, хто пережив окупацію, вишита українська сорочка стала ще й символом свободи та нескореності, бо вона у росіян була як більмо на оці й через неї можна було опинитися «на підвалі». Хтось свідомо провокував ворога як волонтер дядя Гриша, який під час окупації інколи міняв звичну тільняшку на вишиванку та виїжджав збирати гроші на ЗСУ. Деяким відчайдухам навіть вдалося вивезти вишиванки з окупованого міста, а хтось ретельно ховав їх від ворожого ока. Вишиті сорочки Інни Микуцької ховала в себе її подруга Тетяна, яка хвилювалася за долю майстрині. Бо ж мало того, що пані Інна вишила в окупації три сорочки та рушник – вона описувала цей процес у «Хроніках вишиванки» на фейсбуці.

Майстриня Інна Микуцька у Сорочці Перемоги, яку вишила в окупації. Фото з архіву вишивальниці

А до Всесвітнього дня вишиванки Інна Микуцька розповіла для читачів «Вгору» про правду і міфи стосовно українських вишиванок. І перший міф стосувався назви.

Сорочка чи вишиванка?

Майстриня вважає, що правильно називати вишиванку вишитою сорочкою, що саме так називали цей вид одягу і наші пращури, і вишивальниці, з якими вона співпрацює. За аргумент наводить назву акції «Сорочка для захисника», в рамках якої майстрині створюють оберегові вишиті сорочки для наших хлопців-воїнів.

«Вишиванка» – слово новостворене, воно спрощення поетичного виразу «сорочка вишивана», але воно вже настільки вкоренилося в нашу мову, що пані Інна зізнається, – і сама подеколи використовує його. Але наголошує: правильно говорити «вишита сорочка».

Фото Олександра Корнякова, 2015 рік

Спідня білизна чи святковий одяг?

Інна Микуцька вважає, що тут органічно поєдналися обидві ці функції. Були сорочки, в яких ходили вдома, в яких виходили в люди, були святкові, але все одно вони одягалися на голе тіло. Спочатку жінка вдягала сорочку, потім інші елементи одягу – плахта, запаска, фартух, юпка, жилетка-керсетка закривали майже всю сорочку.

«Чому вишивка спереду на жіночих сорочках не настільки акцентована, як на чоловічих? Бо перед закривався керсеткою або якимсь іншим плечовим одягом. Вишиті рукави, бо їх видно, низ, і горловина. Ті частини сорочки, які було видно, і прикрашались вишивкою», – пояснює майстриня.

Святкова сорочка відрізнялася кількістю вишивки, складністю візерунків, багатством кольорів. Але спочатку вишивка мала суто обереговий характер, про що свідчать дослідження Олени Пчілки.

Сама пані Інна вважає: головним оберегом в сорочці є не конкретні зображення, а думки та молитви, які вкладає в неї вишивальниця, її бажання захистити людину.

Уставкова сорочка, виконана тамбурним (петельним) швом з пухликами та мережкою, та писана сорочка, яка поєднує в собі стебнівку та косу лічильну гладь. Фото: Херсонський обласний краєзнавчий музей / Facebook

«Червоний – то любов, а чорний – то журба»?

Те, що традиційними кольорами українських сорочок вважають червоний і чорний, вишивальниця називає міфом. Бо фарбували нитки виключно природними засобами, і отримати за допомогою натуральних барвників чорний колір було дуже важко – виходив або сірий, або синій.

Червону фарбу отримували з жучка червеця, якого відшукували під дубовою корою. Червоною вишивкою, навіть мінімальною стрічечкою, намагалися прикрасити комір, манжети та низ навіть найпростішої сорочки, бо вважали це оберегом «від дурного ока».

Синій колір здобували з волошок та інших синіх квітів. Бузинові ягоди давали різні відтінки від зеленого до темно-синього і сіруватого кольорів, березові бруньки та кропива – зелений.

Тож початково досить поширеним було поєднання червоного та синього, а не чорного. Саме ця комбінація кольорів притаманна південним регіонам України та Київщині.

До речі, серед фарб, які давали синій колір, є й індиго. Пані Інна розповідає, що гадяцькі сорочки вишивали нитками темно-синього кольору, бо в Гадячі мешкало багато євреїв, які возили з Індії синій барвник індиго. Такі сорочки називали «жидівками».

Гадяцькі сорочки – експонат Гадяцького музею та робота Олени Сокало. Фото: Olga Kravchenko та Olena Sokalo – Сорочка кольору неба. Гадяцька традиція вишивки сорочок / Facebook

Чорний став популярним тоді, коли з'явилися анілінові барвники, «хімічна» епоха дала нам різнобарв'я та насиченість кольорів.

Цікаво, що традиційна борщівська вишивка, чорним по білому, також не є ознакою жалоби жінок за вбитими чи поневоленими чоловіками. Все було простіше: чорна нитка була однією з найдоступніших, оскільки робилася з овець чорної породи, яких розводили у північних регіонах Тернопільщини.

Борщівські сорочки. Фото: альбом “Борщівська сорочка” на сторінці Український народний одяг та вишивка / Facebook

Білим по білому – ознака бідності чи багатства та вишуканості?

Коли Інна Микуцька почула міф про те, що решетилівська вишивка білим по білому виникла через бідність, то розповіла ще один. Начебто коли вороги захопили одне із сіл, вони забороняли носити вишиванки, а дівчата не могли ходити в невишитому вбранні, тож стали вишивати білим по білому. Припустити проблему відсутності барвників можна, але ж насправді ритуал відбілювання ниток складний і тривалий. А ще:

«Є візерунки, які я як майстриня не бачу в іншому кольорі, – розповідає вишивальниця. – Вони мають бути в колір тканини, з якої шиється сорочка. І вигляд мають вони дуже багатий. Коли ти підходиш і бачиш, як воно зроблено, скільки там роботи, це викликає справжній вау-ефект».

Білим по білому. Фото: Алла Кісь – Решетилівська вишивка "білим по білому" / Facebook та Херсонський обласний краєзнавчий музей / Facebook

Чи обов’язково у візерунках української сорочки мають бути квіти?

Відповідь фахівчині на це питання відверто негативна. Насправді квіткові орнаменти в українській вишивці не є якоюсь рідкістю. Але ті узори, які більшістю сприймаються суто українськими, вишиті хрестиком червоно-чорні троянди, з'явилися трохи понад 150 років тому завдяки французу Анрі Брокару.

Історія була такою. У XIX столітті фабрика «Брокар» додавала до своєї продукції прості схеми вишивок хрестиком, і жінки заради них розкуповували їхнє дешеве мило. Поступово популярні орнаменти стали проникати й у села, витісняючи самобутні візерунки та техніки. Так в українську вишивку увірвався «хрестик» – шов, який до того не використовувався.

Брокарівський візерунок, вишитий хрестиком, на чоловічій сорочці з колекції Херсонського краєзнавчого музею. ФОТО: Херсонський обласний краєзнавчий музей / Facebook

Інна Микуцька розповідає, що через засилля і популярність цих схем з’являється термін «брокарівська вишивка» як ознака несмаку, і це спонукає Олену Пчілку видати в 1912 році черговий альбом традиційних українських орнаментів, в якому вона пише:

«Рукави українських жіночих сорочок перетворюються в російські ситці, ця ляпанина страшенна».

Традиційних технік, якими вишивали українки, було дві з половиною сотні: лиштва (лічильна гладь), звичайна гладь, солов’їні вічка, низинка, занизування, мережки, виколювання, вирізування... Різні елементи, виконані різними швами, складали дуже багаті та красиві візерунки. При тому сама майстриня зізнається: хрестиком вишиті майже всі її сорочки – і не тому, що не вміє: вишивати хрестиком за схемою хоч і довше, зате простіше.

Фото Інни Микуцької

Про схожість чи несхожість українських і російських сорочок

Говорячи про різницю між українською та російською традиціями вишивки, Інна Микуцька спирається на дослідження етнографині Олени Пчілки, яка вбачала «провалля між українською та російською культурою». Українській вишивці притаманний суто геометричний та геометризований рослинний орнамент, без реалістичних подробиць та «прикрашання», або «мережання». Російська при використанні одного червоного кольору та нескладній техніці «дивує надзвичайним вибором химерних сюжетів» – аж до грифонів, драконів і храмів.

Юрій Мельничук, старший науковий співробітник Всеукраїнського центру вишивки та килимарства

Доречно згадалася і фотосесія Президента Зеленського, після неї його звинуватили, що він нібито вдягнувся в косоворотку. Майстриня стверджує, що українській традиції не чужі сорочки з розрізом збоку (вона зустрічала такі на Житомирщині), але їх носили парубки. Одружений чоловік одягав сорочку, в якої пазушний розріз посередині. Ще одна відмінність: росіяни вишивають тільки по краю, передня частина українських сорочок вишита повністю.

Херсонські візерунки

Інна Микуцька зізнається: її пошуки традиційних візерунків, притаманних Херсонщині, результатів не мали. Вважається, що це квіткові орнаменти або зображення представників тваринного світу. Ще за радянських часів склався стереотип, що вишиваним символом регіону є півники, але ж насправді їх вишивали чи не по всій Україні. Та й на її власній сукні, пошитій та вишитій на заході нашої країни, є півники.

Так, на території нинішньої Херсонщини були козацькі січі, але густо заселеним регіон не був. Після того, як землі півдня України стали масово заселятися, кожен новоприбулий привозив із собою власні традиції – з Полісся, Поділля, Наддніпрянщини.

І хоча пані Інні знайти херсонські мотиви не вдалося, вона впевнена, що шили синім та червоним.

Один із доказів традиції використання синього та червоного кольорів – вишивка на вбранні дівчини з картини Михайла Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні», викраденої окупантами з Херсонського художнього музею. Саме цей візерунок, але перероблений під вишивку хрестиком, використала майстриня для створення Сорочки Перемоги. Фото: Херсонський обласний художній музей ім. О. Шовкуненка та фейсбук Інни Микуцької.

Більшість візерунків, які вважаються суто херсонськими і які представлені в музеях, є «брокарівськими». А може, 150 років новій традиції дозволяє прийняти її як свою?

«Якщо копнути в глибину, то ні, хрестик не український. Якщо бути об'єктивним, з 1860-х років ми шиємо хрестиком. Так це наше чи ні?», – ставить питання вишивальниця.

Фото Олександра Корнякова

Про заборони та стереотипи

Історій, пов’язаних із забороною носити вишиті сорочки, пані Інна не знає. Ну хіба що про сусіда, дідуся Валєру, який у 1952 році, ще за часів Сталіна, вийшов у подарованій вишитій сорочці на першотравневу демонстрацію. Ні, його не переслідували – просто дивилися косо. Він зрозумів з поглядів колег, що не варто було так одягатися.

А от стереотип, що українка – це дівчинка або жінка у вишитій сорочці та віночку зі стрічками, склався. При тому ніхто не зважав, що віночок – то ознака незаміжньої жінки, а після весілля жінка носила хустку.

Фото Олександра Корнякова, 2016 рік

«Віночок на жінці за 40 або за 50 не личить ні її віку, ні соціальному стану. Це та шароварщина з якою ми боремося. Варто перегорнути ту сторінку і навчитися показувати хустки – красивий головний убір для одружених жінок», – додає Інна Микуцька.

Але ця тема, традиції українських хусток, варта окремої розмови.