Інна Микуцька: Віра в перемогу тримала мене всю окупацію
Херсонка Інна Микуцька поєднує безліч талантів: майстриня-вишивальниця, чиї вишиванки розлітаються по всьому світу, гідеса, яка підкорює херсонців і гостей міста своїми екскурсіями.
З початком повномасштабної війни на екскурсіях довелося поставити жирний хрест, і майстриня зайняла вимушено вивільнений час вишивкою. Вона всю окупацію залишалася в Херсоні — в місті, де народилася, виросла і прожила все своє життя, вела у Фейсбуці щоденник «Хроніки вишиванки», в якому ділилася результатами своєї роботи, описувала життя окупованого міста, розповідала про домашню улюбленицю — руду Кошу.
Дописи Інни набули популярності не тільки в мережі — вони стали яскравою частиною виставки «Херсон inside/outside», створеної херсонськими митцями «Майстерні Артивізму», потім перетворилися на окремий онлайн-проєкт «ХЕРСОН: Хроніки вишиванки — хроніки культурного спротиву» (щоденник окупації з ілюстраціями) та виставку, яка в січні експонувалася у Львові та має плани помандрувати Європою — все це завдяки кураторці Олені Афанасьєвій та Центру культурного розвитку «Тотем».
Відкриття виставки «Хроніки вишиванки» у Львові
Історія Інни Микуцької — це історія сміливої та волелюбної українки. Вона мала змогу виїхати з Херсона, але свідомо залишилась в окупації, щоби бути разом з поважного віку мамою та донькою, які принципово не хотіли залишати рідне місто.
Вишивка — любов на все життя
Вишивка увійшла в її життя років у 12, коли професійна вишивальниця показала дівчинці перші стібки, з того часу вишивання стало любов’ю на все життя...
Хоча, якщо зазирнути глибше, то все почалося ще раніше. Дідусь і бабуся Інни працювали в нашому Херсонському театрі, репертуар якого за радянських часів був українським. Перше враження малої дівчинки, яку привели на «Майську ніч» — неймовірне різнобарв’я сорочок, багатство українського театрального костюма. Яскраві червоно-чорні візерунки вабили, хотілося торкнутися їх, дізнатися, з чого це диво...
У 12 років вона вишила свою першу сорочку — з маленькими квіточками, брокарівськими ружечками по рукавах, манжетах і комірцю. Вишивка була простенька, але дівчинка дуже пишалася своєю роботою, носила сорочку в школу замість білої блузки, коли можна було вдягатися у форму «білий верх, чорний низ».
Згодом до її інтересів додалися в’язання, шиття, потім все своє свідоме життя майстриня шила на підприємстві. Зараз Інна також відома і як фахівчиня з історії костюма, хоча відповідної освіти не має.
«Коли ти все життя маєш справу з одягом, ти вивчаєш його, бо тобі стає цікаво, чому саме такі фасони зараз, як це було раніше. Тож про історію костюма знаю багато», — пояснює пані Інна.
Майстриня в одній зі своїх вишиванок
Майстриню відверто тішить той факт, що в останні роки вишиванки набирають популярності, пригнічує лише те, що чиновництво намагається зробити з них «спецодяг», про це свідчать численні вказівки всім одягати вишиванки на українські свята.
«Я є людина, яка розуміється на вишиванках, яка власноруч їх робить багато років. Для мене це як ніж у серце. Одяг, який виробляли віками, візерунки які мають своє значення для кожного регіону, душа, яку вкладає у свою роботу кожна майстриня — і ви робите з цього “спецодяг”?»
Але навіть в цих образливих для неї розпорядженнях пані Інна бачить позитивний бік: вишиванка є кодом нації, вона ідентифікує нас, демонструє нашу українськість. І жодна нація, яка має вишите вбрання, не пишається ним так, як це роблять українці.
Ніколи не запізно змінювати життя
Одного прекрасного дня Інна Микуцька вирішила, що життя треба змінити докорінно — у зрілому віці вона вступила до вишу та почала водити екскурсії містом. До того жінка не вважала наявність диплома ознакою освіченості та, хоча у школі вчилася гарно, здобувати вищу освіту не поспішала, бо змогла реалізувати себе і без неї. Потреба виникла, коли у фінансуванні грантових проєктів відмовляли... саме через відсутність в неї вищої освіти. Майстрині було цікаво провести дослідження народної творчості, поїздити по селах, вивчити джерела візерунків, які зараз у нас на вишиванках, на ці поїздки й були потрібні гроші.
«Я вважала, що відмовили через те, що в мене немає фахової освіти (я не історик, не дипломований спеціаліст з історії костюма, я вчилася цьому сама), але мені сказали, що підійшов би будь-який диплом. І от у 48 років я вступаю на 3-й курс нашого Херсонського національного технічного університету, на стаціонар, на бюджет».
Так до диплома техніка-електрика (політехнічний коледж) додався диплом спеціаліста з технології легкої промисловості. Майстриня зізнається, що залюбки повчилася б ще — або на фахівця туристичної галузі, або б на істфак пішла. Бо це було б корисно для неї як екскурсовода, бо, каже, базових знань не вистачає.
Гідеса — нова стара справа
Насправді Інна водила екскурсії ще зі школи. І це зовсім не дивно для людини, яка ходила на гурток юних екскурсоводів до краєзнавця Августа Вірлича.
«Август Ернестович так любив наш край, так багато знав про Херсонщину, що не закохатися в це я не могла, — згадує гідеса. — Його екскурсії були такими яскравими, що я, вивчивши з ним історію міста, почала водити екскурсії для своїх друзів. А якщо до моїх друзів хтось приїжджав у гості, то я розповідала про історію міста і їм».
Це захоплення грошей не приносило, але дало поштовх майже 50-річній жінці піти на конкурс екскурсоводів, який оголосила туристична агенція ХерсON, з якою пані Інна потім пропрацювала 3 роки. До війни вона співпрацювала з багатьма туристичними компаніями, заробила собі добре ім’я та стала відомою.
Кожна нова екскурсія — то нові знайомства, нові друзі, нові контакти. З початком другої фази війни численні друзі, хвилюючись, засипали її повідомленнями з питаннями, чи все в неї гаразд, що відбувається в Херсоні — і це підштовхнуло майстриню вести щоденник «Хроніки вишиванки».
Прапор України завжди був присутній на екскурсіях Інни Микуцької
Три вишиванки та рушник
Сказати, що вторгнення росії перекреслило усі її плани — це нічого не сказати. Перший місяць Інна не виходила з дому геть зовсім — її тіло відреагувало панічними атаками. Вона сиділа у своїй квартирі на шостому поверсі, а коли, намагаючись вийти з хати, доходила до сходинок, вкривалася потом і поверталася. На щастя, поруч завжди були діти, які зрозуміли стан матусі, приносили їжу, стояли в чергах за ліками, за хлібом. І лише за два тижні вони почали разом виходити на вулицю.
У часи вимушеної бездіяльности майстриня вишивала — закінчила три сорочки та рушник.
«Це було єдине, що я могла тоді робити, — згадує Інна. — Коли ти в окупації, коли перший місяць ти не можеш вийти з хати, коли ти замкнений у своєму помешканні, єдине, що рятувало, — ця механічна, здавалося б, робота, яка оберігала мій мозок».
Вишиванка, яку ще до війни задумала зробити Інна Микуцька, була непростою. Вона вирішила відтворити візерунок, який дуже точно і тонко передав на своєму полотні «Портрет дівчини у вишиваній сукні» український художник Михайло Брянський. Не дивно, що ця картина з колекції Херсонського художнього музею стала для вишивальниці улюбленою. Деталі костюма та візерунок вишивки так ретельно прописані, що можна зняти схему малюнка.
Викрадена окупантами картина Михайла Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні» з колекції Херсонського художнього музею та Вишиванка Перемоги Інни Микуцької у процесі роботи
Були плани вишити собі цю сорочку гладдю — так само як і на картині. Але за окупації довелося задовольнятися тим, що вже було під рукою, а був шаблон, під вишивку зі вставками канви. Серед реалій тодішнього життя — неможливість купити багато товарів, в тому чилі й ниток, бо майже всі непродуктові магазини не працювали. То дочка Олександра, знайшла крамницю та домовилась із продавчинями, щоби ті відкрили магазин, та ще й подружка передала нитки з Києва, але то вже після деокупації...
Тож Інна, купивши нитки, переробила малюнок для вишивки хрестиком, назвала сорочку Вишиванкою Перемоги та взяла до рук голку...
«Чомусь так собі вважала, що коли закінчу її вишивати, війна закінчиться, — ділиться своїми тодішніми сподіваннями майстриня. — Я її вишила десь 1 або 2 квітня — а війна не закінчувалася. І я тоді почала другу сорочку, яку назвала Вишиванкою Визволення. Я підібрала яскравий малюнок всупереч одноманітному життю в окупації, коли кожен день — як день бабака, одне й те ж саме».
«Випрана та випрасувана вишиванка Перемоги, вона ж музейна. Готові зустрічати перемогу та проводити екскурсію про моду у Художньому музеї!!!!!» («Хроніки вишиванки» Інни Микуцької)
Сюрреалізм окупації
Були дні, коли вишивалося по 8-12 годин, а були й такі, – коли жодного хрестика… Адже вишиванка — це код нації, і братися за справу можна лише в гарному настрої. А про який настрій може йти мова, коли під твоїм балконом вороги, коли одна новина тривожніша за іншу? Наприклад, про те, що її улюблену картину з музею вкрали, майстриня дізналася не з преси й не з дописів очевидців — на власні очі бачила, як росіяни кілька днів розграбовували художній музей, вивозили твори мистецтва фурами.
Особливо гидким було вимушене спілкування з окупантами, які так і силкувалися потоваришувати з місцевими. Херсонські колаборанти представляли російських військових «захисниками», але така «охорона», «накачана» алкоголем і наркотиками (за тим, як воякам привозили «допінг», Інна регулярно спостерігала зі свого балкона), тільки лякала. Але уникнути таких зустрічей було неможливо, адже ходили вони в один магазин.
Робота над Вишиванкою Визволення
Попри те, що з ворогом Інна намагалася не спілкуватися, якось балакучі військові-чужинці таки зачепили жінку і допекли її так, що врешті-решт вона порадила буряту просто повернутися додому, на що той відповів: «А я тут дома. Якщо вам щось не подобається, можете їхати самі». Обурена таким нахабством, Інна за словом в кишеню на полізла і порадила йому навчитися плавати, щоби залишитися живим, коли тікатиме з Херсона через Дніпро. Все обійшлося, бурят лише посміявся і пішов. А після однієї з перепалок з командиром російських вояк у магазині продавчині навіть порадили жінці перш ніж йти щось купувати, виглядати з балкона, щоб «непроханих гостей» поблизу не було.
«Вони були впевнені, що все роблять правильно, — аналізує ситуацію Інна Микуцька. — Коли ти ставиш їм питання, яке випадає за межі того, що вони вивчили, вони ставали дуже агресивними, вони готові тебе бити, бо я сказала, щось супротив того, що їм по телебаченню зранку до ночі розказують. Вони ж вважають, якщо щось сказали по телебаченню, то це правда, все інше – ні. Тому вони жили у своєму вигаданому світі, вони вважають, що ми якісь не такі, що ми дурні».
Попри постійну небезпеку Інна навіть примудрялася з окупованої території надсилати друзям шокуючі історії про сюрреалістичне життя в окупованому місті, як, наприклад, ця, про завезену російську вчительку, що «отримала за ордером» житло (заїхала у квартиру до херсонців, які втікали від війни) та не гребувала жити в чужій оселі й хизуватися цим.
Але стверджувати, що здоровий глузд завжди брав гору, майстриня сказати не може. Якось ледве не накликала небезпеку на всю свою родину, коли вони їздили до ботанічного саду — вона поклала щойно вишиту Вишиванку Перемоги, в якій вирішила пофотографуватися, в рюкзак, де лежав триметровий прапор України. А коли їхали назад, їх зупинив патруль, якого в тому місці ніколи не було. Благо, міцні нерви дітей не підвели.
«Я думала, помру від страху, бо в рюкзаку — триметровий прапор і вишиванка. Все минулося нормально, але горілки мені тоді дуже хотілося випити, бо що могло статися, де ми всі були б, якщо знайшли б у мами у сумці прапор та вишиванку...»
Результат небезпечної фотосесії
Найнестерпнішим за часів окупації пані Інна називає відсутність волі, атмосферу порівнює з 1937 роком, коли ти розумієш, що у будь-який момент можеш опинитися в ув’язненні, у підвалі.
«Мене якось журналісти спитали, про що розмовляли херсонці в тролейбусі. А херсонці ні про що не розмовляли в тролейбусі, бо ти не знаєш, хто їде поруч. Це могли бути місцеві колаборанти – люди, які зрадили Батьківщину, перейшли на бік ворога. Це могли бути заслані люди, дуже багато було пропагандистів, а влітку завезли вчительок, які казали, що вони будуть вчити наших дітей історії. І мені дуже хотілося їм сказати, якось сама навчу своїх дітей».
На новому місці
Потреби переховуватися Інна не мала, але в один момент залишила свою домівку та переїхала у квартиру подруги, яка на той час вже виїхала з Херсона.
Майстриня каже, що особливої небезпеки для себе не бачила, адже прізвище Микуцька, за яким її знають, — прізвище її діда, актора Херсонського театру, в її паспорті – прізвище зовсім інше, його мало хто знає. Але виявилося, багато людей, яких вона вважала друзями, стали зрадниками, перейшли на бік росії та пропонували їй працювати в окупантські структури — у школу, до театру або на телебачення. Попри несприйняття Інною, пропозиції надходили й надходили, і хто знає, чи не був би наступним кроком візит до неї додому...
До того ж під її балконом окупанти облаштували свою ремонтну базу, а всі українські телеграм-канали рекомендували людям, які живуть в таких небезпечних районах, змінити житло. Поки жінка вагалася, росіяни зайняли завод, розташований біля її будинку, потім інший... «Береженого Бог береже», — вирішила майстриня. Переїхавши на іншу квартиру, вона почувала себе більш впевнено.
Після переїзду Інна стала більше фотографувати місто — не для себе, а для людей, які виїхали та сумували за домівкою. Саме тоді з’явилися фотографії херсонських музеїв, вулиць Гошкевича, Соборної. Херсон ставав зовсім іншим, і одну зі своїх світлин мисткиня назвала «Театр абсурду» — це будівля художнього музею з банером програми Президента України «Велика реставрація» та російським триколором на вході. До речі, ця світлина зроблена з вікна машини поки на перехресті стояли на світлофорі. Просто стати на розі вулиць і фотографувати було небезпечно, поруч жили ефесбешники.
«Театр абсурду». Фото Інни Микуцької
Окупація очима екскурсовода
«Гидко» — це те відчуття, яке постійно супроводжувало Інну під час окупації.
«Попри сум від того, що пограбовані музеї, пам’ятники, часом було дуже смішно. Навіщо вони їм, той Суворов, Ушаков, Потьомкін? До речі, Ушаков же насправді не Ушаков, херсонці знають, що це обличчя актора Івана Переверзєва, який колись грав роль Ушакова. Як сарана, приїхали все вкрали та готувалися тікати».
Гідеса згадує, що на одній зі своїх довоєнних екскурсій розказувала історії про Суворова, про бюст, який вкрали, про родину Суворова та його дружину — їй особисто було цікаво, як жилося генеральші, жінці з важкою долею. Інна багато читала про Суворова, і той вислів на славу росії, який окупанти використовували на своїх пропагандистських плакатах в Херсоні («Природа произвела россию только одну, она соперниц не имеет»), генералісимус ніколи не казав.
Інна Микуцька разом з Оленою Мєдвєдковою ведуть екскурсію «на два голоси»
Та найбільше дратували пропагандисти, яких завезли для проведення референдуму — і не дуже настирливі чоловіки, які йдуть своєю дорогою, якщо ти їх «посилаєш», і жінки за 40 з фанатичними очима, які розмовляли радянськими цитатками, вважали всіх інодумців дурнями та навіювали мантру, що разом з росією «все буде чудово».
А ще Інна розповіла цікаву історію, яку «підгледіла» біля річкового порту, поруч з яким тоді жила і куди ходила з подружками годувати голубів. Картинка, як за доглянутою гарно вдягненою тендітною бабусею років десь за 70, яка зійшла з катера з кравчучкою, йде дідусь її віку та намагається поспілкуватися. Картинка видавалася комічним «пенсіонерським романом». «Залицяння» продовжились, коли бабуся сіла на лавку, дідусь сів біля неї, а вона намагалася «відшити» непроханого сусіда. У цей час подруги проходили поруч і почули, що казав цей дідусь: що все буде добре, що росія тут назавжди, що медицина і навчання у дітей та онуків будуть безплатними, і «ви побачите, як ваші онуки будуть щасливі»...
«І тут така тендітна, така худенька, маленька бабуся перетворюється на коршуна, вона готова була вбити за свою родину, за своїх дітей — продовжує розповідь Інна. — У неї змінюється вираз обличчя, вона повертається до нього і каже: «Та пішов ти в сраку зі своєю росією, бо через таких, як ти, мої діти поїхали за кордон; бо через таких, як ти, я не знаю, чи побачу своїх онуків, чи повернуться вони колись в місто; бо через таких, як ти, я тут сама». Мені захотілося тоді підійти й обійняти її, сказати, що ми переможемо, що її діти й онуки повернуться».
Вільні!
Про те, що для неї не існує іншої реальності, ніж та, в якій Україна перемагає, Інна Микуцька писала у «Хроніках вишиванки» з перших днів вторгнення. І звільнення Херсона стало першим кроком до глобальної Перемоги.
Десь 6-го листопада в місті зникли і світло, і зв'язок, і вода. Нічого не було. В день звільнення Херсона, щоб дізнатися якісь новини, Інна з дітьми зранку вирушили на високий берег Дніпра, де пробивався російський сигнал. Повертаючись додому, побачили неросійську машину і військових з жовтими стрічками на рукавах, а не з білими, як у росіян. «Наші!» — на всю машину горлала жінка. Зупинили маму діти, мовляв, це може бути чергова російська провокація.
«Нарешті я не буду хвилюватися за те, що тебе за твої дописи заберуть на підвал», — це перше, що сказала донька, повернувшись до мами за 2 години з підтвердженням того, що Херсон звільнений. Наступного дня Інна потрапила на площу Свободи, але спочатку забрала зі своєї квартири величезний український прапор, який завжди брала на екскурсії (він був захований разом із маленьким прапором), щоби вільно розгорнути його.
Головне, що ми вільні! Чекаємо на лівий берег і всю Україну! («Хроніки вишиванки» Інни Микуцької)
«Я чекала цього моменту, дуже довго — коли я зможу одягти сорочку, цю сорочку, перемоги, коли зможу розгорнути наш прапор, не боячись, що за мною завтра прийдуть, коли зможу на все горло кричати: «Я вільна! Ми вільні!!!» Ми переможемо. Віра в перемогу тримала мене всю окупацію, віра в перемогу тримає мене зараз, все буде добре».
Одеські хроніки
Зять Інни всю війну марно намагався переконати родину виїхати, але вдалось йому це лише тоді, коли обстріляли район, де вони мешкали. Тоді дочка майстрині, яка всю окупацію повторювала, що «жодна скотиняка не вижене її з власного дому», відчула: залишатися вкрай небезпечно.
Родина виїхала з Херсона наприкінці листопада, їхали в нікуди, не знаючи, де оселяться, питання з житлом вирішували по дорозі. Попри те, що друзів в Одесі Інна має чимало, вийшло так, що житло їй запропонувала людина, яка була на екскурсії в Херсоні один-єдиний раз, три роки тому. Дівчина ще в серпні написала повідомлення, що з дитиною поїхала до Румунії, хата стоїть порожня, якщо потрібно, можна займати. Цим запрошенням майстриня і скористалася.
Одеситів Інна вважає неймовірними людьми, які завжди допомагають херсонцям. Навіть у такій простій справі, як зорієнтуватися в незнайомому районі.
«Підходиш до якоїсь жіночки й кажеш: «Підкажіть, де “Нова пошта”». Вона: «Ви звідки?» Кажу: «З Херсона». Вона: «Я вас доведу». Не махнула рукою, десь туди йдіть — ні. «Я вас доведу». Слово Херсон — то маркер. Якщо ти з Херсона, ти неймовірна людина. Саме так вважали одесити, коли тільки я приїхала».
Зараз Інна відновлює свою екскурсійну діяльність — тут, в Одесі, зібрала спочатку своїх друзів, потім долучилися інші, ходила з ними старими вуличками, розповідаючи про місто. Вона водила екскурсії Одесою і раніше, коли привозила сюди школярів, тепер виходить на новий рівень. Радіє, що знайшла колегу, з якою продовжить свій улюблений формат — екскурсії «на два голоси», але вже на одеському матеріалі.
А ще зізнається: довго не зможе водити екскурсії по Херсону і що повертатися до рідного міста поспішати не буде — занадто багато душевних ран, розчарувань, страшних спогадів. Вся її родина повернеться одразу, як тільки буде така можливість. Майстриня ж планує залишитися в Одесі надовше — лікувати свою поранену душу:
«Китайці кажуть: бійтеся своїх бажань, вони збуваються. Я завжди хотіла жити в Одесі, але те, як я сюди потрапила, то краще б ні. Краще б ні. Я люблю це місто, воно моє, воно мені відгукується, воно прихистило мене, мою родину в той час, коли нам це було потрібно, я дуже вдячна цьому місту. Я просто його люблю — місто біля моря, місто з надзвичайною архітектурою, місто по якому ти можеш гуляти, як по музею, кожного дня. Я кожного дня виходжу з дому і йду до центру іншою дорогою, роздивляючись ці будинки. Роздивляюсь і мрію: «Який кругленький балкончик! Мені б такий!» Я б жила на такому балкончику, майстерня в мене була в Херсоні на балконі, який зараз розбомбили — буде привід зробити нову. Майстерня постраждала, хата, на щастя, ні. Тому, не знаю, не можу сказати коли».
Мій балкон, моя майстерня, в якій шилися вишиванки, тепер має такий вигляд.. Другий раз влучили в наш будинок. Мені пощастило, тільки балкон. А люди втратили житло... («Хроніки вишиванки» Інни Микуцької)
Багато друзів на підконтрольній Україні території чекають її в гості й готові відігріти розбиту душу. Майстриня планує скористаюся цими запрошеннями та разом зі своєю рудою кішкою, героїнею «Хронік вишиванки», відвідати своїх численних друзів і колег. А ще — продовжити «Хроніки», які вона вела всю окупацію, 255 днів, веде і зараз. Щоденник окупації закінчений, але поки війна триває, «Хроніки вишиванки» продовжуються. Адже вишивати пані Інна продовжує: вже в Одесі майстриня вишила сорочку в зелених кольорах для дочки, далі першою на черзі сорочка для кума, який з 2014-го року завжди був на мітингах…
Відкриття виставки у Львові. Після деокупації Херсона на всі важливі заходи Інна одягає Вишиванку Визволення, а Вишиванка Перемоги ще чекає свого часу
А головне — вона чекає, коли ж нарешті зможе одягтись у Вишиванку Перемоги.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
