«Ми вчилися на ходу». Інтерв’ю з бойовою медикинею Ластівкою про евакуйованих з Кринків, втрати й мотивацію

Олександра, позивний Ластівка, – фельдшерка медичного пункту 39-ї бригади берегової оборони. Її екіпаж першим зустрічав тяжких поранених з лівого берега, зокрема з Кринків. Вона говорить про найважче – загиблих, про відмінності бойової медицини від «халатів і стерильності», про обстріли евакуаційних машин росіянами, про дітей, онуку Кіру і про те, чому не сприймає розмови про «заморозку» війни.

Як пояснити простими словами, чим ви займаєтеся?

Займаюся евакуацією і допомогою нашим військовим – не лише пораненим, а й тим, кому стало зле, у кого загострилися хронічні хвороби. Допомагаємо й довозимо до медзакладів.

Що найважче у роботі?

Коли гинуть хлопці. Раніше ми самі їх вивозили, тепер є окрема служба – ми передаємо (тіла – ред.), робимо фото, доповіді.

Вивозити було складно. Спілкувалася з пілотом, він мені посилку привіз, я запросила на каву, а вночі він загинув, ми його вивозили. Це важко.  

До війни ви займалися медициною? 

Маю медичну освіту, працювала недовго: медсанчастина у військовій частині, потім майже рік у кардіореанімації. Там я перший раз стикнулась з тим, що людина загинула.

Якщо чесно, досі боюся крові. Дивитися збоку – не люблю, а робити – можу. 

Чим військова медицина відрізняється від цивільної?

Тут не про «халатики, шапочки та стерильність». Тут – броня, шолом, багнюка, швидко зняти одяг, дістатися до рани. Рукавички – завжди: це безпека і пораненого, і твоя (ризики гепатитів, ВІЛ).

Наше завдання – стабілізувати: зупинити кровотечу і дати людині шанс вижити. 

Які поранення траплялися найчастіше у тих, хто прибув з лівого берега, і ким були ці люди?  

Переважно мінно-вибухові: «КАБи», артилерія, міни, танки. Кульових менше. Кринки – це уже були дрони FPV.

Уламків багато: це не одна «дірочка», може бути весь тулуб, кінцівки, голова. Ми забирали здебільшого найважчих: підключали кисень, лили розчини при крововтраті. Часто – ще й сильне переохолодження було.

Вони розраховують, що ти їм допоможеш. Багато хто каже: «Як до вас потрапив – заспокоївся». 

Було багато молодих, були досвідчені. Більшість із них добровольці, більшість тих, кого ми вивозили, пішли (на фронт – ред.) на самому початку (війни – ред.).

З більшістю я спілкуюся. Є ті, хто мене знайшов. Підтримую максимально, як можу, бо це і мені мотивації додає. 

Кринки – найважчий етап служби?

Для мене – так. Досвід, який ми там отримали, жодні курси не дадуть. Ми вчилися на ходу. У нас було до години: роздягнути, підключити, зупинити, зробити конверсію турнікета – і передати хірургам. Щоразу питали лікарів: «Що ще могли зробити, щоб зекономити ваш час?» Бо є «золота година». Бувало, казали: шанси мізерні – але ми встигали стабілізувати. 

Чи були медики на лівому березі?

Бойові медики були, але умови – ні. Інколи на бійцях – простирадло з написом, що встиг зробити медик. Часто хлопці самі собі надавали допомогу. Кого евакуювали швидко – тим щастило більше. Були й такі, кого забирали через тиждень-два – із гангреною, «синдромом турнікета», сепсисом.

Дотепер я згадую ці моменти й мені не віриться, що це з нами було. 

Чи полювали росіяни на евакуаційні машини?

Так. Точки евакуації обстрілювали. Наші машини не раз ловили прильоти. Коли стояли на березі, – ворог усе бачив, цивільних і волонтерів теж. Могло «прилетіти» туди, де щойно була наша машина чи будинок, з якого ми вийшли. Вони полюють не лише «на військових» – вони полюють на людей. 

Чому ви пішли до війська?

Інакше не змогла б. Я собі це питання ставлю останній рік. 

Бо втрачаєш мотивацію, четвертий рік виснажує: переїзди, підвали, сараї, ремонти, бо житло різне.  

Пішла, бо не хочу, щоб це торкнулося моїх дітей. Так, вони дорослі, вони можуть йти самі воювати. 

Люди потрібні, але як будь-яка мама, я не хочу, аби це їх торкнулося.

Чи говорите з дітьми про те, що відбувається?

Раніше – майже ні, щоб не лякати. Але це віддаляє: у мене одна тема – війна, у них – життя. Після дуже важкої ночі, коли вивезли чотирьох важких, зрозуміла: мають знати. Тепер розповідаю більше.

Чи слідкуєте ви за переговорами?

Так. Читаю іноді в телеграмі щось. Але надії немає на переговори. 

Президент не має права здати людей і території. «Сусідська країна» не зупиниться. 

Який вихід? 

Допомога війську: зброя партнерів і наші люди, які будуть стояти. Повернення до кордонів. Якщо заморозити, вони наберуться сил, наштампують ракет і їм буде простіше захопити території. Тоді не буде питання стояти про Херсонську область, це вже буде Миколаївська, Одеська, Сумська, Київська. Вони ж хотіли захопити Київ за три дні. Мені здавалося, що вони могли так зробити, аби люди не встали. 

Тоді встали всі – і це спрацювало. Тоді ніхто не питав, ти двірник чи бізнесмен? У нас у батальйоні було багато бізнесменів: хтось втратив усе, але пішов воювати. Люди згуртувались і дали відсіч. 

Як звати онуку і про яку Україну ви для неї мрієте?

Кіра. Хочу, щоб жила в Україні – вільній і безпечній, могла говорити, що думає, і обирати, ким бути. Щоб у неї було найкраще дитинство.