Мені було лише 21. Як військовий із Херсонщини пройшов шлях від штурмовика до рекрутера

За три роки війни 24-річний Дмитро Горбань із Зеленівки під Херсоном пройшов шлях від штурмовика до медика й діловода, а нині служить рекрутером у 92-й окремій штурмовій бригаді імені Івана Сірка. Він знає армію зсередини на різних посадах і тепер допомагає новим бійцям долучатися до війська. 

У розмові з “Вгору” він ділиться досвідом боїв на Харківщині та Донеччині, роботою в медеваку, а також розповідає, як змінювалося його сприйняття війни і що для нього означає Херсон.

Дмитро у 2022 році. Усі фото з особистого архіву

Страху майже не відчував

Коли двоюрідний брат Дмитра пішов в армію, хлопець зрозумів: без нього буде сумно. Тоді й сам приєднався до війська на строкову службу. Півтора року відслужив майстром із ремонту автомобільної техніки й демобілізувався наприкінці 2021-го.

“Я встиг побути вдома місяці два. Якраз шукав роботу, але робота знайшла мене”.

На третій день після повномасштабного вторгнення 21-річний юнак пішов до ТЦК з наміром приєднатися до війська. 

“Батько був категорично проти, але з часом я почав його розуміти – єдина дитина в сімʼї, яка прагне воювати. Тим паче, мені було лише 21”.

Однак у Херсонському ТЦК всіх добровольців відправили по домівках. Хлопець пригадує, що вже ходили чутки про “здачу” міста. Через пів року з допомогою двоюрідного брата йому вдалося виїхати до Запоріжжя. Окупацію він згадує складною через нестачу харчів та роботи. 

У Запоріжжі вже через тиждень після виїзду Дмитро приєднався до одного з підрозділів десантно-штурмових сил, де охоче прийняли вмотивованого юнака.

“Я виїжджав з наміром доєднатися до Збройних Сил України. Скажімо, дуже багато передивився на той час тік-току, побачив, як це гарно на картинці”.

До того ж імпонувала й репутація десантників, які раніше брали участь у миротворчих місіях, говорить Дмитро, оскільки й до цього хотів стати військовим, допомагати іншим країнам у вирішенні конфліктів.

Так хлопець став штурмовиком. Півтора місяця інтенсивної підготовки й на нього чекало перше бойове завдання: звільнення Харківщини, зокрема Ізюма.

“Страху майже не відчував. Може, молоді хлопці мене зрозуміють, це було якесь перенасичення адреналіном, можна сказати”.

Ще складнішим для Дмитра стало звільнення Лимана на Донеччині: наступ ускладнював численний ворог і його бронетехніка, натомість власна стояла в ремонті, бракувало й артилерійського прикриття.

Я усвідомив, що в армії можна знайти невеличку сімʼю

У річницю повномасштабного вторгнення хлопець приєднався до новоствореного 415 окремого стрілецького батальйону в Запоріжжі.

“Це мій найяскравіший досвід служби в армії, оскільки я там пройшов шлях від піхотинця до рекрутера”. 

Після тримісячного курсу молодого бійця Дмитро у складі свого батальйону разом із 3-ю штурмовою бригадою брав участь у звільненні Кліщіївки та Андріївки на Донеччині. 

Дмитро у 2023 році

Приблизно через місяць роботи піхотинцем Дмитро перейшов до медеваку – евакуювати поранених військових до стабілізаційних пунктів та лікарень на Харківському напрямку. Бракувало фахівців, а в штурмовому підрозділі він уже набув “немаленький досвід”.

“У медеваку мої знання повністю розширилися до максимуму, як мені наразі здається”, – ділиться хлопець.

Дмитро пригадує, що до травневого наступу росіян у 2024 році поранених було небагато, “проте якийсь досвід все одно набирався”. У ніч перед наступом на напрямку Глибоке-Липці-Вовчанськ ворог безперервно атакував позиції українських військових артилерією: 

“Це було масивно, без якихось хвилинних перерв”. 

Хлопець згадує, що тоді командир наказав відступити, бо “йому не хотілося втрачати людей”, а ворог почав закріплятися на позиціях українських бійців. Зі складнощами бійці почали контратакувати, проводити штурми та навіть відбили деякі позиції:

Ми чекали підтримки від суміжних підрозділів. І нам на поміч прийшла славетна 92 окрема штурмова бригада імені Івана Сірка, яка максимально підтримала артилерією, мінометами, FPV, які на той час тільки почали залучатися. Без 92-ї бригади було б дуже складно відбити позиції та стримувати ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи)”.

Дмитро розповідає, що тоді він одночасно працював на медеваку та вів діловодство медичного пункту, а наприкінці травня 2024 року його перевели в управління батальйону, де він продовжив займатися документацією: оформленням своєчасних виплат і відпусток, супроводом поранених у питаннях лікування й протезування, а також координацією волонтерської допомоги для медпункту й автопарку.

На початку червня 2025 року Дмитро перейшов до 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка, у 20-й окремий мотопіхотний батальйон. Його попередній 415-й батальйон розформували, і прощання з побратимами стало для нього одним із найяскравіших моментів служби.

“Ми розуміли, що далі підемо різними шляхами. Обійнялися, хтось навіть не стримав сліз. Тоді я усвідомив, що в армії можна знайти й таку невеличку сімʼю”, — згадує він.

Я бачу велике майбутнє у рекрутингу

У новій частині Дмитро став рекрутером. Він уже мав подібний досвід, тож на новій посаді почувався, за його словами, “як риба у воді”. 

“Я завжди кажу: у Збройних Силах кожен може знайти своє місце. Я пройшов різні напрямки служби й тепер можу підказати, де людині буде найкраще. Я бачу велике майбутнє у рекрутингу”, – переконаний Дмитро.

За його словами, командування підтримує його ініціативи – від методик рекрутингу до інформаційних кампаній – і забезпечує необхідними ресурсами та порадами. 

“Я вирішив стати рекрутером, щоб кожна людина, яка долучилася до мого підрозділу, почувалася в надійних руках. Якщо я пропоную посаду мінометника, то вона й піде на мінометника. Якщо хоче бути піхотинцем чи на будь-якій іншій посаді, то потрапить саме туди. Тобто її ніколи не будуть обманювати”, – каже Дмитро.

Хлопець розповідає, що з часом його сприйняття війни змінилося. У 2022 році він відчував патріотичний ентузіазм, який з роками поступився місцем тверезому погляду на реальність. Він бачив, як побратимам набридає війна, адже багато хто роками не бачив своїх рідних.

Свою сім’ю Дмитро востаннє бачив ще у 2023 році. Попри це, він не бере відпустки, вважаючи, що його робота не така виснажлива, як у піхотинців і штурмовиків на передовій. Замість цього, за його словами, намагається вкладати сили в те, щоб про його батальйон і 92-гу бригаду знали якнайбільше.

“Рідні, слава Богу, нікуди не дінуться, а війна щомиті рухається далі. Тому, як люблять казати, не на часі”.

Для Дмитра особливо важливим залишається звільнення лівого берега, де досі мешкають його найближчі родичі, за якими він тужить чи не більше, ніж за власними батьками. 

Згадуючи про визволення Херсона в 2022 році, зізнається, що хотів би особисто взяти у цьому участь як піхотинець та штурмовик. Водночас будує плани на майбутнє: після війни прагне залишитися в армії й долучитися до відбудови міста. 

“Я хочу особисто зробити свій внесок, аби Херсон пам’ятав: усі херсонці, які пішли воювати, залишилися з ним назавжди”, – каже військовий.