Ксенія Циганчук: “Нам потрібно припинити себе жаліти”

Ксенія Циганчук — сучасна українська письменниця, авторка трилерів і горорів, а також поліцейських детективів у ексклюзивному інтерв'ю

- Твій день народження - 8 березня. Мабуть, у дитинстві раділа подвійному святу?

- Раділа. І не лише в дитинстві. З іншого боку, вітають мене переважно з днем народження. Тож подарунки тільки на день народження.

- Збірка оповідань «Дощ крізь сльози»(2006), в якій переважає філософська тематика, - твоя перша серйозна літературна праця?

- Так, перша. Оповідання писалися ще в школі. Пізніше подалася на грант і так змогла опублікувати цю книгу.

- Ти пам'ятаєш, як зрозуміла, що любиш детективний жанр і хочеш ним займатися?

- Мені насправді подобаються різні жанри. Детективи - один з них. Після закінчення університету спало на думку, що хочу написати детектив. Такий, щоб лоскотав нерви і щоб важко було здогадатися, хто вбивця. З'явилася ідея роману «Коли приходить темрява».

- Твій моторошний трилер «Коли приходить темрява»(2016) отримав спеціальну премію Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний детектив. Як ішла робота над сюжетом?

- Тоді я працювала в інституті, викладала мови. До обіду проводила заняття, а після обіду і вночі писала книгу. Так тривало приблизно пів року. Тоді ж спав на думку сюжет роману «По той бік пам'яті».

- До речі, горор «По той бік пам'яті»(2019) - це суміш містики, жахів та міфології прадавніх казок. Твоя задача - налякати читача чи розважити?

- Тут кілька задач: і розважити, і налякати (зрештою, детективи та горори більш розважальна література), і також розповісти людям про те, як з'явилися чарівні казки, що вони у собі приховують. Ну і ще одне завдання: примусити людей замислитися про те, що може приховувати наша генетична пам'ять. Не можна сприймати сучасних людей окремо від минулого. Ми - наслідок подій, що в той чи інший період відбувалися у світі. Люди повинні цікавитися не лише тим, що є зараз, а й розуміти минуле.

- Перша книга серії «Поліцейський детектив» має назву «Кривавими слідами» (2019) і написана на реальних подіях. При створенні детективів доводиться тобі моніторити новини, спілкуватися зі слідчими для того, щоб написати потужну історію?

- Так, я постійно читаю новини, щоб розуміти, які є злочини, як їх розкривають. Спілкуюся також зі слідчими, патрульними і судмедекспертом. Інколи я можу додати щось від себе. Зрештою, я пишу художню літературу і залишаю за собою право на вигадку.

- Є відмінність українського детективу від європейського й американського?

- Відмінність між книгами різних країн є завжди. Усе через різні реалії тої чи іншої країни.

- А є в твоїх книгах які-небудь культурні коди, котрі зчитати може лише українець?

- Гм... Цікаве питання. Думаю, це якраз ті реалії, про які я сказала. Українець та іноземець по-різному сприйматиме один і той самий текст.

- Що для тебе найцікавіше в створенні книги -  характери, історії, деталі?

- Розробка історії - це для мене цікава авантюра (люблю плутати читача). Деталі обожнюю - вони створюють реалістичність. Без характерів нема сюжету. Як на мене, усі три складові дуже важливі для книги.

- Від чого, на твою думку, залежить популярність?

- Думаю, в першу чергу, від майстерності автора. З іншого боку, не менш важливим є робота видавництва (чи літагента) по розкрутці автора. Зрештою, до першого читача книга потрапляє тоді, коли він якось про неї дізнається.

- У 2020 році вийшли ще дві твої книги серії «Поліцейський детектив» – «Убивця з підземелля» і «Кубик Рубіка». Чому людям так цікаво читати про вбивства та насилля?

- Психологи стверджують, що читання такої літератури допомагає впоратися зі стресом. Крім того, люди люблять розгадувати загадки і люблять таємниці.

- Детектив доволі часто називають легким жанром. Ти, мабуть, з цим не погодишся?

- Він легкий для читання, але точно не є простим для автора, який придумує сюжет. Принаймні, якщо автор переймається тим, аби цей сюжет закрутити.

- А те, як змінюється світ тепер, впливає на те, як ти пишеш свої детективи?

- Подобається, як нині за допомогою сучасних технологій поліція розкриває злочини. У деяких своїх романах використовую реальні факти.

- Для тебе існує авторитетна думка щодо написаних тобою книг?

- Існує. Від людей, які, як я бачу, справді тямлять у тому, про що говорять.

- У будь-якій справі є переломні моменти, а які були в тебе?

- Років у 23, коли зрозуміла, що хочу писати професійно. Другий зараз. Я переходжу в інший жанр. Швидше за все, це буде магічний реалізм.

- У 2021 році побачили світ два твоїх нових романи – «Привиди серед нас» та «Право на вбивство». Розкажи про свої принципи: що в твоїх детективах повинно бути обов'язково, а чого не може бути ніколи?

- Люблю, коли злочин скоюється на початку книги. Так цікавіше. Мені як читачу не надто цікаві книги, де злочин скоюють не відразу. Люблю вбивства. Це цікавіше, ніж крадіжка, викрадення, шантаж і таке інше. І ще важливо ховати вбивцю від читача до самого фіналу. Люблю, коли важко здогадатися, хто вбивця.

- Як ти оцінюєш рівень теперішнього українського детективу?

- Цей жанр в Україні активно розвивається, все більше з'являється хороших книг. Як наслідок - більше людей починають читати українське.

- Поговоримо про неординарний проєкт «Україною пішки». Розкажи коротенько, як з'явилася така ідея?

- То було не відразу. Спершу я почула в новинах про чувака, який пробіг-пройшов з Луцька до Рівного. Я подумала: класно. Дуже люблю ходити пішки. Пізніше мені спало на думку, що зараз модно долати великі відстані на велосипедах, але чомусь мандри пішки не настільки популярні. Через деякий час подруга запропонувала поїхати на відпочинок до Одеси. Ми нікуди так і не поїхали, але несподівано усі три моменти склалися докупи і мені подумалося: чому б не піти в Одесу пішки?

- Плануєш колись повторити?

- Цілком можливо. Тільки обиратиму маршрут без автодоріг.

- Якось ти зазначала, що українцям не потрібно зациклюватися на своєму минулому, історії, а рухатися вперед. Конкретизуй, що для цього потрібно робити?

- Ну, найперше нам потрібно припинити себе жаліти. Українці це дуже люблять. Ми нещасні, нас усі поневолюють. Так, це було колись, але нині ми незалежні і впевнено маємо крокувати в майбутнє. А ще ми бідні і живемо у злиднях. Це, на жаль, правда. Але знову ж таки, зараз відкривається чимало можливостей, потрібно тільки захотіти. Люди знають чимало відмовок, які допомагають пояснити бездіяльність, але не бажають шукати вихід із ситуації. У своїх негараздах вони звикли винуватити усіх, крім себе (у нашому випадку, закони, політиків, корупцію і т. д). Не менш важливо, щоб люди нарешті почали цікавитися політичним, економічним життям країни - хоча б просто дивитися новини, читати аналітику. Причому звертати увагу на авторитетні ЗМІ, а не на пости у соцмережах. Важлива також освіта. На жаль, у селах (та й не тільки) багато хто не вважає вищу, і навіть середню, освіту важливою. Так, чимало з нас мають дипломи, але наскільки добре ми вчилися? Людьми без освіти легко керувати - це потрібно зрозуміти. Ми всі хочемо, аби в країні подолали корупцію, але мусимо усвідомити, що проблема нашої держави не лише в ній. Люди хочуть у Європу, але нічого не хочуть для цього робити. Якось я дійшла висновку, що єдине європейське, чого бажають люди, це високі зарплати. А вивчати закони і розвиватися мало хто хоче.