Ким була для Херсонщини Олена Рибальченко? Цінність наївного мистецтва
Вона прожила довге насичене життя – 95 років. Ми зараз сумуємо через те, що пішла у засвіти херсонська художниця-наївістка Олена Рибальченко, справжній самородок. Але насправді її історія попри всі негаразди та скруту, попри те, що вона пережила війну, голод, розруху – сповнена позитиву. Це історія про втілення мрії, бо жінка, не маючи спеціальної художньої освіти, все ж стала художницею. Це історія про визнання, бо завдяки своєму мистецтву вона стала Почесною громадянкою Херсона, першою в історії міста жінкою-художницею, вшанованою таким званням. Це історія про потужне українське коріння, яке проходить червоною ниткою через всю її творчість.
Усі фото Херсонського обласного художнього музею ім.О.Шовкуненка та Олени Афанасьєвої
Постать Олени Рибальченко перекреслює всі пропагандистські наративи окупантів про «російськомовні» (читай «російські») регіони України. Вона все життя прожила на сході та півдні країни: народилася в Павлограді на Дніпропетровщині, навчалася в педучилищі в Одеській області, понад 30 років жила в Харкові, де працювала на станкобудівному заводі, а вийшовши на пенсію, переїхала до Херсона, де і присвятила себе малюванню, до якого з дитинства мала пристрасть. Але ж малювала зовсім не російські берізки – її твори переважно присвячені українському селу, українській родині, коханню, козакам, її картини тісно пов’язані з українським фольклором, піснями та легендами.
«Першою спробою був пейзаж на балконній стіні у власній квартирі, про який схвально відгукнулися друзі та сусіди, – розповідає про мисткиню Владислава Дяченко, заступниця директора Херсонського обласного художнього музею ім. О. Шовкуненка. – Потім Олена Павлівна почала писати сюжети на картоні олією. Картини спочатку нікому не показувала, проте доленосний випадок привів її до місцевого клубу художників-аматорів, де вона брала участь у виставках. На початку 1990-х Рибальченко вже виставляє свої твори в експозиційних залах музеїв Херсона, в 1993-му – в «Українському домі» у Києві на Всеукраїнській виставці художників-аматорів, де отримує диплом І ступеня. Так, раптово, як і диво натхнення, прийшло творче визнання».
Владислава Дяченко розповіла, що дружні стосунки між музеєм і художницею склалися із середини нульових років. Музейники багато з нею спілкувалися, тодішній очільник управління культури Володимир Чуприна дуже прихильно ставився до мисткині, називав її херсонським Ван Гогом. Загалом, співробітники художнього музею як могли допомагали художниці – не тільки організували кілька персональних виставок і виступів, де вона читала свої вірші, а й купували фарби, рами, допомагали передати дари в Музей у Павлоград. Олена Павлівна навіть свої архівні документи деякий час зберігала в музеї. І в останні дні її життя музейна бібліотекарка Галина Аксютіна опікувалася художницею, регулярно навідувала її, була постійно на зв’язку, безкорисливо допомагала від імені музею. Про це ніколи не говорили, не писали, бо вважали, що так і має бути.
Чимало з мисткинею працювала і керівниця Центру культурного розвитку «Тотем» Олена Афанасьєва. Вона згадує, як вперше побачила роботи Олени Рибальченко на початку 2000-х років, коли для оформлення дозволу на вивіз творів на закордонну виставку прийшла в управління культури до Наталі Пашковської:
«У неї в кабінеті в шафі я побачила маленькі картини на фанерках. Видно, що одна була спинкою від стільця, інша – сидушкою. Такі криві фанерки, а на них – монохромні натюрморти, написані тільки зеленою та білою фарбами, абсолютні шедеври. Я побачила і кажу: «Це Піросмані. Це просто крутезне наївне мистецтво. Де це ви таке взяли?» І от тоді Наталя розказала про Олену Рибальченко. Каже, що у бабусі нема на чому малювати. Вона ходить, збирає оці дошки, різні фанерки десь біля смітників, на звалищах і на них малює. А Наталя їх бере і намагається продавати, щоб якось бабусю підтримати. Цей стиль життя дуже відповідний тому, що ми знаємо про наївних художників. Це не комерційне мистецтво. Людина малює тому, що не може це не робити. Сама знаходить якісь мінімальні для того ресурси. Я зрозуміла, що то є справжня наївна художниця, і вона феноменальна. Я одразу і собі взяла кілька тих натюрмортів. Вони в мене в Херсоні. У квартирі вибиті вікна, але я сподіваюся, що тим фанеркам нічого не буде, і я колись їх зможу забрати».
Олена Рибальченко. "Світло-зелений натюрморт"
«Тотем» не забув про Олену Рибальченко і коли робив артпутівник по Херсону – вона була представлена серед художників-наївістів. Обійти її постать, по-перше, було просто неможливо, розповідає Олена Афанасьєва, а, по-друге, вже тоді до неї була прикута увага поціновувачів наївного мистецтва. Картини бабусі купували навіть для тодішнього Президента Ющенка.
Безпосереднє знайомство та плідна співпраця розпочалася, коли Олена Афанасьєва підтримала ідею журналістки Ірини Євстаф'євої зробити виставку Рибальченко в бібліотеці ім. Лесі Українки. Пані Ірина дуже хотіла, щоб про художницю не забували, щоб робили виставки не тільки на ювілеї, бо коли тобі 90, то до наступного ювілею можна і не дожити. Почалася співпраця, готувалися виставки, запрошували гостей, які хотіли купити роботи й через те підтримати художницю. Тоді ж і була створена група на Фейсбуці Художниця-наївістка Олена Рибальченко, де виставляли її роботи.
Душа народу
Олена Афанасьєва окреслює сферу поціновувачів наївного мистецтва як доволі вузьке коло. Хіба що ікони українського наївного мистецтва Марія Примаченко та Катерина Білокур були мегазірками на вершині цього айсбергу:
«І саме зараз, коли українці усвідомили, що треба шукати й відновлювати власну ідентичність, у нас і спливли всі наші наївісти. Бо наївне мистецтво – вибачте за пафос, але це дійсно душа народу. Це пафосно, але воно так і є. Бо вони дуже щирі й вони абсолютно не кон'юнктурні. Вони роблять те, що вони не можуть не робити».
Олена Рибальченко. "Несе Галя воду"
Олена Рибальченко дуже любила ілюструвати українські народні пісні, які знала з дитинства, писала релігійні сюжети, навіть сама собі малювала ікони. Цікаво і те, що її картини на релігійну тематику представлені через родину – хоча в неї з родиною не склалося, вона була незаміжня і не мала власних дітей. Малювала вона і неймовірні натюрморти, знаходячи красу в буденності, і пейзажі, і сюжетні роботи, які часом здаються випадковими, якщо не знати їх передісторії.
Олена Рибальченко. "Розговіння перед Великоднем"
«Була одна дуже потужна історія, яку Олена Рибальченко почула по радіо, – розповідає Олена Афанасьєва. – Історія про лікаря, який був в радянських таборах. Через багато років він впізнав свого охоронця з тих таборів, того радянського ката. І вона намалювала картину, дуже потужну, особливо якщо знати історію, яка за нею стоїть. Отакі сюжетні речі неймовірно круті».
А головне, що Олена Рибальченко мала власний стиль і була дуже впізнаваною художницею. Ось як характеризує її творчість мистецтвознавиця Владислава Дяченко:
«Попри видове і жанрове різноманіття, усі роботи Олени Рибальченко об’єднує спільна риса. В них живе співуча народна душа, любов до рідного краю, культури, побуту. Попри всі колізії нашого часу та нелегкі випробування долі, Олені Павлівні були притаманні святкове сприйняття світу, вічний пошук світла, істини, правди».
Олена Рибальченко. "Сватай мене козаченьку"
Почесна громадянка Херсона
Ідея подати Олену Рибальченко на присвоєння їй звання «Почесний громадянин Херсона» належить Світлані Думинській. Громадською організацією, від якої подавалися документи, став «Тотем». Дуже допомагала тоді і Світлана Анедченко – як правильно підготувати документи, куди занести. Одним словом, об'єдналися всі, і 28 серпня 2020 художниця отримала це почесне звання за особистий внесок у розвиток української культури й Херсона як мистецького краю.
«Насправді було неймовірно, коли і депутати підтримали подання! Щоб художник-наївіст отримав визнання за життя, навіть якщо 90 плюс років – то унікальна історія взагалі для наївного мистецтва України. Ми не беремо Білокур і Примаченко, які були визнані за життя – то вже ікони наївного мистецтва. А от так, щоб місто саме визнало цінність такого мистецтва, це абсолютно унікальна історія. І це було дуже потужно, дуже важливо», – розповідає Олена Афанасьєва.
До звання Олена Рибальченко отримала стипендію від міста, і знижку 50% на комуналку. Такі суто практичні речі теж були дуже важливі для неї. Але й визнання було потрібно, бо при спілкуванні вона любила показувати свої грамоти, подяки, книжки та вирізки з газет, де про неї було написано.
Краса в очах того, хто дивиться
Це велике щастя, що при пограбуванні Херсонського художнього музею майже всі роботи Олени Рибальченко вціліли. Вкрали лише одну. Чи то окупанти сприйняли її творчість за дитячі малюнки, чи вирішили, що роботи непрофесійних митців не варті їхньої мародерської «евакуації». Але це не той випадок, коли варто жалкувати, що «не оцінили».
«Це історія про те, що краса в очах того, хто дивиться. І це говорить про їхній рівень, а не про цінність робіт. Це дійсно автентичне мистецтво, це частинка абсолютно справжньої української культури», – вважає Олена Афанасьєва.
Насправді ж за кордоном творчість Рибальченко цінували ще до того, як вона стала почесною громадянкою Херсона. Її роботи є в приватних колекціях дуже освічених людей в США, її картину викупили для Культурного центру Україна-Литва (твір за спогадами від дуже давньої поїздки в Прибалтику, як тоді називали країни Балтії). Її роботи є в українських музеях, у приватних колекціях.
А ще пані Олена згадує свою розмову з директоркою Українського дому Ольгою Вієру, яка розповідала, що до 24 лютого 2022 року, попри масу зусиль залучити людей на виставки в Український дім, справи йшли дуже погано. А вже після повномасштабного вторгнення на виставку Марії Примаченко, а потім Поліни Райко, люди постійно стояли чергою.
«На хвилі того, що українці самі стали шукати своє духовне коріння, вони почали бачити цінність наївного мистецтва. Це переусвідомлення відбулося і на рівні музейників, і на рівні українського суспільства. Ми зараз переоцінюємо те, що знали 20 років тому, коли побачили Райко і Рибальченко. Нарешті до українського суспільства дійшло, що це суперцінність. Не дійшло до тих, хто вивозив, до окупантів – то й слава Богу, що не дійшло. Це класичне наївне українське мистецтво, дуже цінне для усвідомлення автентичної української культури», – вважає Олена Афанасьєва.
Останній дар
Олена Рибальченко пережила російську окупацію в Херсоні, пережила обстріл власного будинку і була впевнена, що побачить нашу перемогу, але не судилося. Однак у серпні вона встигла передати роботи, які в неї лишилися вдома, Херсонському художньому музею.
«Це абсолютно прекрасно, це просто супер, що забрали її колекцію. Це ідеальна ситуація, – радіє Олена Афанасьєва. – Я страшенно хвилювалася, що, не дай Боже, помре, а картини кудись подінуться, щось з ними станеться. Молодці музейники, що це зробили й забрали в художній музей, бо це дійсно нереальна цінність, особливо в контексті відновлення української ідентичності».
Олена Афанасьєва розповідає, що до війни вони зі Світланою Думинською дуже хотіли зробити виставку натюрмортів Олени Рибальченко, але не встигли. Однак впевнена, що виставки її творчості обов'язково будуть. Виставки наївної художниці, яка все життя робила душевне українське мистецтво і навіть отримала визнання, ставши почесною громадянкою Херсона.
Про творчість Олени Рибальченко постійно згадує і Владислава Дяченко у своїх онлайн-лекціях, в яких постать херсонської художниці посідає чільне місце поруч із визнаними майстрами наївного мистецтва.
Разом з Оленою Рибальчено згадується ще одна художниця-наївістка з Херсонщини Поліна Райко, чий будинок був затоплений внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Американські дослідники за допомогою супутникових фотографій зафіксували й затоплення будинку української художниці Поліни Райко в окупованих Олешках, і мародерство росіян у Херсонському художньому музеї.
-preview.webp)
