Хто був постійно винуватий у Херсоні

На початку XX століття в Херсоні регулярно траплялися якісь неприємні випадки, в яких звинувачували тільки місцеву поліцію.

Городянам, наприклад, не подобалося, що представники правоохоронних органів нібито не вживали заходів проти їзди велосипедистів тротуарами. Хоча городові постійно робили їм зауваження, вимагаючи з’їжджати на дорогу. Тим паче, щомісяця херсонський поліцмейстер публікував у газетах накази, в яких звертав увагу на недопустимість їзди тротуарами. Але городяни все це пропускали «повз вуха» та продовжували висловлювати своє невдоволення в салонах, магазинах, парках та на вулицях. Були й свідомі жителі, які так характеризували ці скарги: «Здесь прежде всего, смею уверить, необходимо, чтобы сама публика, ездящая на велосипедах, не забывала обыкновенных житейских условий и не ездила бы там, где ходят люди. Невозможно же на каждый конкретный случай издавать приказ. Необходимо созание самой публики, ибо полицейских не настачишь на всякия нарушения порядка» (газета «Родной край», № 77, 1909 рік).

У той час, наприклад, в європейських державах не потрібен був поліцейський нагляд за велосипедистом. Оскільки самі жителі робили зауваження «байкеру», який заїжджав на тротуари. Але такого не було в Херсоні, городяни терпіли зухвальство велосипедистів, звалюючи всю вину на поліцейських чинів.

Постійно органи правопорядку отримували порцію невдоволення від городян.

• Вдень прибирали вулиці, піднімаючи навкруги пил. Хто винуватий? Поліція! Хоча, поліцмейстер звертався до міської управи, щоб вона заборонила прибирати на вулицях удень. Але там ніхто «в вус не дув». І вже через день знову починається те ж саме. Виникає питання: хто був винний? Поліція? Чи міські чиновники?
• У центрі міста почала руйнуватися стіна одного будинку, загрожуючи безпеці перехожих. Хто винний? Знову поліція! Ніхто не думав, що, може, домовласник неправильно побудував дім, порушуючи правила та закони. Може, неправильно склали план або проєкт архітектори. Тим паче існували окремі інженерні департаменти, співробітники яких отримували зарплату. Саме вони і повинні були слідкувати за цілісністю будівель. Але коли ось-ось повинна була впасти стіна на голову перехожого, як усі почали кричати «караул», звинувачуючи поліцію.

Перед тим, як висловлювати своє невдоволення, городянину потрібно було самому задуматися, чи не зайняти йому якусь посаду в місцевому самоврядуванні, щоб взяти участь у благоустрої міста. Але іноді не дивилися навкруги, а поводилися так, що «хоч трава не рости».

Наприклад, 11 квітня 1909 року кореспондент газети «Рідний край» описав, як місцеві жителі поводилися у Вербну неділю. При цьому він був обурений, що цей випадок стався в храмі. Журналіст писав: «Пришедшие для молитвы, казалось бы, сами находясь под ея впечатлением, должны бы быть более добрее, лучше, внимательнее к бедным и малым. Что же мы видели в храме под Вербное воскресенье? Не будь в соборе начальника губернии, который, увидев сжатаго и придавленного со всех сторон ребенка, собственноручно извлек его из грозившей катастрофы; еще минута и была бы невинная, никому не нужная жертва». Ось так херсонському губернатору Федору Олександровичу Бантишу довелося рятувати дитину. Звісно, виникає риторичне питання: де були його батьки? У той день була така тиснява, що навіть посилений наряд поліції не зміг впоратися. Думаю, що в цій ситуації наш обиватель також звинуватив органи правопорядку.

Чому розповів цю історію? Не подумайте, що таким чином я хочу образити херсонців початку XX століття. Далеко не всі жителі міста були такими, але іноді в мене складається враження, що сьогодні майже нічого не змінилося. Тому перед тим, як когось звинувачувати в некомпетентності та невиконанні службових обов’язків стосовно  благоустрою міста, задумайтесь: «А що я зробив для міста, щоб воно стало кращим?»