«Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»

Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, у життя яких увірвалася війна. Щоб зберегти голоси свідків для історії та майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями. Перед вами – її розмова з киянкою Оксаною Лопатюк. Коли ракета влучила в її багатоповерхівку, рятувати довелося не речі, а «домашній зоопарк».

– Розкажи трохи про себе. Буквально кілька слів про своє життя до повномасштабного вторгнення рф на територію України.

– Мене звуть Ксюша, мені 41 рік, я працювала останні два роки реабілітологом у центрі реабілітації для тварин, навчалася – не закінчила навчання через війну. Навчалася на ветеринара. Була щасливою людиною.

– Як і більшість з нас. Ну, якщо принаймні ми так раніше не вважали, то зараз ми це добре розуміємо. Як ти дізналася, що почалася війна?

– Мені о 9-й ранку – я була після роботи, зазвичай я відсипаюся, протягом, напевно, доби: у мене робота фізично важка. О 9-й ранку мені змогла додзвонитися моя подруга і каже: «Вставай, війна почалася». Ну, я її послала, кажу: «Ти що, збожеволіла? Відчепись від мене взагалі, блін, все!» І коли я поклала трубку, я подивилася, що в мене в телефоні мільйон пропущених, і все від близьких мені людей. Тобто від брата, від мами, від свекра, від свекрухи, і я зрозуміла, що щось не так, сказала чоловікові, ми включили телевізор і… Ми не могли повірити! Тобто ми це розуміли, бачили! Але ми не могли повірити, що цьому є місце.

– Тобто для тебе це було несподіванкою?

– Так, тому що я абсолютно неполітична людина, я ніколи не цікавилася політикою. Ну, навіть, грубо кажучи, не дивилася новини! У мене завжди у телевізорі ветеринарні канали… Тож для мене це був… ну… шок! І мій мозок відмовлявся це сприймати в принципі.

 – І ось розкажи далі детальніше, як пройшов твій день – 24 числа, які твої перші дії, після того, як ти усвідомила, що насправді відбувається?

– Мені постійно дзвонила подруга, брат, мама і всы чомусь мене переконували, що мені треба збиратися і їхати. Куди їхати? Просто ось їхати! І ми з чоловіком обговорювали момент від'їзду, тобто реально замислилися про те, що, напевно, треба тікати, їхати. Бо це страшно. Але буквально вже надвечір, коли ми більш-менш заспокоїлися, ми… Ми намагалися принаймні жити як жили! Але, ясна річ, що ще було не дуже голосно в перший день.  Тобто територіально ми живемо в місці, де було голосно, в принципі, але перший день було більш-менш спокійно – у нас, принаймні. Ми спустилися – подивилися наш підвал у будинку, вирішили не спускатися туди, спочатку знову імпульсивно. Бо він зовсім непридатний, як бомбосховище. Ну і ми залишилися вдома, вирішили, що в коридорі ми будемо спати, ночувати. Тому що у нас більш-менш безпечне місце – коридор! Ванна у нас взагалі не варіант. Ванна у нас дуже маленька, а коридор виходить: три стіни! Ну це ми потім уже зрозуміли, що… ну тобто коли вже почалася війна, ми читали новини, моніторили все, зрозуміли, що справді найоптимальніший варіант – це коридор. І, в принципі, весь час ми проводили в коридорі. Тобто коли звучала сирена, ми йшли в коридор. Ми там напевно, тиждень прожили, а потім ми там просто ночували, тому що ми дуже боялися ночі. 

– Якої миті стало по-справжньому страшно і дуже голосно? 

– Перші плюс-мінус тиждень, я гадаю, було ще терпимо. Ну, були чутні вибухи якісь, стрілянина, якісь ну… лякаючі звуки були чутні, але вони були відносно терпимими, тобто чути було «десь». Я думаю, так, десь тиждень, а потім стало досить гучно. У нас засклений балкон, плюс потім ще шибки. Я щільно все закривала, і було чутно через два подвійні вікна. Було дуже чутно…

 – І незважаючи на це ви вирішили залишатися вдома?

– У нас був варіант – поїхати до  батьків чоловіка. Але вони перебувають у Житомирській області. Загалом траса була вже неробочою, невиїзною. Це Ірпінь, Буча. Кудись їхати ще – у мене дуже багато тварин, тому що я ветеринар, я люблю тварин, завжди любила. На той момент у мене були білки, у мене були чотири коти, собака, свинки: ну, це досить велике господарство, щоб тинятися «день там, день там, день там». Ми цього не розглядали взагалі. Чомусь ми свято були впевнені, що до нашого будинку ніколи не потрапить. Тобто я не знаю, звідки була ця впевненість. Ми багато розглядали нашу оселю, ми розуміли, звідки стріляють, де «бахають» ходили дивилися. Слухали… І чомусь ми вирішили, що наша хата – досить безпечне місце, плюс я вперше в житті раділа, що ми живемо на другому поверсі. Ну, на низькому поверсі!

– І тим не менше, вам довелося на якийсь час виїхати. Розкажи, що цьому сприяло.

– Весь цей час ми спали в коридорі, але там було дуже незручно, всі наші тварини, звичайно, були з нами. Тобто, грубо кажучи, ти лежиш на боці і ти не можеш поворухнутися. Тому що ти обкладений тваринами, поряд – чоловік. І він  якось міг засинати, а для мене це була взагалі велика проблема. І я щоранку тікала до кімнати, щоб просто поспати.

Ночувати доводилося в коридорі з усіма домашніми улюбленцями

Якоїсь миті ми просто втомилися. Нам набридло страшно, ми втомилися, ми адаптувалися до вибухів, до пострілів, до того, що постійно бомбардують, що постійно грюкає. Плюс наш будинок знаходиться в такому місці, де ліс, через який русня постійно намагалася пробитися. У нас, крім «градів», усіх ось цих шумних звуків, ще з автоматів шмаляли… Ну якось настільки адаптувалися і ми, і навіть тварини, які, в принципі, бояться різких звуків, що ми дозволили собі розслабитися... У тому плані, що ми втомилися і лягли спати у кімнаті, на дивані. І в ніч з 14-го на 15-те березня я прокинулася від того, що захитало будинок. І через вікно я побачила, як салют, іскри салюту сипалися зверху, і лилася вода. За вікном. Тобто у квартирі ще нічого не було. І я спросоння та з паніки почала кричати чоловікові: «Коридор! Коридор!», тому що на той момент ми уже точно знали, що дві стіни – це клас. Вони рятують: одна сприймає удар, друга зупиняє. «Коридор! Коридор!» Чоловік схопив матрац, пішов у коридор, я збирала тварин по кімнаті. У цей час зателефонували сусіди, сказали, що терміново треба вибігати, бо палає будинок. Ось, власне, так і вийшло. Дякувати Богові, що автомобіль чоловіка був на стоянці, тому що автомобілі, які під будинком у нас стояли, постраждали усі. Чоловік побіг за автомобілем. У цей час я збирала тварин по дому... І коли він приїхав, його не пускали військові: була загроза вибуху газу, бо в нас пробило трубу, швидше за все. Але зараз уже ЖЕК не може стверджувати, можливо, це ще й конфорка, як вони кажуть. Але газу й досі немає. Через загрозу вибуху чоловіка не пускали, але він забіг. Ми схопили тварин, вибігли, завантажили їх у машину. Пожежники приїхали взагалі – подяка їм величезна! – дуже швидко. Просто дуже швидко!

Пожежа після ракетного обстрілу

– Я не уявляю собі, як у такій обстановці зібрати таку кількість тварин?

– Ну це, напевно, основна така, знаєш, моя хвора тема. Тому в мене не так було багато переживань за себе, як за всіх моїх тварин. Тому що я все розумію, усвідомлюю, а вони не розуміють, їм страшніше. У мене, до речі, не було жодної переноскиі! Я їх пороздавала. Три… Останній вихід наш, коли вже чоловіка не пускали: він вибіг, забіг удруге, сказав: «Там сім'я, все, відчепіться, будь ласка!» І три коти  під пахву, собака в руку, чоловік із кліткою побіг, собака зірвався, коти виривалися. Загалом, ну… божевільня! У мене навіть була така думка, що я нашкоджу своєму коту – я його настільки сильно стисла! Я думаю: «Господи! Я зараз як поламаю щось, але він буде живий, здоровий і зі мною, я знаю, що з цим робити». Слава Богу, собака потім підійшов, він дуже злякався військових, почав тікати, забігати в будинок, військові кричали, кіпеш, пожежники, люди в паніці. Але, слава Богу, всіх зібрали, всіх закинули в машину, і ми довго чекали, поки загасять пожежу. Зараз я знаю, чому її довго не могли загасити. Тому що до нашої оселі потрапила паливна частина від ракети, ядро ​​якої потрапило на Чорнобильську… Тому з четвертої її гасили до сьомої.

–  Чорнобильська – це вулиця, так?

– Так. Це туди ж у четвертій ранку прилетіло ядро ​​ракети. Там жертви були. Якщо не помиляюся – 10 осіб. І вони довго не могли загасити, верх будинку  у нас весь вигорів. Грубо кажучи, зачепило з п'ятого поверху і вгору, у нас дев'ятиповерхівка. Там шістнадцятиповерхівка. Потім уже військові дозволили зайти до будинку: коли вони загасили, це була сьома. Вони сказали збирати речі… О четвертій ранку це почалося, вони приїхали хвилин за десять – це найбільше, і те, мені здається швидше. Дуже швидко! І весь цей час вони гасили. Сусіди деякі гасили самі, з квартир. 

– А постраждалих не було по  вашому будинку?

– Жертв немає! У нас дуже багато людей виїхали з будинку, тому, дякувати Богу, ті квартири, які вигоріли повністю, там взагалі нікого не було. Люди просто ось зараз дзвонять – дізнаються, чи можна нам ключі відправити, щоб хоча б ми могли зайти в квартиру подивитися. Зателефонувати, так би мовити. Тобто там пробоїна в самій трубі, вирвало батарею, текла вода. І на восьмому теж. Коли нас пустили в квартиру, просто все лилося. Ну от просто треба було одягати капюшон. Ми вдвох із чоловіком були у капюшонах, щоб пройти по квартирі. Це було моторошно, у тому плані, що ти знаєш, що відбувається, і весь цей час вони бомбили. Я такої частоти вибухів, ударів, давно не чула. Прямо ну як, знаєш, як кажуть: як на зло, блін! Тобто ти намагаєшся зібратися з думками, а вони гатять і гатять. Об 11-й ми змогли виїхати зовсім з Києва, вони все ще гатили!

–  А ви виїхали з Києва у якому напрямку?

– До села, до батьків, Житомирська область. Але ми поїхали не Житомирською трасою Ми поїхали Житомирською трасою, але в об'їзд. Тобто через Білу Церкву. Годин шість ми, мабуть, їхали. Якщо у звичайному режимі ми до батьків їдемо, це дві години – максимум, то тепер ми їхали до шести годин. Двічі ми з'їжджали в кювет, бо ми пізно лягали, години о третій. Ми лягли ось цієї ночі – о третій заснули, о четвертій це вже сталося. Ми не спали. Спати складно, навіть незважаючи на те, що ми звикли, але звуки все одно крізь сон ти чуєш, прокидаєшся, так? І весь час, знаєш, цей страх, що я чогось не знаю, що я зараз щось пропущу, щось мегаважливе, щось трапиться без мого відома. Ось цей страх завжди. Ми двічі мало не з'їхали… Ми не розмовляли в дорозі, ні ми, ні тварини – всі мовчали, музики не було, тиша. Від втоми, від стресу, від страху двічі ми мало не з'їхали в кювет. Але, дякувати Богу, довго, але ми доїхали. Ми доїхали, та ми пробули там…

– Дорога завантажена була сильно?

– Ні, вільна. Відносно вільна. Просто вона була довгою…

–  Я тут часто спостерігала страшні корки на виїзді.

– Виїхали ми взагалі чудово. В'їжджали ми вже тяжко. Тобто ми дуже довго стояли. І знаєш, навіть з урахуванням блокпостів, нормальна дорога. Тобто просто довга за рахунок об'їзду, і, напевно, за рахунок стану.

– Ви дісталися батьків, у Житомирську область, у село...

– Так. Село знаходиться в такому місці, що навіть якщо, не доведи Господь, вони якось прорвалися б через Житомир до Києва – русню я маю на увазі, вони б ніяк не пройшли через це село. Тобто воно в такому місці  віддаленому. Такому віддаленому, що взагалі перші дні, – напевно, два чи три – від тиші моторошно боліла голова. Панічний страх, що «ось зараз прилетить», тиша. Вона настільки тиснула... Я купила в аптеці заспокійливий чай, всякі збори... От я його пила, напевно, літрами! Не знаю, він якось притупляє, так от наче спати хочеться. Просто «дика істерика» всередині, воно ніби не проявляється, просто всередині. І тиша моторошна, прямо біль, головний біль від тиші, від того, що у вухах такі неприємні відчуття. Ну і плюс, якщо дверима грюкнути, тупнути, маленька дитина у них зістрибне з ліжка, то підстрибують усі: я, чоловік, тварини! Всі просто підстрибують! 

– І це ви туди приїхали. виходить…

– 15-го, у другій половині дня, десь під вечір.

–  І скільки ви там пробули?

–  3 тижні. Ми телефонували до тих, хто залишився в Києві і чиї номери у нас є із сусідів. Ми дізнавалися, що тут, як справи з будинком, тому що ми дуже хотіли повернутися.  Страшенно. Це страшний синдром біженця: тобі взагалі немає значення, що там вдома. Нехай там не буде світла, газу, всього, але я хочу додому. Ми дізналися, що нам дали світло і газ, і ми швиденько зібралися, приїхали. Дали всім, але не нам! Не нашому стояку. Постраждав наш стояк, бо прилетіло до нас. Немає холодної води та газу. Але є світло і гаряча вода.

–  Не було страшно повертатися з огляду на те, що снаряд потрапив… 

– Взагалі, знаєш: я поїхала і весь час плакала за будинком, «я хочу додому». Тепер побачила знову свій будинок і знову почала плакати: «Бідний мій поранений будиночок». Але страху якогось, невпевненості,  ще чогось такого взагалі не було. Мені дуже добре, за внутрішнім станом. Незважаючи на те, що в квартирі було 9 градусів, незважаючи на те, що у нас тут грибок з'явився, запах, холод. Брудно було, коли ми зайшли, бо ми у дикому стані виїжджали звідси. Незважаючи на все це, ми вдома.

– Давай підсумуємо, які основні руйнування вашої квартири? Пробило трубу і затопило вас?

– По нашій квартирі руйнувань, в принципі, немає, не рахуючи скла одного. Це я взагалі навіть до уваги не беру. На стелі, знаєш, як коли затоплюють сусіди, трохи видно. Але ми сушимо квартиру інтенсивно, ми включаємо два обігрівачі, на день відкриваємо вікна, ганяємо це повітря. Безпосередньо у нашій квартирі руйнувань, можна сказати, немає.

– Тобто головним чином це те, що затопило…

– Затопило… Ми не знаємо, чи знімати нам стелю, бо нас врятувала натяжна стеля. Вона усю воду на себе ввібрала, ми пробили дірочку і відрами просто виливали воду. Паркет не піднявся. Лінолеум якось пагорбом пішов. В момент, коли заливало, шпалери гулями набиралися, чоловік пробивав дірочки. Але прямо руйнувань немає. Може, ще щось і вилізе десь, колись там. Ми тиждень удома, дивимося: нічого такого надприродного, як у сусідів через поверх, у нас, дякувати Богу, немає, все добре.

–  А у сусідів через поверх що?..

– Там все вигоріло. Вони дзвонили Васі, чоловіку  моєму, просили відправити ключі, щоб ми зайшли, подивилися. Чотири поверхи по нашому стояку вигоріло! 

– Ну, загалом можна сказати, так: обійшлося у вас ще малими втратами, і як я бачу,  ти знаходишся у себе вдома вже зараз. І зараз впевнена, тут нічого не загрожує…

–  Ні, ніщо не загрожує! Немає страху! Є тільки злість, ненависть... Ще недавно в мене була якась порожнеча, страх якийсь. А зараз його нема! Поки немає. Я не знаю, що буде завтра, але сьогодні в мене просто злість, ненависть, образа, напевно. Ну ось якісь такі почуття. В мене немає впевненості, що це не повторитьс, не дай Боже. Але ж ти розумієш, зараз така ситуація, що в принципі, якщо бути чесним, немає небезпечних місць ніде в Україні. А вдома, як ось раніше говорили: вдома і стіни лікують. Впевненіше  якось себе почуваєш!

– Зараз активно просувається росіянами меседж про те, що, є хороші росіяни, є погані. Тобто, в основному, це ніби війна путіна, а є багато незгодних, але що ж вони можуть зробити... Як ти до цього ставишся?

– Категорично ні, я не вірю! Я розумію, що, можливо, одна людина не зробить нічого. Можливо. Швидше за все!! Якщо там одна людина вирішить вийти на мітинг, то її скрутять. Але я мовчання – це згода. «Не можемо нічого зробити» – страх, сциклівість, загнобленність, я не знаю, як ще це назвати. Я не можу підібрати потрібне слово. Я не приймаю цього. 

–  Тобто ти погоджуєшся з твердженням, що кожен росіянин, хто з російським паспортом і проживає на території Росії, зобов'язаний нести відповідальність за те, що зараз відбувається в Україні?

– Так!

– І тобі не шкода тих людей, на яких вплинули санкції, а вони буцімто проти?

– Взагалі, не шкода. Ні. Ані краплі.

–  Я б на цій життєстверджуючій ноті закінчила наше інтерв'ю. Ми сподіватимемося, що санкції спільними зусиллями наших партнерів плюс наша успішна оборонна робота ЗСУ, ТРО, можливо, в перспективі і наступ – нам прийде для цього важка зброя, це все в комплексі подіє, і ми таки подолаємо, переможемо у цій війні. І житимемо ще краще, ніж жили.

– Я впевнена в цьому на мільйон відсотків. Я щодня чекаю, я знаю, я впевнена, і я чекаю, коли ось скажуть: «Все! Ми перемогли!» Головне не напитися цього дня.