Ольга ніколи не уявляла себе військовослужбовицею. Вона мати чотирьох дітей, з яких троє – неповнолітні. До повномасштабного вторгнення працювала тренером ЛФК і займалася реабілітацією. А з початку повномасштабного вторгнення шукала варіанти, де і як зможе бути корисною. Так почався її бойовий шлях з маленького добровольчого об’єднання в Чорноморську до роботи бойовою медикинею на Херсонському напрямку.
Початок повномасштабної війни Ольга згадує як дні хаосу. Коли почалися перші вибухи, їй зателефонувала мама й розповіла, що вранці дорогою на роботу бачила колону танків.
Ольга тоді спустилася до парку біля моря й, сидячи там, намагалась вирішити, що робити, й спостерігала, як люди збивалися в черги до магазинів і банкоматів, бачила потік машин, що їхали з міста.
Вона тоді ще не уявляла себе в ролі бойового медика, але з перших днів почала дізнаватися в знайомих, чи не потрібна допомога, дзвонила до військового шпиталю, здавала кров. Та якось їй зателефонувала знайома волонтерка й сказала, що в Чорноморську зібралося кілька хлопців, переважно атовців, які чергують по місту, і про всяк випадок потрібні медики для надання першої допомоги.
За її словами, до війни вона ніколи не бачила ані зброї, ані набоїв і взагалі вважала себе з цими речами несумісною.
Уперше контакт зі зброєю в Ольги стався незадовго до присяги, коли хлопці на 8 березня принесли їй на примірку броник, каску й автомат чи помпову рушницю, зараз вона вже не пам’ятає. Жінка зізнається: у неї тоді задрижали руки. Тому згодом сама зголосилася їздити на стрільби, щоб опанувати свій страх. Вона зауважує, що різкого занурення в бойове життя в неї не було, все відбувалося поступово. І зокрема це врятувало її психіку.
І як потім важко не бувало, Ольга досі впевнена, що якби й мала змогу відмотати час назад, все одно вчинила б так само й вступила до війська. Вона пояснює це так:
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Ольга не приховує, що іноді бувають моменти відчаю, коли її «накриває». Таке, за її словами, трапляється з усіма. Адже чимало побратимів за три роки війни загинуло. Та й далеко не всіх бійців медикам вдається врятувати. Уперше зі смертю постраждалого вона стикнулася ще під час навчання. Це була допомога не у форматі бойового поранення. У хлопця відірвався тромб, довелося відкачувати. Але він не вижив. Перше надання допомоги в бойових умовах теж завершилося смертю пораненого бійця після його передачі на ЕВАК*. Ольга згадує, що поранення було важке, але кровотечу вдалося зупинити, тож сподівалась на порятунок. Однак лікар з ЕВАК бригади констатував смерть і пояснив, що в пораненого були пошкоджені артерії, внутрішня кровотеча і врятувати його було неможливо.
Доводилося їй надавати допомогу й пораненим з лівобережжя Херсонщини. Щоправда, вона уточнює: важкопоранених передавали на ЕВАК. А бійцям з легшими пораненнями, наприклад, акубаротравмами, допомагали й самі.
На прохання розповісти якусь важливу для себе історію, Ольга відповідає, що не робить нічого особливого. Пояснює свою думку тим, що цивільні, які залишаються на прифронтових територіях, теж допомагають, хто як може.
З нагородами: медаллю “За врятоване життя” та нагрудним знаком “Золотий хрест”. На фото Ольга зі своїм бойовим побратимом
Стосовно вступу жінок до лав ЗСУ Ольга вважає: не варто впадати у крайнощі. На її переконання, кожна жінка повинна сама оцінити, що вона може. Вступ жінок до війська, на її думку, не повинен бути масовим. Не розуміє Ольга й призову на військову службу чоловіків із залежностями чи тих, яким залишилося рік чи два до пенсії.
Ще одну проблему Ольга вбачає у тому, що немає якогось визначеного строку служби. «Більшість людей, які сьогодні служать, – констатує вона, – Раніше не мали стосунку до армії». Не всі витримують навантаження, з яким стикаються. А є й такі, що готові служити лише за якихось більш-менш сприятливих для них умов, а щойно стикаються зі справжньою небезпекою, можуть зірватися й втекти.
Сама вона, якби захотіла звільнитися зі служби, могла б офіційно списатися, бо має чотирьох дітей, вони зараз проживають за кордоном з її колишнім чоловіком. Старша донька вже доросла, інші ще неповнолітні. Ольга востаннє бачилася з ними до війни. Наразі спілкується лише онлайн і посилає до них свою маму, їхню бабусю. А сама сподівається, що війна все ж поступово піде на спад, і вона зможе якось вирватися й поїхати до дітей у відпустку. Каже, в перші роки не можна було так виїхати, а зараз відпускають за кордон, та й відпустку дають вже не на тиждень, а на 15-17 діб. Про мрії та плани на життя після перемоги, вона говорить так:
Ранок у бліндажі
Фото з особистого архіву Ольги
Говорячи про перемогу, Ольга звертає увагу на те, що нею може бути тільки збереження усієї території нашої країни, щоб всі покладені у цій війні життя не були марними.
* Медевак – лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених.