Довгий шлях додому Тараса Букрєєва: пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці:
«Нарешті повернувся додому з російського полону. Цей довгий шлях тривав 468 діб. З них 201 добу піддавався «лагідному» спілкуванню в підвалах ФСБ у Херсоні, Голій Пристані та Чаплинці. Як зрозуміло з географії, не з власної волі подорожував разом із відступом військ рф ближче до теплого узбережжя українського Криму...»
Пост загадково зник десь хвилин за 20, проте добра новина виявилася справжньою: херсонський викладач, кандидат історичних наук Тарас Букрєєв – вільний. Історією свого ув’язнення та перебування в російських катівнях він поділився з читачами Медіаплатформи «Вгору».
Варіанта виїзду не було
За словами історика, його персона привернула увагу окупантів не одразу – попри те, що він з початку повномасштабного вторгнення волонтерив у Херсоні разом із «Котиками-патріотиками». Принаймні, навесні особливих «знаків уваги» від росіян він не бачив.
Весна 2022 року, Тарас Букрєєв волонтерить з «Котиками-патріотиками»
Вперше запідозрив, що його «ведуть», коли біля училища, де він працював, стали з'являтися якісь невідомі машини, а десь у кінці травня – на початку червня росіяни прийшли з обшуком до батьків.
«Тоді зрозумів, що мене почали активно шукати, – каже Тарас. – Можливо, спливла якась інформація про те, що я був дотичний не тільки до волонтерської діяльності, ми з хлопцями займалися невеликою роботою, спрямованою на допомогу нашим збройним силам і спецслужбам для якомога швидшого звільнення Херсона».
Чоловік і його друзі одразу зв'язалися з людьми на підконтрольній території України, зі співробітниками спецслужб, щоб узгодити дії. Була підозра, що виїхати не вдасться, що група потрапила «до списків», і блокпости вони не пройдуть. Ті, хто ризикнув, таки потрапили до лап росіян. Варіанта виїзду не було – тільки переховуватись.
З того часу і до затримання Тарас постійно змінював місце свого проживання, але це не врятувало. З середини серпня почалися масові арешти серед оточення, а його самого з товаришем росіяни затримали 4 вересня – фактично, останніми з групи.
«Спочатку в мене були підозри, що це через мою роботу, бо я викладач історії, плюс постійний учасник проукраїнських акцій, починаючи з 2010-х років, учасник Майдану 2014 року. Але під час допитів зрозумів, що моя попередня біографія була їм не дуже цікава – їх цікавили події останніх пів року. Вони шукали мене саме через якісь зливи інформації про те, чим я займався весною і влітку з моїми друзями», – вважає Тарас Букрєєв.
Тортури в ізоляторі на Теплоенергетиків
Після затримання на останній адресі, де жив Тарас, росіяни провели обшук (фактично – грабіж) і тримали бранця в ізоляторі на вулиці Теплоенергетиків до 20 жовтня. Він був шостим у тримісній камері №13. А в піковий період там сиділо аж восьмеро чоловіків. Звісно, про якісь елементарні побутові умови і мова не йшла:
«Ми спали зазвичай на підлозі, матраців не було, лише простирадло невеличке. З єдиних благ – хоч якусь їжу давали, вода була, туалет. Про нормальне гаряче харчування взагалі мова не йшла. Стосовно ліків, медичної допомоги – теж нічого не було, хоча ми майже всі, особливо після допитів, потребували медичного обстеження».
Тут була катівня в Херсоні, де з 4 вересня по 20 жовтня 2022 року росіяни незаконно утримували Тараса Букрєєва. Фото Олександра Корнякова, 2023
Усі тюремники, з ким він контактував у першому пункті свого ув’язнення, були росіянами з Красноярського краю – охоронці, співробітники ФСБ. Катування були невід’ємною частиною допитів – починаючи від банального побиття до якихось збочених методів.
«Під час допитів – говориш ти, мовчиш, «йдеш у відмову» – тебе просто б'ють поліцейським кийком по спині, по ногах, по ребрах, б'ють руками і ногами в голову. Найгірше – застосування електричного струму. Це міг бути або електрошокер, або прилад із клемами. Вони чіпляли ці клеми на різні частини тіла і пускали струм для того, щоб ти починав говорити, на щось погоджувався. Один раз приставляли пістолет до скроні з погрозами вистрілити, якщо не почнеш говорити те, що їм цікаво. Це все застосовували до мене під час тих п'яти допитів, які відбувалися саме на Теплоенергетиків».
Були й інші катування, про які розповідали співкамерники: тортури водою, коли клали хлопців на підлогу, накривали обличчя рушничком і безперестанку лили воду на обличчя, поки не починаєш захлинатися. Були методи фізичного і морального насилля, розповідає бранець, погрожували розправою над близькими.
Метою цих знущань і тортур були намагання росіян знайти людей, пов’язаних із діяльністю групи, «скласти пазл», який ніяк не складався. Фактично, вони «ліпили» справу за рахунок побоїв, бо жодних доказів, окрім того, що люди могли самі на себе наговорити, у них не було.
Одна з камер катівні на вул. Теплоенергетиків. Фото Олександра Корнякова, 2023
А вже в жовтні ФСБ-шники запропонували співпрацю: мовляв, ти історик, ти місцевий, ти херсонець, давай з нами працювати. Пропонували викладати у фейковому педуніверситеті, стати зіркою окупантських телепередач – тільки й треба, що розповісти про помилки минулого і що тільки Росія відкрила очі на справжню історію...
На голодному пайку. 10 днів у Гопрах
20 жовтня 2022 року всіх, кого незаконно утримували в херсонському ізоляторі тимчасового тримання на Теплоенергетиків, росіяни порозпихали по автозаках. Частину бранців вивезли в Олешки, частину в Каланчак, Чаплинку або Новотроїцьк, а Тараса Букрєєва разом ще з 30-35 людьми повезли в Голу Пристань.
Умови ув’язнення кращими не стали. В камери, розраховані на трьох, «набили» по десятеро людей. Єдиним плюсом нового місця стали прогулянки. Бранців виводили на подвір’я, огороджене колючим дротом, і вони хоч могли подихати повітрям.
«Але найбільша проблема в Гопрах була не в тому, що не знали, що з нами буде далі, а в тому, що не було елементарного харчування, – згадує Тарас. – Раз на день могли дати навіть не півпорції, а третину порції якихось харчів – і все. Так тривало 10 днів до того, як нас вивезли в Чаплинку».
У камері з Колихаєвим
З викраденим росіянами мером Херсона Ігорем Колихаєвим Тарас вперше зіткнувся в автозаку дорогою на Голу Пристань, перетинались вони і в коридорах під час десятиденного перебування в Гопрах. А вже в Чаплинці вони цілий місяць сиділи в одній камері, поки наприкінці листопада мера не вивезли в невідомому напрямку.
Перший місяць в Чаплинці викликали на допити тільки Колихаєва – для всіх інших спілкування з окупантами почалися тільки наприкінці січня.
«Після допитів він годинами навіть не хотів говорити, – згадує Тарас Букрєєв. – Видно було, що на людину тиснули. Може, відверто і не катували, але візуальні сліди того, що його били, були».
Тарас розповідає, що попри тиск, який на нього чинився, Колихаєв не зламався, мав бойовий настрій, вірив у звільнення, намагався триматися сам і підтримував співкамерників.
Від колишніх бранців, з якими Тарас має зв’язок, він пізніше дізнався, що наприкінці серпня 2023-го прізвище Колихаєва чули в чонгарській катівні, коли його викликали на допит. Чоловік каже: багато людей свідчать, що в серпні мер перебував на Чонгарі.
Чаплинка – це найгірші умови
Умови перебування в Чаплинці Тарас Букрєєв називає найгіршими. Їх тримали у занедбаному з 1990-х років підвалі райвідділку поліції із земляною підлогою. Там було 5 розвалених ліжок на 10 чоловіків і не було води та каналізації. Перші два місяці харчування майже жодного. В туалет на вулиці виводили двічі на день, по 15 хвилин. Але бранці жартували: порівняно з Херсоном це був санаторій, бо тут не катували. Побої траплялися, коли охоронцям щось не подобалося, вони пускали в дію кийок.
Допитів не було, бо окупанти дуже довго не знали, що з ними усіма робити. Тим, кого схопили раніше, у серпні, вони сфальсифікували справи. Тим, хто, як і Тарас, потрапив в їхні лапи у вересні або на початку жовтня, пощастило, на них завести справи не встигли.
Лише після ротації на початку 2023 року нові російські тюремники почали викликати бранців на допити, які точніше можна назвати не допитами, а розмовами – щоб хоча б зрозуміти, хто вони такі і що з нами робити. Тому ж Тарасу російський слідчий закидав звинувачення в екстремізмі, підготовці теракту, підозрі в ряді терактів, але жодних документів, навіть сфальсифікованих, не було.
«Жодного протоколу не було, – розповідає Тарас. – Навіть протоколу затримання. Або його загубили, або попередні слідчі цього всього навіть не оформили, не мали часу, бо займалися мародерством у Херсоні. З незрозумілих причин, по більшості з нас взагалі ніяких матеріалів не було. Це рятувало, бо в них у базі були тільки наші відбитки, наші фотографії та короткий опис діяльності, який написали з наших же слів».
То був єдиний шанс «вискочити», і більшість хлопців цим скористалася. В Чаплинці вони мали змогу перетинатись один з одним, і ті, хто проходив по одній «справі», вибудовували спільну модель поведінки на допиті.
На відміну від інших, за звільнення в Тараса гроші не вимагали, хоча практика і була така. Її використовували, коли бачили, що у людей є зв’язок з рідними та близькими.
«Місцеві охоронці, колаборанти у нас запитували номери телефонів родичів, кому повідомити. Грали роль, мовляв, ми все розуміємо, ви теж люди, ми зв'яжемося з вашими батьками, дружинами, давайте номери. Дехто вівся на це, потім з їхніх родичів вимагали гроші. Так було і в Херсоні, і на лівому березі. Я ж не знав напам'ять номери телефонів і зв'язатися з батьками фізично не міг», – пояснює бранець.
Залишився, щоб допомагати
Зателефонував рідним він у перший день після звільнення, 23 березня. З ув’язнення його зустрічали друзі та колега, яка приїхала в Чаплинку з Херсона. Її чоловік також сидів на підвалі з Тарасом, і жінка весь цей час годувала 20 чоловіків з 2 камер – готувала і носила передачки, а ще підтримувала зв'язок з їхніми рідними. Саме вона і дала змогу подзвонити батькам.
Перше, що Тарас Букрєєв зробив після звільнення, – одразу записав на аркуші хронологію подій, допитів. Каже, без цих нотаток багато чого вже б і не пригадав. І залишився на окупованій території допомагати іншим:
«Ми з друзями, які також вийшли в березні, оселилися в будинку в Чаплинці. Нам допомагали місцеві мешканці, у тому числі й продуктами, готували, носили передачі хлопцям, зустрічали тих, хто виходив, селили в себе, щоб вони могли помитися, поїсти. І за день-два люди знаходили варіанти виїзду».
Тарас каже, що зараз зарано розповідати про все, але в двох словах – були і справи, схожі на ту діяльність, яку він вів у Херсоні. А трохи згодом додалась і проблема з документами.
При звільненні бранцям їхні українські документи віддали, але якось в один із днів о п'ятій ранку вломився спецназ Росгвардії – і при обшуку відібрали телефони, документи і всі кошти, які за допомогою рідних вдалося роздобути. Довелося робити довідки в поліції, щоб було хоча б тимчасове посвідчення особи.
«Фактично, на нас чинився тиск, так само вже і після виходу, вони ж не полишали надії знайти привід, повторно затримати, але вже офіційно, за протоколом, щоб дати нам якісь терміни ув'язнення. Тобто, постійне стеження, постійний тиск продовжувався, поки не відбулася чергова ротація, і виїзд став можливим», – описує події Тарас Букрєєв.
Російський паспорт як частина шляху додому
Коли наприкінці осені чоловік отримав інформацію, що треба вже виїздити з окупованої території і така можливість є, хлопцям довелось оформлювати російські паспорти. Вони були потрібні, щоб проїхати через контрольно-пропускні пункти. Каже, без них виїхати далі Чаплинки шансів не було.
Коли росіяни відібрали в нього українські документи, Тарас через батьків зміг попередити українських правоохоронців про втрату паспорта. Найбільше боявся, що росіяни можуть їх для чогось використати. Консультувався і перед виїздом з окупованої території, чи зможе виїхати з ксерокопією українського паспортау, чи брати російські документи. Всім хлопцям надійшли інструкції: щоб евакуюватися, треба оформлювати російські паспорти. Але попри нав’язування російського громадянства всім і вся, документів колишнім бранцям ніхто не хотів давати – довелося робити вигляд, що вони нібито хочуть тут і залишитись. Але у вимушеному статусі «громадянина Росії» він перебував недовго.
«Коли вже перетинав російсько-український кордон, – розповідає Тарас Букрєєв, – мені повідомили, що я порушив правила отримання паспорта, що я приховав те, що я екстреміст. І заборонили мені в'їзд на територію РФ до 2050 року, конфіскували російський паспорт. Перевірили телефон, знову допитали – і відпустили через сіру зону в Україну. Цей шлях я пройшов не першим і, звісно, не останнім».
Перше фото після повернення
Боротьба була не даремною
Після повернення Тарас Букрєєв оселився в Миколаєві, хотів бути ближче до батьків, які не покидали Херсон під час окупації та залишаються тут і зараз. Їхня мотивація зрозуміла багатьом: «Жодна Росія не змусить нас покинути рідне місто».
Зараз чоловік відновлює здоров'я, повертається до нормального життя, до викладання, до наукової роботи. Одразу після повернення він отримав запрошення від друзів стосовно роботи – від тих, хто не просто чекав на його повернення, а й підтримував і Тараса, і його сім'ю, поки він був бранцем. Сьогодні чоловік паралельно працює експертом по відносинах із громадами у громадській організації «Південна стратегія розвитку», яка до війни була суто херсонською, а зараз вважається національним лідером відновлення комунальних мереж у деокупованих, постраждалих громадах. Співпрацює з норвезькими, данськими, французькими донорами з ООН.
«Це теж психологічна реабілітація, – впевнений Тарас Букрєєв. – Мій проєкт пов'язаний з ремонтами будинків у Снігурівській громаді на Миколаївщині. Долучився до такої роботи, де одразу видно позитивні зміни для звичайних людей. Підтримка з боку колективу і видимість цих результатів мене надихають, вселяють впевненість, що вся ця боротьба була не даремною, що те, що я робив у Херсоні, на лівому березі і те, що я роблю зараз, – це не дарма».
Тарас Букрєєв у Миколаєві. Фото Надії Круглікової
Історія Тараса Букрєєва – то не поодинокий випадок, коли в полон до росіян потрапляли цивільні люди і піддавалися тортурам. Більше року були в полоні Олексій Барчук і члени його родини. Ув’язнювали виховательку дитячого садочку, блогерку Олену Наумову. Пережив російський полон староста Надеждівського старостинського округу Білозерської селищної ради Олександр Івченко. Тричі викрадали колишню керівницю Білозерської громади, а нині заступницю керівника агропідприємства «Дніпро» Антоніну Чередник. Ці історії незаконних арештів, утримування в нелюдських умовах і катувань мають стати яскравими доказами злочинів росіян для майбутнього суду над Путіним і його режимом.
P.S. У рамках ініціативи «Трибунал для Путіна» документатори Української Гельсінської спілки з прав людини зафіксували вже більше ніж 5 тисяч епізодів воєнних злочинів Російської Федерації проти цивільного населення Херсонщини. А загалом понад 44 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину ерефії, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних.
Крім того, фахівці мережі громадських приймалень УГСПЛ у 18 областях країни надають безоплатну правову та юридичну допомогу постраждалим від Російської агресії, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії». У Херсоні громадська приймальня мережі працює на базі благодійної організації “Фонд милосердя та здоров'я”, документатор злочинів РФ по Херсонській області – адвокат УГСПЛ, юрист громадської приймальні ФМЗ – Олександр Данилов.
Щоби дізнатися контакти громадських приймалень УГСПЛ в інших регіонах, натисніть ТУТ.
Задля безпеки та зручності клієнтів особистий прийом у Херсоні проводиться виключно за попереднім записом за номером телефона +38 (095) 805 72 99.
Правозахисники також розробили пам’ятку, як зафіксувати докази воєнних злочинів Російської Федерації проти мирного населення України.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
