Підтримати нас

Понад рік без сонця: історія полону Олексія Барчука та його родини

Автор статті
29 грудня 2023 15:00
6,398
Поширити:

Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня та злодійські звички в державних масштабах. Він сам і майже вся його родина (старший брат Артем Барчук, дружина брата Лідія Подозерська та племінник Сергій Барчук), на додачу ще друг родини Олег Самотой були незаконно позбавлені волі та більше ніж 13 місяців утримувалися на окупованих територіях. Але, можна сказати, що ця історія має щасливий фінал, бо всі бранці вийшли на волю. Тож Олексій, перебуваючи зараз в безпеці, вирішив поділитися спогадами про найжахливіший період життя своєї родини.

Псевдозлочин

Олексій із дружиною Наталею залишилися в окупованому Херсоні через маму, яка у свої 87 років відмовилася виїжджати. Залишилося багато родичів, у тому числі й племінник Сергій Барчук, який працював і тепер працює заступником начальника Пенсійного фонду України в Херсонській області. Коли всі його колеги виїхали, Сергій отримав від керівництва наказ врятувати оргтехніку. Тож став вивозити комп'ютери з приміщення пенсійного фонду на квартиру родичів буквально за два квартали. Звісно, і Олексій, і його брат Артем, батько Сергія, про це знали.

Однак тишком-нишком зробити справу Сергій не встиг: російська поліція та росгвардія,  поступово почали встановлювати свої порядки, і коли Сергій прийшов за черговим комп'ютером, замки вже замінили. Його спіймали, коли намагався відчинити їх, і колаборантка на прізвище Мала впізнала у «злодії» працівника пенсійного фонду. Потім із чоловіка вибили, де він сховав комп'ютери, але це з'ясувалося вже згодом.

Після того, як Сергій перестав відповідати на телефонні дзвінки, родина почала бити на сполох. Додому він не повернувся, а невдовзі й до його мами прийшли з обшуком. Тоді стало зрозуміло, що він потрапив до лап російської окупаційної влади.

Тоді його батько, Артем Барчук, вирішив переховати ці комп’ютери, бо розумів, що росіяни все одно виб'ють із нього зізнання про місце, де вони заховані. Перевозили на квартиру Олексія, яка перебувала в стані ремонту.

«Старий гуртожиток переробляли на квартири, – розповідає Олексій Барчук. – Будинок стояв порожній, там ніхто не жив. Ми одну ходку встигли зробити – близько 20 комп'ютерів перевезли. Залишилося забрати ще трохи. Коли  приїхали, очевидно, нас вже «випасали». І заарештували – мене, Ліду, мого друга Олега. Мого старшого брата Артема забрали пізніше».

Це відбулось 21 липня 2022 року. Руки заломили за спину, одягли кайданки та кинули чоловіка до багажника машини. Згодом багажник відкрили й стали допитувати, куди відвезли комп'ютери. Олексій під загрозою зброї був вимушений сказати. Спочатку росіяни примусили херсонців винести всю техніку та завантажити до їхнього маленького автобуса, а потім повезли їх до Дніпровського райвідділу поліції, приміщення якого захопили окупанти й називали по-старому Дніпровським РОВД.

Пункт 1. Дніпровський райвідділ у Херсоні

Дружина Олексія, Наталя, знала, що брати робитимуть, і коли Олексій перестав відповідати на телефонні дзвінки, одразу прийшла на квартиру та побачила, що його заарештували. З'ясувавши, куди їх везтимуть, прийшла до райвідділу і була там до вечора.

Олексію впало в очі, що українські таблички на дверях росіяни не поміняли, його спочатку чекала «Кімната для допитів» – так українською і було написано не дверях. То був «мавпятник» – клітка півтора на два метри з прикрученою до підлоги залізною табуреткою та столом. Брата зачинили у камері, а наступного дня туди перевели і Олексія, і його друга Олега.

«Ми втрьох були в одномісній камері без вікон. Вікно тільки до сусідньої камери було. Двері залізні. Камера два на два з половиною метри, не більше. Одні нари. До нас туди ще періодично підселяли всяких злодіїв, алкоголіків, наркоманів. Іноді в нашій камері кількість людей сягала п'яти-шести», – описує Олексій Барчук умови, в яких вони перебували три місяці».

Племінника Сергія Барчука утримували у сусідній камері, а його мачуху Лідію тримали у коридорі біля вікна. Спочатку жінку приковувати кайданками до батареї, потім перестали. Вдень їй видавали табуретку, на ніч – матрац, на якому спала в коридорі на підлозі.

За весь час перебування в Дніпровському райвідділі, з 21 липня до 20 жовтня 2022 року, російська поліція жодного разу їх не годувала – родичі передачі приносили, з передачами підсовували записки, а з брудним посудом і брудним одягом отримували відповіді від бранців. Принаймні, через ці записки вдалося повідомити родичам тих, хто опинився поруч, про їхню долю.

Беззаконня. Чисто по-російськи

Вперше свого так званого слідчого, Вікторію Вікторівну Соболь, Олексій Барчук побачив десь за півтора місяця, і так згадує про її перший візит:

«То була молода дівчина, таке враження, що її найняли з вулиці за оголошенням. Як тільки мене завели до її кабінету, вона з порогу заявила, що мені загрожує 10 років в'язниці за російським законодавством, стаття 158, четверта частина. Це крадіжка групою осіб державного майна в особливо великих розмірах. Але на моє запитання, що я вкрав у Росії, вона мені відповісти не змогла. І одразу стало зрозуміло, що вона нічого не вирішує».

Нічого не змінилося і при другій зустрічі на початку жовтня. Вона так само намагалася схилити Олексія «допомагати» слідству під тиском загрози 10-річного ув’язнення. У відповідь вчергове почула, що «допомоги» не буде, бо нічого не вкрадено.

Звичайно, що не було ні адвокатів, ні суддів – нічого. Коли Наталя, дружина Олексія, знайшла якогось адвоката в Криму та намагалася домовитися про його приїзд у Херсон для ознайомлення зі справою, начальник райвідділу сказав їй, що тут немає ані прокурорів, ані суддів, та й справу для ознайомлення йому ніхто не дасть.

Олексій вважає, що однією з головних причин незаконного утримання всієї родини було намагання схилити до співпраці Сергія Барчука, щоб він допомагав російським окупантам розібратися в справах пенсійного фонду.

«Він, звісно,  відмовився, – пишається племінником Олексій. – Ми його в цьому всіляко підтримували, щоб він не зважав, що ми вже доволі літні люди сидимо у в'язниці. І не переживав за нас і у жодному разі не погоджувався».

Передбачувано, що окупанти при «арешті» забрали всі автомобілі родини включно з тим, що було всередині – ноутбуки, телефони, ключі, гаманці з грошима. Машинами брата, його дружини та самого Олексія користувалося «начальство». На автівці Лідії їздив хтось зі слідчих, а Олексієву вподобав головний начальник окупаційного Дніпровського РОВД Сергій Анатолійович Набережний – заїжджий колаборант із Донецької області. 

«Нас періодично виводили на роботи – підмітали, насипали пісок у мішки. Я двічі бачив, як моєю машиною їздив цей начальник. І моя дружина також бачила, коли приносила передачі. Він не соромився, навіть номери не зняв. На запитання моєї дружини, чому він їздить нашою машиною, він сказав: «Це машина злочинців». – «Які ж вони злочинці? – питає вона. – Ще ні слідства, ні суду не було, не доведено, що вони є злочинцями. На якій підставі ви їздите їхньою машиною?» Він нічого не зміг відповісти, просто зачинив дверцята і поїхав. Ну, чисто по-російськи».

Пункт 2. Каланчак

Перед втечею з Херсона росіяни вивозили й свою «живу здобич». Сергія Барчука вивезли першим – спочатку в СІЗО на Перекопській, що біля телецентру, а потім одразу до Сімферополя. Всіх інших – Олексія, Артема, Олега та Лідію – вивезли 20 жовтня: спочатку до Олешок, а за три дні до Каланчака – сюди звозили ув’язнених херсонців, десь два десятки осіб. Чоловіків тут так і залишили, а жінку відвезли до Чаплинки.

Умови були ще гіршими, ніж у Херсоні, розповідає Олексій Барчук:

«Там при РОВД теж є ізолятор тимчасового тримання на 5 камер, напівпідвальне приміщення, страшно смердить сечею, і дуже сиро, тому що воно, мабуть, не використовувалося при Україні. Якщо в Херсоні нас охороняли місцеві колаборанти, то там були вже росіяни. Начальником був якийсь російський майор, який нам представився як Андрій Олегович. Нас там під загрозами змусили протягом трьох днів вивчити гімн Росії. Хто не вивчав, того били електрошокером, кийками, а хто чинив опір, тих вели на другий поверх – і ми лише чули звуки ударів, падіння тіл, крики, стогін. Але все одно всім доводилося вивчати гімн Росії».

Перший тиждень їх взагалі не годували, але Наталя, єдина з усіх родичів ув’язнених росіянами, виїхала з міста слідом за бранцями та знайшла їх в Каланчаку, де винайняла квартиру і так само стала приносити передачі. А ще домовилася з жінкою в Чаплинці, яка стала носити передачі Лідії.

«Було дуже тяжко, бо всі гроші росіяни забрали, але багато друзів, родичів і просто сторонніх людей, нам допомагали, – ділиться Олексій Барчук. – Моя донька описала ситуацію у Фейсбуці, попросила допомогти й дала Наталчину картку. На неї дуже багато херсонців, зовсім незнайомих людей, переказували гроші. Тож Наталка могла приносити передачі».

І навіть коли десь за тиждень тюремники почали їх годувати, то їжа була зовсім неїстівна й одноманітна. Тож з харчування фактично було тільки те, що приносила дружина Олексія і родичі інших нещасних, які жили на лівобережжі.

Брати опинилися в одній камері, маленькій – десь два на чотири метри. Але періодично туди набивали до десятка чоловіків, тож доводилось спати і під нарами, і на підлозі. Добре хоч, що каримати й спальники, якими Наталя забезпечила свою рідню ще в Херсоні, на новому місці не відібрали. Ще два місяці вони практично не бачили сонця  – віконце було дуже маленьке, з такою дрібною решіткою, як на ситі, аж комар не пролетить. Єдина можливість подихати свіжим повітрям – «громадські роботи», їх виводили «помахати віником», щоб підмести опале листя.

Пункт 3. Чонгар

Чергова зміна відбулась вранці 20 грудня – Олексія, Артема й Олега, вивезли до Чонгара. Пізніше вони дізналися від тамтешніх жителів, що місцем їхнього нового місцеперебування став гуртожиток наших прикордонників, який росіяни перебудовували під СІЗО. У камері на третьому поверсі вікно було зашите залізним листом – лише зверху щілинка сантиметрів зо двадцять, в яку можна було побачити небо і хмари.

І знову бранці опинились в руках місцевих колаборантів, якими командував начальник СІЗО на прізвище Тютюрай. Те, що це українські зрадники, було зрозуміло по їхній говірці, але коли до камери періодично потрапляли хлопці, які мали відсидки, вони впізнавали тих, хто їх охороняв за української влади. Намагаючись догодити росіянам, вони лютували, розповідає Олексій:

«Нас часто виганяли в коридор – ми бігом вибігали, зігнувшись в три погибелі, нас змушували ставали в дуже незручній позі так, що через п'ять хвилин починали тремтіти коліна, боліти спина, шия та руки. Хвилин за десять деякі не витримували, падали. Їх били, знову підіймали та примушували стояти. У цей час вони тренувалися робити обшуки. Могло бути два-три обшуки на день у кожній камері. Крім цього, до нас десь раз на тиждень приїжджав якийсь російський спецназ, який саме займається в'язницями. І вони також на нас відпрацьовували свої «прийомчики». В принципі, те саме, тільки били відчутніше».

З часом росіяни почали звозити в Чонгар затриманих з усієї Херсонської області, бо почали з'являтися люди з Новотроїцька, Чаплинки. Навесні і Лідію привезли у Чонгар. Тож у міру заповнення камер, коли весь їхній третій поверх вже був заповнений вщент, часу на такі знущання та довгі обшуки не вистачало. Та й місцеві колаборанти, очевидно зрозуміли, що не треба бити ув'язнених, вони й так будуть слухняними.

«А до того били буквально за будь-яку провину, – розповідає Олексій. – Всюди  стоять камери спостереження. Не можна було лягати на нари, займатися фізкультурою, довго сидіти. Якщо довго сидиш, вони приходять і всю камеру змушують стояти годину-дві. Ну і, як завжди, будь-якої миті вони могли  зробити обшук, всіх вигнати в коридор, якщо комусь щось не сподобалося, ударити по ногах, по ребрах. Єдине – не били по обличчю. Очевидно, щоб підозрювані мали більш-менш нормальний вигляд».

Третій візит слідчої відбувся на початку березня. Зауваживши, що не згоден ні з арештом, ні зі статтею, Олексій Барчук підписав документи начебто стосовно підписки про невиїзд. Пізніше з'ясувалося, що то була чергова брехня – документи готувалися, щоб продовжити термін ще на пів року. Та й методи роботи росіян не мали нічого спільного з законністю.

«У них почали працювати суди десь у березні-квітні, – розповідає колишній бранець. – Точніше, видимість, тому що це судом назвати неможливо, бо там вся в'язниця була заповнена такими ж нещасними, як і ми. Когось звинувачували у вбивстві – просто спіймали на вулиці, сказали: ти вбив двох. Все. Якщо людина відмовляється брати вину на себе, заводять на підвал, там 3-4 дні б'ють, доки не погодиться. Якщо і після цього відмовляється, знаходять його сім'ю, приводять дружину і кажуть: якщо ти не візьмеш вбивство на себе, то доведеться узяти на себе їй. Ось такі в них методи дізнання та слідства».

На жаль, дізнавшись про те, що братів продовжили утримувати під арештом, їхня мама не витримала, вона померла 10 квітня 2023 року.

Ув’язнений мер

Олексій Барчук стверджує, що бачив ув’язненого росіянами мера Херсона Ігоря Колихаєва. Влітку 2023 року почала ширитися чутка, що на їхньому третьому поверсі сидить якась велика «шишка», яку між собою окупанти називали «Іван Іванович Іванов». Спочатку думали, це якийсь полковник ФСБ, який щось там завинив, потім дізналися, що це Колихаєв.

Олексія в якийсь момент перевели в камеру навпроти тієї, де сидів загадковий в’язень. Навіть зазирати у вічко тієї секретної камери звичайним коридорним не дозволяли, обід приносив лише заступник чергового. Коли ж у червні настала пекельна спека, начальство стало відчиняти годівниці – квадратні дверцята, у дверях, через які давали їжу. Олексій так розповідає що відбулось далі:

«Вийшло так, що вони щось неправильно зробили та відкрили годівницю у Колихаєва. Наші годівниці опинилися одна навпроти одної, і я через годівницю його побачив і впізнав. Він, звісно, вигляд мав не дуже: був такий брезклий, трошки розповнів, бо сидів без руху, але це був саме він. Його потім терміново, за 15 хвилин вивезли. Це було 29 червня, я цю дату точно запам'ятав. Бо стало цікаво, що сидить Колихаєв, хоча одні чутки оповідали, що його вже давно Україна викупила, інші – що він пішов на співпрацю. Але виявилося, він, як і ми всі, був у СІЗО».

Ціна звільнення

Дружина Наталя весь час «подорожувала» за своїм чоловіком, переїхала в Чонгар і так само приносила передачі, попри те, що там в’язнів годували. Але триразове харчування було так само одноманітним і не передбачало жодних вітамінів. Цій героїчній жінці довелось пережити безліч труднощів і стерпіти багато принижень, але найгіршим стала чітка вимога тюремників у СІЗО отримати російський паспорт, бо без нього не дозволять передачі рідним. Вона до останнього упиралася, але доки не зробила це, передачі таки відхиляли.

Саме Наталя через друзів і знайомих знайшла такого адвоката, який нарешті почав ворушити справу херсонських бранців. Це був Віталій Дмитрович Гераськін. Коли він назбирав матеріали щодо порушень під час арешту й утримання, щодо незаконного вилучення майна, росіяни швиденько змінили слідчого на якогось росіянина з Підмосков'я, який приїхав на три місяці у відрядження. І нарешті почався якийсь рух у справі.

Десь у травні-червні 158 статтю звинувачення змінили на 160-ту, яка передбачає можливість вийти під домашній арешт. Адвокат поставив за мету хоча б для когось забезпечити такий варіант, але для цього мала бути не просто адреса, а офіційний договір оренди квартири й згода її власника на те, щоб у ній мешкали, люди, яких випустили із СІЗО. Дружина Наталя і ці проблеми облаштувала – знайшла будинок і разом з адвокатом підготувала всі документи.

Наприкінці червня – в середині липня випустити під домашній арешт вдалося Лідію, Олега й Артема. Але Олексія та Сергія продовжували утримувати в СІЗО. Двічі вони їздили на суд і двічі отримували відмову. Про подальші події, які стали розгортатися дуже стрімко, Олексій оповідає так:

«Потім раптом приїжджає слідчий і каже: «Ми вам мінятимемо статтю, ця стаття передбачає, що вас можуть виправдати та випустити. Але ви повинні підписати документи, що ви не проти». Звичайно, відсидівши рік і місяць, ми були не проти, підписали ці папери. І буквально наступного дня, 31 серпня, нас «виправдали» та відпустили. Але, як з'ясувалося, тут все було не так просто – за кожного заплатили викуп по 5000 доларів». 

От і весь секрет: російська репресивна машина – це просто засіб для отримання викупу за затриманих. І ці так звані «представники закону» приїжджають на окуповані території заробляти гроші.

Викуп родина збирала по всіх родичах і друзях. За Олексія заплатив син, який ще до війни поїхав працювати до Європи, Артем бізнесмен, йому допомогли друзі, разом викупили й усіх інших. Як тільки росіяни отримали гроші, вони повернули паспорти.

Всі разом після звільнення: Олексій Барчук, Олег Самотой, Лідія Подозерська, Сергій Барчук і Артем Барчук

За тиждень Олексій виїхав із Чонгара. Через Сімферополь, Краснодар, Грузію та Латвію дістався до Естонії. Там у Таллінні живуть його родичі – двоюрідні брат і сестра, а на початку повномасштабної війни туди ж виїхала і його донька з дитиною. Трохи пізніше приїхала і дружина Наталя, яка залагоджувала деякі фінансові справи. Виявилося, що херсонців дуже багато в Таллінні.

«Тепер я перебуваю в Таллінні, займаюсь онукою, намагаюся знайти душевну рівновагу, душевний спокій, – завершує свою розповідь Олексій Барчук. – Ми тут намагаємось якось влитися в тутешнє життя, знайти роботу. Дякувати Богу, що всі ми зараз на волі».

Щодо інших героїв цієї історії, все теж відносно щасливо. Сергій Барчук зараз в Херсоні, працює у пенсійному фонді. Артем Барчук і Лідія Подозерська також повернулися до Херсона, а зараз, за програмою реабілітації, їдуть до Карпат відпочивати. Олег Самотой, друг Олексія, виїхав у Київ і шукає роботу. 

І це далеко не єдина історія про те, як росіяни незаконно заарештовували, тримали в нелюдських умовах і катували людей. Пережив російський полон староста Надеждівського старостинського округу Білозерської селищної ради Олександр Івченко, тричі викрадали колишню керівницю Білозерської громади, а нині заступницю керівника агропідприємства «Дніпро» Антоніну Чередник, ув’язнювали виховательку дитячого садочку, блогерку Олену Наумову. Неможливо не пишатися такою силою духу наших земляків.

Більше новин читайте на нашому телеграм каналі
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ